Професія - захищати Батьківщину
В світі існує тисячі професій: продавці, кухарі, слюсарі, лікарі. Та існує особлива – професія військового. Вона нерозривно пов’язана з ризиком для життя та здоров’я, труднощами фізичними та психологічними, але найбільшою особливістю її є те, що це не професія - це поклик душі. Сучасні події на сході нашої країни показали, що Україні вкрай необхідні професійні висококваліфіковані та патріотично налаштовані військові. Справа захисту рідної Батьківщини – це святий обов’язок усіх громадян України, які вважають за честь нести особисту відповідальність за мирне сьогодення країни, продовжувати традиції, обумовлені віковою історією нашого народу. Професія воїна зародилася в давні часи і, пройшовши складний шлях свого становлення на різних етапах Української державності, стала не лише справжньою важливою справою всього життя, а й долею багатьох її найкращих представників, які присвятили себе служінню інтересам свого народу та своєї держави. Любов до Батьківщини, готовність до самопожертви, доблесть і вірність солдатській присязі – це риси солдатів та офіцерів, що у всі часи стояли на захисті Вітчизни. І сьогодні, в умовах мирного часу, військовослужбовці ЗС України стоять на варті, проявляючи високий професіоналізм, патріотизм, мужність, успадковані з минулого українського козацтва, героїчних визвольних воєн і Великої Перемоги над фашизмом. Під час повсякденного бойового навчання на полігонах і танкодромах, на морі і в повітрі українські військовослужбовці набувають досвіду і бойової майстерності, підвищують рівень знань і професійних навичок, роблять усе можливе, аби бути готовими гідно виконати свій конституційний обов’язок. Крім захисту недоторканності й територіальної цілісності своєї держави, наші військовослужбовці під національним Прапором несуть мир і безпеку народам інших континентів земної кулі, обстоюють загальнолюдські принципи гуманізму, співчуття і милосердя, виявляючи зразки мужності і самопожертви. За роки незалежності благородну місію миротворців виконали понад 35 тисяч українських військових. Основним представником професії захисника Вітчизни виступає офіцерський корпус, роль і значення якого, в умовах переходу ЗС України на професійну основу, неухильно зростає. У чому ж полягає сутність та специфіка професії офіцера? Професія офіцера являє собою складне утворення, яке об’єднує кілька самостійних і достатньо різнорідних за цілями і механізмами впливу на об’єкт видів діяльності: виховання, навчання, керівництво підлеглими у мирний час, управління підлеглими під час бою, психологічна робота і самовдосконалення.
На плечах офіцера лежить така відповідальність, яку не можна порівняти з відповідальністю у будь-якій іншій професії. В умовах сьогодення саме офіцер як військовий керівник (командир, начальник) особисто відповідає перед державою за постійну бойову та мобілізаційну готовність довіреного йому військової частини (підрозділу), за бойову підготовку, виховання, дисципліну, моральний і психологічний стан особового складу. А під час війни командир має надзвичайну владу і повноваження, які виділяють його із ряду найбільш підготовлених керівників будь-якої соціальної організації.
Професія офіцера – це інтелектуальна професія. Військова справа вимагає від сучасного офіцера знань такого рівня, який на порядок перевершує знання іншої цивільної спеціальності. Бойова техніка ракетно-ядерно-космічної складності, величезна кількість елементів, з яких складається сучасний бій, необхідність миттєво приймати і виконувати рішення, розумний ворог, який не пробачає помилок, – все це і багато іншого призводить до того, що сучасна війна – це не хто кого перестріляє, а хто кого передумає. Якщо допустити, що можна бути посереднім в якому-небудь іншій справі, то в тому, від чого залежить доля Батьківщини, необхідно досягати повної досконалості.
Професія офіцера – це героїчна високоморальна професія. В її основі любов і відданість Батьківщині та своєму народові, готовність жертвувати собою і вміння, якщо буде потрібно, "гідно померти".
Професія офіцера – це педагогічна професія. Саме офіцер щоденно займається навчанням та вихованням особового складу ввіреної йому військової частини (підрозділу), виконує завдання по формуванню у військовослужбовців якостей справжніх воїнів-патріотів, свідомих громадян Української держави. Він – педагог, він – вихователь. Рідко знайдеться солдатів або матрос, який не був би вдячний своєму командиру за науку. А займатися вихованням молодих людей дуже непросто, але благородно і вдячно. Якщо завгодно, армія – це своєрідний військовий університет.
Професія офіцера – це професія лицаря. Лицарство та військові звичаї набули значного розвитку ще у давньому українському війську. Йому були властиві хоробрість, відвага та вірність ідеалам. Лицарі свято й шанобливо ставилися до тих, хто поклав свою голову в бою, проводили урочистий ритуал поховання, вшановували місця загибелі побратимів. Традиції офіцерського корпусу сучасного українського війська, їх моральні чесноти та принципи, етичні норми поведінки втілені у Кодексі честі офіцера Збройних Сил України.
Професія офіцера – це безкорислива професія. Обираючи свою професію офіцер присвячує себе служінню Вітчизні, чітко усвідомлюючи, що його життя буде належати країні, що він буде обмежений у своїх потребах і можливостях. Його мозок, душа і серце повинні бути зайняті службою. А тому офіцер завжди був людиною держави. Вища цінність для українського військового не гроші – Батьківщина. Провідними ознаками офіцерів завжди були честь та відповідальність. Саме тому в період економічних труднощів в Україні, значного недофінансування потреб армії з боку держави, падіння престижу військової служби в суспільстві, офіцери ніколи не припиняли добросовісно виконувати своє функціональне призначення.
Цей аналіз далеко не вичерпує всієї різноманітності специфіки професії офіцера та переліку професійних якостей, які характеризують справжнього захисника Вітчизни. Проте, він дозволяє нам з упевненістю стверджувати, що українські офіцери – це свого роду, подвижники, які будують нову армію на засадах патріотизму. Подвижник – це самовіддана людина, яка цілком віддає себе справі і переслідує високі цілі. Такі офіцери живуть і діють за рахунок внутрішніх духовних ресурсів. Їх служба – подвиг.
Розмірковуючи над вибором професії військовослужбовця, необхідно чітко усвідомлювати, що лише той, хто має покликання, хто серцем прикипів до мрії про офіцерське майбутнє, той стає щасливою людиною і справжнім професіоналом – захисником своєї Батьківщини.
Які б складні часи ні переживала зараз Україна, для офіцерів ЗС України її інтереси понад усе. Армія – це вічний вартовий, який ніколи і ні за яких обставин не покидає свого поста. Слід завжди пам’ятати про те, що наше військове товариство і єдність необхідні не тільки для успішного розвитку військової справи, а й для процвітання держави.
Професія офіцера – це подвиг. Справа їхнього життя – найнеобхідніше. найважче, саме відповідальне. Офіцери – це люди, перед якими стоїть важливе завдання охороняти і захищати народ своєї країни. Холодна голова, гаряче серце і чисті руки. Офіцер – це більше, ніж просто професія. Офіцер – це покликання. Образ мислення, стиль життя. Це доблесть і честь, вікові військові традиції відображені у тисячах людських долей. Саме цим людям народ в усі часи довіряв найдорожче – захист рідної землі та її свободи.
Військова етика
Військова етика є складовою частиною етики, що вивчає і висвітлює специфіку прояву моралі під час процесу підготовки військовослужбовців до виконання завдань, пов’язаних із ризиком для життя.
Сутність військової етики полягає в тому, що вона є концентрованим виразом моральних принципів, норм та правил, які визначають відношення військовослужбовців до виконання ними своїх службових обов’язків.
Воєнно-етична теорія є конкретизацією основних положень етики відносно військової та бойової дійсності. Разом з тим, вона є суміжною з тією частиною воєнної науки, що досліджує питання військового виховання та психологічної підготовки військ, тобто пов’язана з військовою педагогікою та психологією.
Військова етика відбиває специфіку функціонування моралі в умовах службово-бойової діяльності, досліджує шляхи формування морально-бойових якостей та їх прояв під час війни.
Особливості військової етики обумовлені характером та змістом об’єкту відображення та характером соціальних завдань, що стоять перед військами. До них можемо віднести:
- постійну готовність та моральну здатність стояти на захисті народу України;
- необхідність виконати поставлені командуванням завдання будь-якою ціною;
- високу регламентацію життя військовослужбовців морально-правовими положеннями Конституції України, Військової присяги, статутів, наказів та розпоряджень командирів та начальників тощо.
Головним завданням військової етики є:
- конкретизація суспільних моральних вимог відповідно до військової діяльності;
- узгодження суспільних та професійних інтересів;
- отримання нових знань в сфері військової моралі.
Випускники кадетських корпусів
Проаналізовано вишкільно-виховний процес у Київському і Полтавському кадетських училищах, участь їхніх вихованців в Українській національнодемократичній революції 1917–1921 рр. Ключові слова: виховання, вишкіл, кадетські училища, Українська національнодемократична революція 1917–1921 рр. У ХІХ – на початку ХХ ст. Російська імперія була країною з потужною мілітаристською традицією. Її збройні сили постійно перебували у центрі уваги російських монархів. У свою чергу, боєздатність армії залежала від рівня професійної підготовки командного складу, методів комплектування армії та навиків нижчих чинів. Саме тому упродовж цього періоду уряд Російської імперії приділяв значну увагу підготовці військових кадрів і провів низку перетворень з метою модернізації збройних сил. Важливе місце у підготовці дворян до офіцерської служби і вступу до військових училищ належало кадетським корпусам – середнім військовим навчальновиховним закладам закритого типу. Чисельність кадетських корпусів у Російській імперії в ХІХ – на початку ХХ ст. швидко зростала: якщо 1825 р. діяло п’ять кадетських корпусів з 5300 вихованцями, то в 1903 р. загальна кількість корпусів вже складала 271 . Створюються кадетські корпуси і на території України. Військове міністерство відкривало їх тут з метою дати синам українського дворянства військову освіту і тим самим забезпечити армійські частини, які дислокувалися на території українських губерній, надійним офіцерським складом, здатним підтримати існуючий лад. Перші кадетські корпуси на Україні виникли у Полтаві (1840) та Києві (1852). Наприкінці XIX ст. військово-навчальні заклади цього типу було відкрито в Одесі (1899) та Сумах (1900). Одним з найголовніших завдань навчально-виховної роботи в кадетських корпусах було формування в їх вихованців почуття відданості російському царату. В умовах русифікаторської імперської політики на українських землях при розробці змісту організації виховання кадетів історичні, національні особливості та традиції українського народу повністю ігнорувалися. За вихованцями кадетських корпусів була встановлена жорстка система державно-політичного нагляду. Однак дух вільнодумства, не дивлячись на всі перешкоди, потрапляв у середовище кадетів, переважна більшість з яких були українцями. Цьому сприяла викладацька діяльність в кадетських корпусах відомих українських громад- 445 Випускники кадетських корпусів – активні учасники Українських визвольних змагань 1917–1921 рр. ських діячів, педагогів та науковців – членів Кирило-Мефодіївського товариства Д. Пильчикова та В. Білозерського; співробітників Південно-Західного відділення Російського географічного товариства Ю. Цвєтковського та В. Беренштама; активних діячів громад М. Ковалевського та П. Житецького; фундаторів народної освіти в період Української національно-демократичної революції О. Науменка, С. Русової та інших. Завдяки їм кадети вивчали не передбачені програмою твори українських письменників та істориків, знайомилися з етнографією та фольклористикою рідного краю, що сприяло формуванню в їх середовищі почуття поваги до українського народу. У роки Української революції у кадетських корпусах сталися значні зміни. За часів Центральної Ради, незважаючи на складну політичну ситуацію та відсутність належного фінансування, вони не припинили свою діяльність. 1 вересня 1917 р. розпочав навчальний рік Київський і Полтавський кадетські корпуси. Зa уxвaленим Центрaльною Рaдою 5 грудня 1917 р. зaконом кадетські корпуси на території України перетворено нa військові гімназії, які підпорядковано Секретaріaтові освіти2 . Високо цінував діяльність цих військово-навчальних закладів гетьман П. Скоропадський. У своїх спогадах він відзначає позитивну роль кадетських корпусів у справі фізичного й духовного виховання юнаків, в оволодінні основами наук. Гетьман підкреслював, що виховна робота в корпусах стояла на вищому рівні, ніж в закладах міністерства народної освіти. Тому П. Скоропадський своїм наказом відновив їх підпорядкування військовому відомству3 . У серпні 1918 р. при комісії у справах військових шкіл військового міністерства Української держави почала діяти секція кадетських корпусів, яка займалася їх реорганізацією4 . Відбувається українізація кадетських корпусів. Все діловодство в них ведеться українською мовою. 15 жовтня 1918 р. Головна шкільна управа військового міністерства видає наказ, за яким старшини Української армії та викладацький склад кадетських корпусів стали носити загальну похідну форму з кантом на погонах. Запроваджується чергування старшин5 . Про намір покращити стан навчально-виховної роботи свідчать заходи дирекції Київського кадетського корпусу щодо заохочення кращих педагогів. У листопаді 1918 р. за проведення додаткових занять у першому півріччі 1918/1919 навчального року викладач історії Горунович одержав грошову винагороду в сумі 900 крб, а математик Хоменко – 150 крб6 . Відомий український військовий діяч, випускник Київського кадетського корпусу В. Петрів у своїх “Споминах з часів української революції 1917–1921 рр.” згадував про політичні настрої вихованців Полтавського кадетського корпусу під час перебування у цьому місті українських вояків навесні 1918 р. Він відзначав, що “цей кадетський корпус, який, докладаючи до нього мірило Києва, мусів був би ужити всіх заходів, щоби нас не пустити, не лише відчинив нам двері до своїх службових помешкань, але й до гостинної салі наставників тієї юнацької школи, де щиро угощувано гордієнківських старшин і де ми, на велике наше здивування, почули промови не лише українською мовою, але й про українське визволення та про українську самостійність. Ці наставники, а більшість із них балакала по російськи та признавалася до росіян, не виявили до нас ніякої ворожнечі, навпаки деякі із них заявили, що тільки під час панування тут большевиків навчилися розуміти 446 Андрій Ткачук ріжницю між психольоґією російського та українського вояка і як інтелігентні люде цінять вище останнього. Ці юнаки в чорних одностроях, але без барчиків (еполєтів), які також зняла із них революція, групами бігали коло гайдамацтва, слухаючи із захопленням їхніх розмов, оповідань та пісень і розширеними очима дивлячись на суворі обличчя та на голені з оселедцями голови. (Мода на оселедці, яка перекинулась до нас від Слобожанського Гайдамацького Коша в Полтаві, стала вже такою міцною, що перетворилася майже в традицію, так що погодилися з нею навіть ті, хто з цеї моди раніше кепкував)”7 . Про відданість кадетів військовому обов’язку та готовність пожертвувати собою в ім’я Української держави свідчить той факт, що серед вихованців корпусів почастішали випадки самовільного переходу на військову службу. З цього приводу головнокомандувач збройних сил України генерал від кавалерії граф Ф. Келлер видав наказ про заборону начальникам військових частин, воєнних організацій і добровільних дружин без згоди батьків приймати на службу вихованців середніх навчальних закладів, у тому числі кадетських корпусів, відволікаючи цим їх від навчання. Відтак посилюється контроль за дотриманням дисципліни серед вихованців. Про це свідчить наказ по Київському кадетському корпусу від 14 грудня 1918 р., в якому проголошувалося, що декільком кадетам, які самовільно записались до конвою головнокомандувача, за представленням військового міністра гетьман наказав терміново повернутися до цього навчального закладу8 . Військове міністерство за браком військових кадрів було змушене залучати кадетів до оборонних заходів. Так, у грудні 1918 р. Київський корпус одержує наказ військового міністра сформувати з бажаючих кадетів 7-го класу (до 17-річного віку з дозволу батьків) сотню бойскаутів у складі куреня, виключно для несення тилової служби – охорони будинків в районі корпусу та зв’язку з військовою частиною9 . Зауважимо і те, що кадетські корпуси були основним джерелом поповнення військових училищ, які випускали офіцерів для армії. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. переважна більшість вихованців цих військово-навчальних закладів на території України пройшли горнило російсько-турецьких, російсько-японської та Першої світової воєн. Чимало з них за військову звитягу було удостоєно високих генеральських звань у Російській імперії та отримало урядові нагороди.
Військові діячі Української держави
В період існування Центральної Ради, Української Народної Республіки (УНР), Української держави багато національно свідомих випускників кадетських корпусів безповоротно стали на шлях боротьби за самостійність української держави. За підрахунками відомих дослідників збройних сил України першої половини ХХ ст. М. Литвина та К. Науменка, в лавах українських армій налічувалося не менше 238 генералів, які закінчили кадетські корпуси. Зокрема, вагомий внесок у підготовку національних кадрів армії зробили Київський та Полтавський кадетські корпуси, 82 вихованці яких згодом стали генералами. Крім того, генеральських рангів досягли колишні кадети Одеського (4) і Сумського (2) корпусів10. В українських військових формаціях 1917–1921 рр. служили такі вихованці кадетських корпусів–заслужені військовики, як О. Акерман, М. Архинович, В. Баньковський, М. Батранець, Л. Богаєвський, П. Богаєвський, В. Ведель, Д. Гамченко, Б. Гернгрос, В. Гербачів, О. Гречко, П. Добровольський, П. Жуков, 447 Випускники кадетських корпусів – активні учасники Українських визвольних змагань 1917–1921 рр. В. Жуков, П. Заліський, М. Запольський, В.Клименко, І.Копестенський, В.Линевич, С. Лукашевич, О. Новицький, В. Олександрович, Л. Островський, М. Острянський, Д. Приходькин, Д. Промтов, А. Прохорович, О. Ревішин, І. Свірчевський, О. Святополк-Мирський, К. Середин, О. Сливинський, що мали чин генералмайорів11. Звання генерал-лейтенантів Російської імперії мали відомі воєначальники українських армій, вихідці з кадетських корпусів О. Безкровний, О. Березовський, Б. Бобровський, М. Богатко, М. Волховський, М. Гришков, І. Дублянський, О.Кушакевич, Г.Мандрика, В.Пащенко, Є.Пащенко, М.Романовський, О.Санников, А. Саранчов, М. Ставрович, Л. Федяй, М. Яковлєв12. Зауважимо, що Б. Бобровський у листопаді 1917 р. став начальником штабу українського війська, а наступного року – військовим аташе в Болгарії. Автор законів України про постійне військо, однострій, військові відзнаки. Розстріляний більшовиками в лютому 1919 р.13. А. Саранчов у 1905 р. був призначений директором Сумського кадетського корпусу. В українській армії з 1918 р. За Гетьманату знову повернувся на посаду керівника відновленого кадетського корпусу в Сумах, а потім – Київського кадетського корпусу14. У 1919 р. військове міністерство Директорії прийняло закон про відновлення генеральських рангів. Були впроваджені звання генерал-хорунжий, генералпоручник та генерал-полковник15. Генералам, які раніше служили в інших арміях, не тільки відновлювали колишній ранг, але й право на підвищення відповідно до терміну служби в армії України16. Звання генерал-поручника українських збройних сил отримали І. Барбович, Ю. Глібовський, С. Дядюша, П. Єрошевич, М. Крат, М. Садовський, В. Сікевич – випускники Полтавського та Київського кадетських корпусів17. В. Сікевич у роки Першої світової війни нагороджений Золотою Георгієвською зброєю, генералмайор. Перейшов на службу в українську армію наприкінці 1917 р. Очолював 2-й Український полк, старшина Гайдамацького коша Слобідської України у боях з муравйовськими військами в обороні Києва, командир 3-го Гайдамацького піхотного полку Запорізької пішої дивізії. У квітні 1918 р. командир Донецької дивізії, потім 43-го пішого Чернігівського полку, головний комендант Черкащини, військовий аташе, голова репатріаційної комісії УНР у Австрії. Згодом виїхав до Канади, організатор і керівник управ військових організацій вояків Армії УНР, голова Ради Хреста Симона Петлюри, автор спогадів “Сторінки із записної книжки”, публікацій з історії українських визвольних змагань18. Званнями генерал-хорунжого були відзначені вихованці Полтавського корпусу П. Базилевський, В. Добровольський, І. Пащенко, Б. Палій-Неїло, О. Рак, О. Сливинський, Одеського – В. Змієнко; Київського – А. Вовк, О. ГодилоГодлевський, І. Жуков, О.Кузьмінський, Є. Мошинський, Л. Островський, В. Петрів, К. Прісовський, В. Пулевич, С. Тихонович, М. Ткачук, В. Трутенко19. Останній з названих у цьому списку – В. Петрів у 1917 р. сформував Гайдамацький ім. Гордієнка кінний полк і привів його у розпорядження УЦР. Учасник оборони Києва та рейду на Крим. За Гетьманату інспектор піхоти, у 1919 р. – начальник Житомирської юнацької школи, командир Волинсько-Холмської групи, заступник військового міністра, військовий міністр УНР. У 1920 р. – інтернований у Польщі, начальник генштабу, 1923 р. – професор Українського педагогічного інституту. З 1929 р. – 448 Андрій Ткачук член Проводу ОУН, 1941 р. – Військовий міністр українського уряду А. Стецька у Львові, ув’язнений у концтаборі. Після звільнення мешкав у Німеччині, член НТШ, автор вищезгаданих спогадів про формування Збройних Сил УНР, їх роль у захисті суверенітету України20. Високе звання генерал-полковника отримав випускник Київського кадетського корпусу О. Галкін. В українській армії він служив з листопада 1917 р., став начальником інспекторату артилерії Генштабу армії, членом Української військової ради. За Гетьманату – начальник Головного штабу армії, а потім за Директорії – начальник канцелярії військового міністерства. У 1920 р. – начальник головного мобілізаційного управління військового міністерства, віце-міністр військових справ, військовий міністр УНР, член Вищої військової ради. Після поразки українських визвольних змагань – у Польщі, репресований радянською владою в 1939 р.21. Отже, в період українських визвольних змагань на початку ХХ ст. незалежність України боронили багатотисячні армії. Вони творилися і діяли зусиллями досвідчених і відданих Батьківщині генералів. Власне значний відсоток генералітету українських збройних сил розпочинав свою військову кар’єру в Київському, Полтавському, Одеському та Сумському кадетських корпусах.
ІСТОРІЇ КАДЕТСЬКИХ КОРПУСІВ В УКРАЇНІ
У структурі освіти Російської імперії чільне місце завжди належало ка- детським корпусам. Це були середні спеціальні навчально-виховні закла- ди закритого типу для підготовки офіцерських кадрів. З початку свого фун- кціонування у 30-х рр. ХVIII ст. до ліберальних реформ 60–70-х рр. ХІХ ст. саме кадетські корпуси були єдиним типом закладів, які поповнювали офі- 117 церський склад фахівцями. Після модернізації системи військової освіти професійна підготовка офіцерів ведеться в юнкерських училищах. Проте кадетські корпуси не втрачають навчально-виховного значення, зали- шаючись важливою складовою освіти кадрового військового. Дослідження з цієї тематики в історіографії з’являються ще в дорево- люційний період. Їх представлено працями з історії військової освіти В. Ф. Грекова, М. С. Лалаєва, а також нарисами з історії окремих навчаль- них закладів, які склали Н. П. Завадський, А. Д. Ромашкевич, К. Ф. Павлов- ський. Проте останні при грунтовному фактологічному наповненні позбав- лені аналітичного матеріалу. В радянський період, з об’єктивних причин, у працях переважає заідеологізованість, хоча досвід кадетських корпусів використовувався при створенні суворовських училищ. Одночасно історію військових навчальних закладів вивчають дослідники з емігрантського се- редовища, але серед їхніх робіт переважають історико-мемуарні. В новіт- ній час активізується вивчення історії військової освіти. У працях вітчиз- няних дослідників історія кадетських корпусів розглядається в контексті розбудови національних збройних сил у період визвольних змагань 1917–1920 рр. Однією з перших спроб представити історію кадетських кор- пусів як окреме дослідження є стаття А. Ткачука, де окреслено основні ета- пи їхньої діяльності та значення для формування української армії у 1917–1920 рр., але майже не висвітлено історії Одеського та Сумського кор- пусів. У кількох працях сучасних дослідників викладено історію Київсько- го кадетського корпусу. Зважаючи на це, мета повідомлення — дослідити історію кадетських корпусів на українських землях, висвітлити особливості та основні напря- ми навчально-виховного процесу в цих закладах, а також становлення ме- режі кадетських корпусів у сучасний період. Збільшення чисельності підрозділів російської армії зумовлює необхід- ність у офіцерських кадрах, що, в свою чергу, потребує розширення мере- жі військових навчальних закладів. У зв’язку з цим 1801 р. граф П. Зубов представив проект відкриття в 17 губерніях кадетських корпусів, які ма- ли створюватися на кошти місцевого дворянства. Згодом, 1805 р. за «Пла- ном військового виховання», який схвалив імператор Олександр І, перед- бачалося відкрити 10 військових училищ: у Петербурзі, Москві, Києві, Смо- ленську, Воронежі, Твері, Ярославлі, Нижньому Новгороді, Казані й Тоболь- ську, а також підготовчі військові школи [1, с. 84]. На практиці було тіль- ки реорганізовано військово-навчальні заклади. В першій чверті ХІХ ст. у Російській імперії діяло 8 кадетських корпусів та 3 підготовчі училища для вступу до них. Загальна кількість вихованців військово-навчальних закла- дів на 1825 р. становила 5516 осіб. 118 На українських землях, які перебували в складі Російської імперії, ка- детські корпуси з’являються у 30-х рр. ХІХ ст. Їхнє відкриття було спри- чинене зростанням потреб армії у кваліфікованих офіцерських кадрах, а та- кож урядовими планами регіонально розширити мережу військових навчаль- них закладів. 1829 р. малоросійський генерал-губернатор князь М. Г. Реп- нін-Волконський оголосив про намір імператора Миколи І запровадити в Полтаві кадетський корпус. Дворянство Полтавської, Харківської, Черні- гівської та Катеринославської губ., зарахованих до корпусу, мало вносити власні кошти на додаток до урядового фінансування. Загальна вартість бу- дівництва корпусу становила 2 млн. 620 тис. руб. асигнаціями [12, с. 7]. Указ про заснування було підписано 5 квітня 1836 р. і, щоб «заклад був пам’ят- ником перемоги, отриманої Петром І», корпус було наказано «іменувати Петровсько-Полтавським» [4, с. 117]. Урочисте відкриття цього навчаль- ного закладу відбулося 6 грудня 1840 р., а 1844 р. корпусу було надано пра- пор. Першим директором став генерал-майор В. Ф. Светловський. Прикмет- но, що це був єдиний заклад, літній табір якого розташовувався на справ- жньому полі битви. Оскільки Полтавський корпус мав задовольняти потреби у військовій освіті дворянства Лівобережної України, уряд вирішив відкрити такий на- вчальний заклад і на Правобережжі. 1830 р. виходить імператорський указ про заснування кадетського корпусу в Єлизаветграді. До нього зарахову- валися Київська, Волинська, Подільська, Херсонська й Таврійська губ., дво- рянство яких мало зібрати кошти на відкриття цього закладу [11]. Але про- ект залишився нереалізованим. Цьому завадили фінансові проблеми, ос- кільки після польського повстання 1830–1831 рр. дворяни тих губерній, де більшість становили поляки, фактично ігнорували збір коштів. Наступним етапом фундації військового навчального закладу для пра- вобережних губерній став імператорський указ 1833 р. про відкриття ка- детського корпусу в Києві. Дворянство Київської, Волинської, Подільської, Херсонської й Таврійської губ. зібрало приблизно 200 тис. руб. сріблом на будівництво приміщення корпусу. Окрім того, дворяни перших трьох гу- берній зобов’язалися вносити добровільними пожертвами на утримання кор- пусу 67 тис. руб. сріблом щорічно [7, с. 3]. Додатково до цих коштів імпе- ратор Микола І пожалував 892 тис. руб. [3, с. 56]. На клопотання місцево- го дворянства, 1847 р. корпусу було присвоєно назву «Володимирського» на честь великого князя Володимира [7, с. 3], сина цесаревича Олександра Миколайовича. Варто зазначити, що назва закладу органічно поєдналася з ім’ям князя Володимира Святославича. Це віддзеркалилось у кадетській символіці: на жетоні корпусу було зображено пам’ятник хрестителю Ру- сі. Згодом при корпусі освятили храм Святого Володимира. 119 Зважаючи на суму зібраних коштів, уряд ухвалює рішення прискори- ти його відкриття заснуванням тимчасового неранжированого кадетсько- го корпусу. Вже 1 січня 1852 р. його офіційно відкрили в складі 200 вихо- ванців. Першим директором призначено полковника А. В. фон Вольсько- го. Із завершенням будівництва приміщень для закладу 30 серпня 1857 р. його було відкрито. У квітні 1858 р. корпусу надано прапор [5]. Історія Одеського кадетського корпусу розпочинається з 1899 р., коли 16 квітня імператорським наказом було прийнято рішення про його відкрит- тя та затверджено Положення. На утримання цього навчального закладу з державної скарбниці було виділено 208 840 руб. Загалом на корпус було асиг- новано 1550 тис. руб. Першим директором став генерал-майор М. Є. Дерю- гін, який до цього керував 2-м Оренбурзьким кадетським корпусом. У жов- тні 1905 р. закладу було надано прапор [4, с. 134–135]. У середині 1915 р. корпусу присвоєно ім’я великого князя Костянтина Костянтиновича, який був головним начальником військово-навчальних закладів [3, с. 60]. Заснування кадетського корпусу в Сумах пов’язано з родиною цукро- заводчиків і меценатів Харитоненків. На створення закладу вони пожер- твували садибу та 500 тис. руб. за умови, що навчання в ньому буде без- становим. У серпні 1899 р. уряд прийняв рішення про будівництво корпу- су, а влітку 1900 р. проводилися вступні іспити, за результатами яких бу- ло зараховано 61 вихованця. Урочисте відкриття навчального закладу від- булося 27 вересня 1902 р. Першим директором став генерал-майор Л. І. Куб- лицький-Піотух, якого 1905 р. переведено директором до Київського кор- пусу. На його місце став і залишався до кінця існування закладу генерал- майор А. М. Саранчов, випускник Київського корпусу [10, с. 40]. Останнім у мережі військових навчальних закладів на українських зем- лях з’являється Морський кадетський корпус у Севастополі. Він стає дру- гою в державі освітньою установою після Морського корпусу в Петербур- зі, де мали готувати кадри для військово-морських сил. Передбачалося, що комплектація складу вихованців відбудеться за рахунок молодших класів столичного закладу. Рішення створити корпус було прийнято 1914 р., а вже в серпні 1916 р. відбувається його офіційне відкриття з присвоєнням шеф- ства цесаревича Олексія Миколайовича [11]. Загальний склад вихованців корпусів поділявся на кадет-інтернів, які перебували на повному утриманні закладу, та кадет-екстернів, які лише від- відували заняття. В свою чергу, інтерни підрозділялися на казеннокоштних, на державному утриманні, стипендіатів, що утримувалися за рахунок від- сотків з капіталів благодійників, та тих, хто навчався за власний рахунок. Вихованці-інтерни мали право навчатися за власний рахунок або бути сти- пендіатами. Чисельність кадетів визначалася штатним комплектом. Так, у 120 Київському, Сумському й Одеському корпусах кількість вихованців-інтер- нів визначалася у 500 осіб, у Полтавському — 400 [14, с. 48–49]. Екстер- нами могли бути лише молодші вихованці. У стройовому відношенні ка- дети поділялися на роти, а в навчальному — на класи, при цьому перша ро- та складалася з кадетів старших — 6 та 7 — класів. Динаміка чисельності вихованців свідчить, що більшість із них завер- шувала курс навчання. Так, за 50 років функціонування Полтавського кор- пусу його закінчило 1795 осіб. За цей час за різними причинами вибуло 1520 вихованців, з яких 66% звільнено додому [4, с. 119]. За аналогічний тер- мін діяльності Київського корпусу його закінчило 2050 кадетів з 4630 осіб, які вступили до нього. Водночас майже 50% не завершило курс навчання, з них 22% відраховано додому [4, с. 18–19]. Більшість вихованців після за- кінчення корпусу завершували фахову освіту у військових училищах, стаю- чи кадровими офіцерами. Серед випускників кадетських корпусів на ук- раїнських землях — генерали Першої Світової війни М. Духонін і О. Сам- сонов, військовий аташе граф О. Ігнатьєв, військові діячі УНР М. Садов- ський та В. Петров, діяч Білого руху генерал М. Дроздовський, основопо- ложник тактики винищувальної авіації Є. Крутень, наказні отамани Орен- бурзького, Кубанського, Уральського та Забайкальського козацьких військ генерали М. Масловець, Я. Малама, К. Ставровський та І. Назаров. Колиш- німи кадетами були філософ М. Бердяєв, природодослідник О. Тілло, іс- торик В. Іконников, художник М. Ярошенко. Навчально-виховний процес у корпусах забезпечував педагогічний склад, який формувався з офіцерів-вихователів і викладачів. Штат офіцерів-ви- хователів визначався урядовим положенням для Київського, Сумського та Одеського корпусів 22 чол., для Полтавського — 17. До їхніх обов’язків на- лежали виховна робота та проведення стройових занять. Викладачі в кор- пусах викладали курс загальноосвітніх дисциплін, їх штат залежав від кіль- кості класів, навчальних предметів і годин. Педагогічні кадри готували на дворічних педагогічних курсах. Управління військово-навчальних закла- дів відкрилися 1865 р. і діяли до 1883 р. 1890 р. їхню роботу було віднов- лено, і слухачі здобули можливість отримати спеціальну педагогічну під- готовку [13]. Нерідко до викладання у кадетських корпусах залучалися ви- кладачі гімназій та вищих навчальних закладів. Так, у Київському корпу- сі 1888/89 н. р. читали курси викладачі Київського, Петербурзького, Мос- ковського, Дерптського університетів, Петербурзької духовної академії зі ступенем кандидата [9, с. 8]. Впорядкування навчальних програм кадетських корпусів розпочинаєть- ся в 30-х рр. ХІХ ст. у зв’язку з формуванням системи військово-навчаль- них закладів Російської імперії. Корпуси були середніми закладами інтер- 121 натного типу й поділялися на ранжировані, де був повний курс, та неран- жировані, де існували тільки підготовчі й загальні класи [9, с. 4]. Повний курс навчання спочатку тривав 10 років, з 1836 р. — 8. Кадети розподіля- лися на 3 курси: підготовчий (2 роки), загальний (4 роки) та спеціальний (2 роки) [3, с. 16]. У ході реформ 60–70-х рр. ХІХ ст. кадетські корпуси перетворено на вій- ськові гімназії, що обумовлювалося низкою негативних явищ у навчально- виховній роботі. Згідно з Положенням, основною метою військових гім- назій було надання підготовчої загальної освіти з 6-річним терміном навчан- ня для тих, хто готувався до військової служби. Спеціальні класи відокрем- лювалися, а освіту за їхньою програмою мали надавати новостворені вій- ськові училища. 1870 р. навчальні курси військових гімназій і училищ пе- реглядалися для раціонального розподілу дисциплін між ними. Відтак, гім- назіям, згідно з «Постановами про Військово-навчальні заклади» було на- дано 7-річний загальноосвітній реальний курс, що фактично урівнювало їх з цивільними навчальними закладами. У червні 1882 р. наказом імператора Олександра ІІІ військові гімна- зії перетворювалися на кадетські корпуси, а 14 лютого 1886 р. затвердже- но їх Положення, яке в основних рисах повторювало попередні норма- тивні акти: зберігаються загальноосвітня програма та 7-річне навчання. Проте виразнішою стає загальна військова спрямованість, адже вихован- ці старших класів для стройових занять улітку переводилися до таборів [3, с. 18–19]. Програма навчання в кадетських корпусах 40–50-х рр. ХІХ ст. місти- ла як загальноосвітні (Закон Божий, російська мова та словесність, істо- рія, іноземні мови, математика, фізика, хімія тощо), так і спеціальні (так- тика, топографія, фортифікація тощо) предмети. Обов’язковими в поза- урочний час були гімнастика, фехтування, танці. Після змін 60–70-х рр. у закладах викладаються лише загальноосвітні дисципліни: Закон Божий, російська і церковнослов’янська мови, словесність, іноземні мови, сус- пільствознавчі та математично-природничі дисципліни. Позакласні занят- тя мали розвивати загальну фізичну підготовку вихованців і залишають- ся без змін. Зміни 1886 р. також не торкалися програми навчання та за- гальних засад виховання. Таким чином, перелік дисциплін, які виклада- лися в середніх військово-навчальних закладах цілком сформувався. Для забезпечення навчально-виховного процесу обов’язковою для закладу бу- ла наявність корпусної та ротних бібліотек, фізичного та хімічних кабі- нетів, навчально-методичної бази з усіх предметів курсу. Також обов’яз- ковими були вступні, щорічні переводні та випускні іспити. Кадети, які успішно завершували навчання, направлялися до військових училищ 122 [14, с. 26–27], а також вступали до цивільних вищих навчальних закла- дів, маючи грунтовну загальноосвітню підготовку. У корпусах приділялася увага позакласній роботі. Насамперед це були обов’язкові заняття, передбачені навчальною программою: стройова під- готовка, гімнастика, фехтування, плавання, у деяких закладах також їзда верхи. Програмою також були передбачені такі дисципліни як музика, спі- ви і танці [14, с. 25]. У цьому контексті зверталася увага на розвиток твор- чих здібностей вихованців, які брали участь у аматорських театральних вис- тавах, грали в оркестрах тощо. Так, у Сумському корпусі були церковний та світський хори, духовий і симфонічний оркестри, а також драматичний гурток [10, с. 40]. У корпусах також видавалися власні періодичні видан- ня, такі як київський часопис «Супутник кадета», де містилися новини з життя закладу та зразки творчості вихованців [6, с. 6]. Виховна робота в кадетських корпусах була важливою складовою під- готовки майбутнього офіцера. Насамперед це були військові традиції, культ товариськості й кадетського братства. Цьому сприяла символіка, яку мав кожен військовий навчальний заклад: прапор, нагрудні знак та жетон (Мал. 1– 6). Знаки надавалися офіцерам-вихователям, викладачам і вихованцям, жетони (на них зазначалися прізвище та роки навчання в корпусі) — кожному кадету для носіння на мундирі після випуску з навчального закладу. Поведінка вихованців оцінювалася за 12-бальною шка- лою: 12 — відмінна, 11, 10 — дуже добра, 9, 8, 7 — добра, 6, 5, 4 — задо- вільна, 3, 2, 1 — погана. При цьому для кадетів 1-го класу найвищими бу- ли 6 балів, у 2-му — 7, лише в 7-му виставляли 12 балів. Заохоченнями та- кож були похвальні листи, книги, присвоєння унтер-офіцерського звання тощо. Особливе значення мали білі мармурові дошки в головній залі, де впи- сувалися імена найбільш визначних вихованців кожного випуску та імена тих, кого було нагороджено орденом Святого Георгія, а також чорні мар- мурові дошки в корпусних храмах, де вміщували імена всіх колишніх ви- хованців, які загинули на військовій службі [3, с. 16]. Корпусна адміністрація суворо карала за порушення дисципліни, а особ- ливо лайку, рукоприкладство, бійки. До винуватців застосовувалися дис- циплінарні заходи впливу від догани, позбавлення відпустки до арешту й зняття погонів. Крайнім заходом було відрахування з корпусу. Всі випад- ки порушень дисципліни розглядав педагогічний комітет на чолі з дирек- тором корпусу. Незважаючи на високі моральні принципи, які прищеплю- валися кадетам, у їхньому середовищі мали місце негативні прояви, що бу- ли віддзеркаленням армійського життя: брутальна посвята новачків у ка- дети вихованцями старших рот, фізичні розправи, солдафонстСимволіка кадетських корпусів Історія імператорських кадетських корпусів завершується 1917 р. Ро- зуміючи значення цих закладів для підготовки офіцерських кадрів україн- ської армії, уряди Української Народної Республіки та Української держа- ви проводять роботу з їхньої українізації. Так, планами з формування на- ціональних збройних сил гетьмана П. Скоропадського кадетські корпуси реорганізовувались у військові бурси. Загалом, зважаючи на політичну та економічну ситуацію, що склалася на українських теренах, період 1917–1920 рр. був складним: корпуси функціонували з великими трудно- щами, подекуди з неповною чисельністю вихованців або в зведених скла- дах кадетів інших корпусів. 1920 р. кадети Полтавського, Київського, Оде- 124 1. Жетон Володимирського Київського кадетського корпусу 2. Жетон Петровського Полтавського кадетського корпусу 3. Знак Петровського Полтавського кадетського корпусу 4. Жетон Сумського кадетського корпусу 5. Жетон Одеського кадетського корпусу 6. Знак Севастопольського Морського кадетського корпусу 1 2 3 4 5 6 ського, Сумського корпусів опиняються в еміграції у Югославії, гардема- рини Севастопольського морського — в Тунісі, де остаточно завершуєть- ся існування цих навчальних закладів. У сучасний період в умовах модернізації освітньої сфери, складовою якої є військова освіта, відбувається звернення до історичного досвіду. В Україні за період незалежності діє 19 ліцеїв з посиленою військово-фі- зичною підготовкою, козацький кадетський корпус у АР Крим, який є шко- лою з посиленою військово-фізичною підготовкою, кадетські класи в ок- ремих загальноосвітніх навчальних закладах і кадетські клуби, які функціо- нують як заклади позашкільної освіти [8]. Більшість цих освітніх установ є профільними навчальними закладами ІІІ ступеню, де учні, які обрали вій- ськовий фах, мають можливість отримати профільну освіту й допрофесій- ну підготовку. Також є відповідні установи інтернатного типу. У вересні 2011 р. Указом Президента України сумський ліцей реорганізовано в ліцей- інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський кор- пус» імені І. Харитоненка [15]. Одночасно, з ініціативи адміністрації та опі- кунської ради закладу, за участю представників дому Романових, кадетським класам київського ліцею-інтернату № 23 присвоєно назву Володимирсько- го Київського кадетського корпусу [1]. Загалом, кадетські навчально-вихов- ні ідеї популяризує громадська організація Фонд відродження кадетських корпусів в Україні. Активними учасниками цього руху є колишні випускни- ки суворовських училищ. Протягом історії діяльності на українських землях кадетські корпуси зро- били значний внесок у підготовку офіцерських кадрів. Майже всі представ- ники середнього та вищого командного складу російської імператорської армії отримували середню освіту саме в цих освітніх закладах. Певна час- тина їхніх випускників брала участь у формуванні українських збройних сил у 1917–1920 рр. Звернення до попереднього досвіду відбулось і за ра- дянських часів при створенні суворовських та нахімовських училищ. От- же, навчально-виховні засади кадетських корпусів пройшли випробуван- ня історією, доводять актуальність, відроджуючись у новітній час та мо- дернізуючись відповідно до вимог сучасності.
Діяльність кадетських корпусів на території України.
У ХІХ – на початку ХХ ст. Російська імперія
була країною з потужною мілітаристською традицією. Тому її збройні сили
постійно перебували у центрі уваги російських монархів. Керівники держави
вважали, що одним із визначальних чинників могутності, авторитету, політичної
стабільності будь-якої держави є армія. У свою чергу, боєздатність збройних сил
значною мірою залежала від рівня професійної підготовки командного складу,
методів комплектування армії та вмінь нижніх чинів. Саме тому впродовж цього
періоду уряд Російської імперії приділяв значну увагу підготовці війсь-кових
кадрів та провів ряд перетворень у цій сфері.
У системі військового
навчання найбільш масовими були кадетські корпуси – середні військові
навчально-виховні заклади закритого типу, переважно для дітей дворян, що
готували їх до офіцерської служби і вступу до військових училищ. Ці заклади
діяли і на території України.
Аналіз попередніх
досліджень. Історія кадетських кор-пусів з часу їх виникнення і до початку ХХ
ст. знайшла відображення в оглядах і нарисах дореволюційних істориків В. Ф.
Грекова, М. С. Лалаєва, П. В. Петрова, Н. А. Соколова та інших. Разом з тим у
цих працях при всій їх історичній значимості відсутній аналіз стану
навчально-виховної роботи та інших сторін діяльності кадетських корпусів [5;
18; 22]. До того ж діяльність цих закладів на території України розглядалася
лише фрагментарно.
Позитивним винятком у цьому
плані були роботи, ви-дані до ювілеїв кадетських корпусів, що діяли на
території України [6; 8; 20; 25; 30]. Деякі праці про кадетські корпуси були
видані в еміграції [18]. Для нас ці праці важливі насамперед тим, що в них
вміщено широкий фактичний матеріал, автори використовують архівні джерела, що
не збереглися до нашого часу.
Радянськими істориками було
видано ряд ґрунтовних праць, які незважаючи на ідеологічну заангажованість,
мають значну наукову цінність [1; 9; 10; 14]. Разом з тим діяльність кадетських
корпусів на території України вони розглядали лише в контексті історії всієї
системи військово-навчальних закладів цього типу.
У дослідженнях сучасних
українських істориків з вій-ськової історії певна увага приділяється й
діяльності кадет-ських корпусів на українських землях [3; 4; 7; 15; 17; 21]. У
працях О. Колянчука, М. Литвина, К. Науменка та Я. Тинченка [16; 28] досліджені
біографічні дані про бага-тьох вихованців корпусів, які внесли вагомий вклад у
творення збройних сил України у 1917–1921 рр.
Короткий історіографічний
огляд засвідчив, що процес створення та діяльності кадетських корпусів на
території України ще не став предметом дослідження істориків. Саме тому в цій
статті розкриті основні етапи діяльності цих закладів на Україні.
Метою статті є аналіз
джерел і наукової літератури щодо узагальнення історичного досвіду, визначення
про-цесу створення та діяльності кадетських корпусів на тери-торії України.
Перший кадетський корпус на
території України був заснований у 30-ті роки XIX ст. у Полтаві. Саме в цей час
у масштабах країни створювалася цілісна система устрою кадетських корпусів і
управління ними. Наприкінці 20-х рр. XIX ст. дворянство Полтавської,
Харківської, Катеринос-лавської та Чернігівської губерній розпочало збір коштів
на потреби майбутнього закладу [29, арк. 3]. У 1838 р. число пожертвувань
складало 281368 крб. сріблом. Це дало змогу приступити до будівництва
приміщення кор-пусу, про що 5 квітня 1838 р. видано царський указ війсь-ковому
міністру, графу Чернишову, в якому писалося:
“Вирішивши створити в
Полтаві кадетський корпус, і бажаючи, щоб цей заклад був пам’ятником перемоги
Петра I під Полтавою, наказую: цей корпус назвати Петровсько-Полтавським і днем
його відкриття вважати день перемоги 27 червня, щоб виховувати на цьому
прикладі молодих дворян, які готуються до військової служби” [24].
Для контролю за
спорудженням приміщення Полтав-ського кадетського корпусу було створено
спеціальну ко-місію, яку очолив малоросійський генерал-губернатор. Нарешті, 6
грудня 1840 р. відбулося відкриття корпусу із загальним числом 400 вихованців
[19, 15–16]. Його першим директором призначили генерал-майора В. Ф.
Св’ятловського, який у своїй діяльності спирався на нові для того часу гуманні
виховні ідеї.
У своїх спогадах про перших
вихованців Полтавського кадетського корпусу М. А. Домонтович підкреслював, що
вони вигідно вирізнялися серед своїх ровесників з інших закладів подібного типу
тим, що “виросли серед селянсь-кого привілля, з міцним здоров’ям, яке вони
наслідували від своїх батьків, що зберегли в собі достатній запас сил стародавніх
богатирів України… Малоросійські дворяни, на відміну від великоруських, були
менш знатними і тому прагнули до зміцнення і підтримки чинами і службовим
становищем своїх дітей” [6, 447].
У 30-ті роки XIX ст. уряд
також розглядав питання створення губернського кадетського корпусу на території
Правобережної України – у Києві для Херсонської, Тав-рійської, Київської,
Волинської і Подільської губерній. У зв’язку з тим, що переважну більшість
дворянства губер-ній Правобережної України (цю територію російські чино-вники
називали Південно-Західним краєм) становили діти польської шляхти, то одне з
головних завдань ство-рення цього корпусу полягало саме в тому, щоб зацікавити
їх направляти своїх дітей на навчання до цього закладу. Тим більше, що після
придушення польського повстання 1830–1831 рр. польські шляхтичі вдалися до
пасивного опору зміцненню російського панування на Правобережжі. Однією з форм
цього опору була відмова віддавати своїх дітей на державну і військову службу.
За підрахунками відомого французького історика Д. Бовуа у 1850 р. із 1500
Визнаних Герольдією
шляхтичів Південно-Західного краю віком від 16 до 30 років лише 65 осіб
перебували на дер-жавній службі [2, 344–345].
Рішення про будівництво
кадетського корпуса в Києві було прийнято за наказом царя Миколи I у 1833 р.
Але справа на користь Києва була остаточно вирішена у 1846 р. після того, як
дворянство Київської, Волинської, Подільської та Таврійської губерній зібрало майже
200 тис. крб. сріблом, призначених для будівництва приміщення корпусу. Крім
того, воно виявило бажання жертвувати на утримання Київського корпусу щорічно
до дня його відкриття по 5 коп. з кожної ревізької душі, що складало приблизно
67 тис. крб. у рік. У 1847 р. Волинське губернське дворянське зібрання прийняло
рішення просити царя назвати Володимирсь-кий корпус на честь народженого у тому
році його онука, великого князя Володимира Олександровича. Цар пози-тивно
відгукнувся на пропозиції дворянства, видавши відповідний указ, щоб Київський
корпус було названо Володимирським-Київським кадетським корпусом [8, 1–2].
Протягом листопада–грудня
1851 р. формується шля-хом переводу з інших корпусів, штат службовців
Київсь-кого корпусу, до якого ввійшли двоє ротних командирів, ротні офіцери й
рота обслуговування (8 унтер-офіцерів і 74 рядових з командиром) [8, 4]. 10
грудня наказом по корпусу оголосили перший список кадетів. А 28 грудня перші
кадети були зараховані в роти. Всього їх нарахову-валося 200 осіб – дітей
дворян Південно-Західного краю у віці від 9,5 до 12 років. У стройовому
відношенні корпус складався з двох неранжованих рот, а в навчальному –
розподілявся на 1-й і 2-й підготовчі класи. Класи ділилися на відділення, яких
було сім: шість першого підготовчого і один – другого. Термін навчання був
визначений у чотири роки. Після будівництва нових приміщень Київського
кадетського корпусу 17 серпня 1857 р. він урочисто від-крився як корпус 1-го
класу із 7-річним терміном навчання. Окрім п’яти загальних класів діяло також
два спеціаль-них класи для підготовки офіцерів. Чисельність вихован-ців зросла
до 400. Новопризначеному директору корпусу А. В. Вольському присвоїли звання
генерал-майора.
Назрівання в суспільстві
необхідності змін після пора-зки Росії у Кримській війні, безумовно, впливало
на зміну поведінки кадетів. На початку 60-х рр. XIX ст. справа дійшла до
протестів вихованців кадетських корпусів проти жорстокого ставлення до них з
боку вчителів та виховате-лів. Навесні 1860 р. стався факт порушення дисципліни
кадетами Полтавського корпусу. Безпосереднім приводом до цієї події стало те,
що в спецкласі були організовані додаткові уроки з російської мови, пов’язані з
тривалою хворобою викладача, у зв’язку з чим навчальна програма не була
виконана. Однак кадети відмовилися йти на ці уроки, мотивуючи це тим, що вони
не розуміють пояснень викладача. У цій ситуації директор корпусу Тихоцький
замість того, щоб розібратися в ситуації, вдався до репре-сивних заходів. Під
час шикування кадетів він вдався до рукоприкладства, а потім відправив п’ятьох
з них у кар-цер. Для залагодження конфліктної ситуації у Полтаву з Петербурга
прибули представники. Організаторів виступу жорстоко покарали. Чотири кадети –
організатори виступу були відіслані в армійські полки унтер-офіцерами, двоє
звільнені з корпусу, а 34 вихованці позбавлені звань унтер-офіцерів та
єфрейторів. Щоправда, незабаром і самого Тихоцького відправили у відставку [27,
332].
Заворушення у кадетських
корпусах подекуди набирали політичного забарвлення. Це свідчило, що навіть у
закриті військові навчальні заклади, де виховували дворянську молодь, стало
проникати вільнодумство. У 1862 р. до полі-тичного заворушення в Київському
кадетському корпусі спричинилася агітація, яку серед кадетів вів полковник А.
Красовський. Він розповсюджував складені особисто прокламації і відозви про
грабіжницьку суть селянської реформи, закликав солдатів дислокованого в Києві
Жито-мирського полку не стріляти в селян, повсталих у багатьох волостях
Київської губернії, “не бути катами народу” [1, 83].
Під час січневого 1863 р.
польського повстання, за спо-гадами вихованця Київського кадетського корпуса,
згодом відомого історика В. С. Іконникова, серед поляків-кадетів поширювалася
антиросійська пропаганда. Спочатку між своїми (Стожанковський, Будзинський,
Козерадський). Перший з них запросив Іконникова до себе додому і вів з
Ним бесіди. “Я не
підозрював, – пише Іконников, що він незабаром буде керівником загону…Другий
буде розстрі-ляний (вже як офіцер), а третій втік за кордон і потрапив у
Константинополь” [12, 10].
В умовах гострої
суспільно-політичної кризи Олександр II та його оточення прийшли до розуміння
необхідності про-ведення реформ військово-навчальних закладів. Зміни у
військовій сфері також були викликані до життя відміною кріпосного права та
прагненням уряду подолати відста-лість існуючої військової системи, що
виявилася в роки Кримської війни. Головний зміст цих реформ – перетво-рення
армії з феодально-кріпосницької у масову армію сучасного буржуазного ладу.
Одним з елементів цієї
реформи стала реорганізація кадетських корпусів у військові гімназії. У цих
навчаль-них закладах значно розширеним був загальноосвітній курс за рахунок
скорочення викладання військової справи. Військові гімназії мали готувати
вихованців до вступу до військових училищ.
Керівниками Київської та
Полтавської військових гім-назій було призначено таких прогресивних керівників
як Ф. І. Сімашко та П. М. Ющенов. Вони зуміли перебудувати діяльність цих
закладів відповідно до вимог часу. До роботи в них були залучені відомі
педагоги та громадські діячі: професори Київського університету В. А.
Незабитовський, О. І. Селін, Г. М. Цєхановецький, М. Є. Ващенко-Захарченко, Ю.
Ю. Цвєтковський, В. С. Іконников, А. В. Косовський, І. В. Сле-шинський, В. Л.
Беренштам, П. І. Житецький та інші. Ю. Ю. Цвєтковський та В. Л. Беренштам були
відомі своєю діяльністю в Південно-Західному відділенні Російського
географічного товариства [23, 6]. Останній з них також був активним діячем
Київської громади, гласним міської думи у Києві. Видав кілька робіт про Т. Г.
Шевченка, М. І. Кос-томарова, О. С. Лашкевича, надрукованих у “Киевской
старине”. У 90-ті рр. під час перебування у Петербурзі Цветковський і Беренштам
стали членами відродженої тут української громади.
Яскравою особистістю був
викладач російської мови і літератури військової гімназії відомий український
гро-мадський діяч, філолог, педагог П. Г. Житецький. У 1880 р.
Через звинувачення в
українофільстві під тиском місцевої адміністрації він змушений був подати у
відставку і виї-хати до Санкт-Петербурга. Однак при першій нагоді Жи-тецький
прагнув повернутися додому. Нарешті наказом № 39 від 17 червня 1882 р.
головного начальника військово-навчальних закладів він був “переведений на
службу у Володимирську Київську військову гімназію” [13, 56]. Відтак
розпочинається новий етап у викладацькій діяль-ності П. Г. Житецького у цьому
закладі, де він працював до середини 90-х рр. і лише через хворобу був змушений
піти у відставку. Павло Гнатович викладав російську мову та літературу. Він
користувався заслуженою повагою серед вихованців. О. О. Ігнатьєв у своїх
спогадах згадує Житецького, як “найбільшу величину серед викладачів кадетського
корпусу. Він вимагав продуманої відповіді, але при цьому не скупився на
п’ятірки” [11, 51–52]. Цілеспрямована діяльність педагогічних колективів
Київської та Полтав-ської військових гімназій по підвищенню якості
навчально-виховної роботи сприяла перетворенню їх на кращі війсь-ково-навчальні
заклади Росії.
Після вступу на престол
Олександра III у 1881 р. у країні настає період контрреформації. Реакція
запанувала і в освіті. Зміну урядового курсу відчули на собі і
військово-навчальні заклади. Військові гімназії знову було реорга-нізовано у
кадетські корпуси, з яких витіснили прогреси-вних педагогів, посилили
викладання військових дисциплін та відновили стройові заняття.
Загострення міжнародної
ситуації наприкінці XIX – на початку ХХ ст. примусило царський уряд здійснювати
кроки на зміцнення і розширення офіцерського корпусу. З цієї метою
відкриваються нові кадетські корпуси на тери-торії України – в Одесі (1899 р.)
та Сумах (1900 р.). Від-криття останнього з них стало можливим завдяки
ініціа-тиві відомого українського підприємця І. Г. Харитоненка, який вклав у
його будівництво значні кошти.
Наприкінці XIX ст. – на
початку ХХ ст. престиж кадет-ських корпусів падає внаслідок погіршення в них
стану навчально-виховної роботи і через небажання дворянської молоді займатися
військовою справою. У цих умовах голо-вне військове управління
військово-навчальних закладів
Було змушене вжити заходів
для підвищення якості знань і покращення підготовки викладацького складу
корпусів. У 1900 р. відновлено діяльність педагогічних курсів. У кадетські
корпуси на викладацьку діяльність знову при-ходять талановиті педагоги.
У Полтавському кадетському
корпусі з 1874 по 1913 рр. історію викладав видатний вчений І. Ф. Павловський.
Він був редактором і автором праць Полтавської архівної ко-місії, першим
історіографом літопису корпусу [25, 66]. Російську мову читав перший редактор неофіційної
час-тини “Полтавських губернських відомостей” історик і ста-тист П. І.
Бодянський. У Київському кадетському корпусі викладацьку діяльність здійснювало
також чимало відомих педагогів. На початку 80-х рр. XIX ст. сюди на роботу
при-йшла українська громадська діячка, педагог С. Ф. Русова. Вона закінчила із
золотою медаллю Фундуклеївську гім-назію і чудово грала на фортепіано. Тому в
кадетському корпусі викладала музику [26, 80]. Кілька років у корпусі викладав
історію та географію відомий вчений, професор Київського університету, один із
засновників київської школи західноруського (литовсько-руського) права М. Ф.
Влади-мирський-Буданов [21, 12]. У 1912–1914 роках – викладачем всесвітньої
географії у Київському кадетському корпусі пра-цював її випускник В. М. Петрів,
який згодом став відомим військовим діячем, військовим міністром УНР [28, 334].
Царський уряд робив все
можливе, щоб кадетські корпуси на території України випускали проросійськи
налаштованих, вірних імперії юнаків. У ці навчально-військові заклади приймали
лише дітей дворян та офіцерів. Однак діяль-ність прогресивно настроєних
викладачів та наростання українського національно-визвольного руху не могло не
вплинути на настрої кадетів. Особливо вирізнявся Полта-вський кадетський
корпус, де навчалися нащадки мало-російської старшини та козацтва. Тут
українській історії та традиціям приділялося значно більше уваги, більшість
полтавських кадетів знали українську мову та історію. Починаючи з навчального
класу, полтавські кадети вихо-вувалися на творчості М. Гоголя та І.
Котляревського, театрі В. Садовського, музиці Д. Бортнянського. У вестибюлі
Корпуса висіли не лише
портрети російських царів, але й видатних українських діячів – військових,
політиків, пись-менників, митців XVII–XIX ст.
Вихованці кадетських
корпусів на території України стали військовою елітою російської армії,
відомими вче-ними, політичними та громадськими діячами. За перші 50 років
діяльності Полтавського кадетського корпуса 26 його вихованців дослужилися до
генеральського звання [6, 470]. У стінах Київського кадетського корпусу
навчалися член-кореспондент Імператорської і Паризької академій наук і почесний
член Імператорського російського і Берлін-ського географічних товариств О. А.
Тілло, відомий історик, ординарний професор Київського університету, академік
Російської Академії наук В. С. Іконников, відомий російський історик,
джерелознавець, археограф і бібліограф П. А. За-йончковський, видатний
російський філософ, письменник М. О. Бердяєв та багато інших.
Висновки. У 1917–1919
рр. керівництво Української На-родної Республіки та Української держави
розбудовуючи українську армію, розпочало роботу по підготовці старшин. З цією
метою було вирішено використати наявну матеріальну базу та педагогічні кадри
колишніх російських військово-навчальних закладів. Відтак військовим
міністерством проводилася робота по українізації кадетських корпусів. Найбільш
політично свідомі вихованці цих військово-навчальних закладів корпусів стали
активними творцями збройних сил незалежної України. За нашими підрахун-ками,
більше 60 генералів та адміралів українських вій-ськових формувань першої
половини ХХ ст. розпочали свою військову кар’єру з навчання у кадетських
корпусах, що діяли на території України.
За більш як півстолітній
період свого існування кадетські корпуси на території України внесли вагомий
вклад у підго-товку висококваліфікованих офіцерських кадрів, вчених,
громадських і політичних діячів. Їх знання і досвід були використані під час
творення збройних сил молодої Україн-ської держави.
http://militarist.milua.org/via/VIA_13-karpenko.pdf
Кадетські корпуси в Україні. Основні етапи
діяльності.
В статті розкрито процес
створення та діяльності кадетських корпусів на території України. Показано, що
випускники цих навчальних закла-дів зробили вагомий внесок у формування
військової еліти Російської імперії та офіцерського складу Збройних Сил України
1917–1921 рр.
Ключові слова: Російська
імперія, вихованці, військові гімназії, вій-ськова справа, дворяни, кадетські
корпуси, навчально-виховна робота, військово-навчальні заклади, офіцери.
Постановка проблеми та
актуальність. У ХІХ – на початку ХХ ст. Російська імперія була країною з
потужною мілітаристською традицією. Тому її збройні сили постійно перебували у
центрі уваги російських монархів. Керівники держави вважали, що одним із
визначальних чинників могутності, авторитету, політичної стабільності будь-якої
держави є армія. У свою чергу, боєздатність збройних сил значною мірою залежала
від рівня професійної підготовки командного складу, методів комплектування
армії та вмінь нижніх чинів. Саме тому впродовж цього періоду уряд Російської
імперії приділяв значну увагу підготовці війсь-кових кадрів та провів ряд
перетворень у цій сфері.
У системі військового
навчання найбільш масовими були кадетські корпуси – середні військові
навчально-виховні заклади закритого типу, переважно для дітей дворян, що
готували їх до офіцерської служби і вступу до військових училищ. Ці заклади діяли
і на території України.
Аналіз попередніх
досліджень. Історія кадетських кор-пусів з часу їх виникнення і до початку ХХ
ст. знайшла відображення в оглядах і нарисах дореволюційних істориків В. Ф.
Грекова, М. С. Лалаєва, П. В. Петрова, Н. А. Соколова та інших. Разом з тим у
цих працях при всій їх історичній значимості відсутній аналіз стану
навчально-виховної роботи та інших сторін діяльності кадетських корпусів [5;
18; 22]. До того ж діяльність цих закладів на території України розглядалася
лише фрагментарно.
*Ткачук
Андрій Павлович, офіцер відділу управління департаменту військової частини ©
Ткачук А. П., 2010
Позитивним винятком у цьому
плані були роботи, ви-дані до ювілеїв кадетських корпусів, що діяли на
території України [6; 8; 20; 25; 30]. Деякі праці про кадетські корпуси були
видані в еміграції [18]. Для нас ці праці важливі насамперед тим, що в них
вміщено широкий фактичний матеріал, автори використовують архівні джерела, що
не збереглися до нашого часу.
Радянськими істориками було
видано ряд ґрунтовних праць, які незважаючи на ідеологічну заангажованість,
мають значну наукову цінність [1; 9; 10; 14]. Разом з тим діяльність кадетських
корпусів на території України вони розглядали лише в контексті історії всієї
системи військово-навчальних закладів цього типу.
У дослідженнях сучасних
українських істориків з вій-ськової історії певна увага приділяється й
діяльності кадет-ських корпусів на українських землях [3; 4; 7; 15; 17; 21]. У
працях О. Колянчука, М. Литвина, К. Науменка та Я. Тинченка [16; 28] досліджені
біографічні дані про бага-тьох вихованців корпусів, які внесли вагомий вклад у
творення збройних сил України у 1917–1921 рр.
Короткий історіографічний
огляд засвідчив, що процес створення та діяльності кадетських корпусів на
території України ще не став предметом дослідження істориків. Саме тому в цій
статті розкриті основні етапи діяльності цих закладів на Україні.
Метою статті є аналіз
джерел і наукової літератури щодо узагальнення історичного досвіду, визначення
про-цесу створення та діяльності кадетських корпусів на тери-торії України.
Перший кадетський корпус на
території України був заснований у 30-ті роки XIX ст. у Полтаві. Саме в цей час
у масштабах країни створювалася цілісна система устрою кадетських корпусів і
управління ними. Наприкінці 20-х рр. XIX ст. дворянство Полтавської,
Харківської, Катеринос-лавської та Чернігівської губерній розпочало збір коштів
на потреби майбутнього закладу [29, арк. 3]. У 1838 р. число пожертвувань
складало 281368 крб. сріблом. Це дало змогу приступити до будівництва
приміщення кор-пусу, про що 5 квітня 1838 р. видано царський указ війсь-ковому
міністру, графу Чернишову, в якому писалося:
“Вирішивши створити в
Полтаві кадетський корпус, і бажаючи, щоб цей заклад був пам’ятником перемоги
Петра I під Полтавою, наказую: цей корпус назвати Петровсько-Полтавським і днем
його відкриття вважати день перемоги 27 червня, щоб виховувати на цьому
прикладі молодих дворян, які готуються до військової служби” [24].
Для контролю за
спорудженням приміщення Полтав-ського кадетського корпусу було створено
спеціальну ко-місію, яку очолив малоросійський генерал-губернатор. Нарешті, 6
грудня 1840 р. відбулося відкриття корпусу із загальним числом 400 вихованців
[19, 15–16]. Його першим директором призначили генерал-майора В. Ф.
Св’ятловського, який у своїй діяльності спирався на нові для того часу гуманні
виховні ідеї.
У своїх спогадах про перших
вихованців Полтавського кадетського корпусу М. А. Домонтович підкреслював, що
вони вигідно вирізнялися серед своїх ровесників з інших закладів подібного типу
тим, що “виросли серед селянсь-кого привілля, з міцним здоров’ям, яке вони
наслідували від своїх батьків, що зберегли в собі достатній запас сил
стародавніх богатирів України… Малоросійські дворяни, на відміну від великоруських,
були менш знатними і тому прагнули до зміцнення і підтримки чинами і службовим
становищем своїх дітей” [6, 447].
У 30-ті роки XIX ст. уряд
також розглядав питання створення губернського кадетського корпусу на території
Правобережної України – у Києві для Херсонської, Тав-рійської, Київської,
Волинської і Подільської губерній. У зв’язку з тим, що переважну більшість
дворянства губер-ній Правобережної України (цю територію російські чино-вники
називали Південно-Західним краєм) становили діти польської шляхти, то одне з
головних завдань ство-рення цього корпусу полягало саме в тому, щоб зацікавити
їх направляти своїх дітей на навчання до цього закладу. Тим більше, що після
придушення польського повстання 1830–1831 рр. польські шляхтичі вдалися до
пасивного опору зміцненню російського панування на Правобережжі. Однією з форм
цього опору була відмова віддавати своїх дітей на державну і військову службу.
За підрахунками відомого французького історика Д. Бовуа у 1850 р. із 1500
Визнаних Герольдією шляхтичів
Південно-Західного краю віком від 16 до 30 років лише 65 осіб перебували на
дер-жавній службі [2, 344–345].
Рішення про будівництво
кадетського корпуса в Києві було прийнято за наказом царя Миколи I у 1833 р.
Але справа на користь Києва була остаточно вирішена у 1846 р. після того, як
дворянство Київської, Волинської, Подільської та Таврійської губерній зібрало
майже 200 тис. крб. сріблом, призначених для будівництва приміщення корпусу.
Крім того, воно виявило бажання жертвувати на утримання Київського корпусу
щорічно до дня його відкриття по 5 коп. з кожної ревізької душі, що складало
приблизно 67 тис. крб. у рік. У 1847 р. Волинське губернське дворянське
зібрання прийняло рішення просити царя назвати Володимирсь-кий корпус на честь
народженого у тому році його онука, великого князя Володимира Олександровича.
Цар пози-тивно відгукнувся на пропозиції дворянства, видавши відповідний указ,
щоб Київський корпус було названо Володимирським-Київським кадетським корпусом
[8, 1–2].
Протягом листопада–грудня
1851 р. формується шля-хом переводу з інших корпусів, штат службовців
Київсь-кого корпусу, до якого ввійшли двоє ротних командирів, ротні офіцери й
рота обслуговування (8 унтер-офіцерів і 74 рядових з командиром) [8, 4]. 10
грудня наказом по корпусу оголосили перший список кадетів. А 28 грудня перші
кадети були зараховані в роти. Всього їх нарахову-валося 200 осіб – дітей
дворян Південно-Західного краю у віці від 9,5 до 12 років. У стройовому
відношенні корпус складався з двох неранжованих рот, а в навчальному –
розподілявся на 1-й і 2-й підготовчі класи. Класи ділилися на відділення, яких
було сім: шість першого підготовчого і один – другого. Термін навчання був
визначений у чотири роки. Після будівництва нових приміщень Київського
кадетського корпусу 17 серпня 1857 р. він урочисто від-крився як корпус 1-го
класу із 7-річним терміном навчання. Окрім п’яти загальних класів діяло також
два спеціаль-них класи для підготовки офіцерів. Чисельність вихован-ців зросла
до 400. Новопризначеному директору корпусу А. В. Вольському присвоїли звання
генерал-майора.
Назрівання в суспільстві
необхідності змін після пора-зки Росії у Кримській війні, безумовно, впливало
на зміну поведінки кадетів. На початку 60-х рр. XIX ст. справа дійшла до протестів
вихованців кадетських корпусів проти жорстокого ставлення до них з боку
вчителів та виховате-лів. Навесні 1860 р. стався факт порушення дисципліни
кадетами Полтавського корпусу. Безпосереднім приводом до цієї події стало те,
що в спецкласі були організовані додаткові уроки з російської мови, пов’язані з
тривалою хворобою викладача, у зв’язку з чим навчальна програма не була
виконана. Однак кадети відмовилися йти на ці уроки, мотивуючи це тим, що вони
не розуміють пояснень викладача. У цій ситуації директор корпусу Тихоцький
замість того, щоб розібратися в ситуації, вдався до репре-сивних заходів. Під
час шикування кадетів він вдався до рукоприкладства, а потім відправив п’ятьох
з них у кар-цер. Для залагодження конфліктної ситуації у Полтаву з Петербурга
прибули представники. Організаторів виступу жорстоко покарали. Чотири кадети –
організатори виступу були відіслані в армійські полки унтер-офіцерами, двоє
звільнені з корпусу, а 34 вихованці позбавлені звань унтер-офіцерів та
єфрейторів. Щоправда, незабаром і самого Тихоцького відправили у відставку [27,
332].
Заворушення у кадетських
корпусах подекуди набирали політичного забарвлення. Це свідчило, що навіть у
закриті військові навчальні заклади, де виховували дворянську молодь, стало
проникати вільнодумство. У 1862 р. до полі-тичного заворушення в Київському
кадетському корпусі спричинилася агітація, яку серед кадетів вів полковник А.
Красовський. Він розповсюджував складені особисто прокламації і відозви про
грабіжницьку суть селянської реформи, закликав солдатів дислокованого в Києві
Жито-мирського полку не стріляти в селян, повсталих у багатьох волостях
Київської губернії, “не бути катами народу” [1, 83].
Під час січневого 1863 р.
польського повстання, за спо-гадами вихованця Київського кадетського корпуса,
згодом відомого історика В. С. Іконникова, серед поляків-кадетів поширювалася
антиросійська пропаганда. Спочатку між своїми (Стожанковський, Будзинський,
Козерадський). Перший з них запросив Іконникова до себе додому і вів з
Ним бесіди. “Я не
підозрював, – пише Іконников, що він незабаром буде керівником загону…Другий
буде розстрі-ляний (вже як офіцер), а третій втік за кордон і потрапив у
Константинополь” [12, 10].
В умовах гострої
суспільно-політичної кризи Олександр II та його оточення прийшли до розуміння
необхідності про-ведення реформ військово-навчальних закладів. Зміни у
військовій сфері також були викликані до життя відміною кріпосного права та
прагненням уряду подолати відста-лість існуючої військової системи, що
виявилася в роки Кримської війни. Головний зміст цих реформ – перетво-рення
армії з феодально-кріпосницької у масову армію сучасного буржуазного ладу.
Одним з елементів цієї
реформи стала реорганізація кадетських корпусів у військові гімназії. У цих
навчаль-них закладах значно розширеним був загальноосвітній курс за рахунок
скорочення викладання військової справи. Військові гімназії мали готувати
вихованців до вступу до військових училищ.
Керівниками Київської та
Полтавської військових гім-назій було призначено таких прогресивних керівників
як Ф. І. Сімашко та П. М. Ющенов. Вони зуміли перебудувати діяльність цих
закладів відповідно до вимог часу. До роботи в них були залучені відомі
педагоги та громадські діячі: професори Київського університету В. А.
Незабитовський, О. І. Селін, Г. М. Цєхановецький, М. Є. Ващенко-Захарченко, Ю.
Ю. Цвєтковський, В. С. Іконников, А. В. Косовський, І. В. Сле-шинський, В. Л.
Беренштам, П. І. Житецький та інші. Ю. Ю. Цвєтковський та В. Л. Беренштам були
відомі своєю діяльністю в Південно-Західному відділенні Російського
географічного товариства [23, 6]. Останній з них також був активним діячем
Київської громади, гласним міської думи у Києві. Видав кілька робіт про Т. Г.
Шевченка, М. І. Кос-томарова, О. С. Лашкевича, надрукованих у “Киевской старине”.
У 90-ті рр. під час перебування у Петербурзі Цветковський і Беренштам стали
членами відродженої тут української громади.
Яскравою особистістю був
викладач російської мови і літератури військової гімназії відомий український
гро-мадський діяч, філолог, педагог П. Г. Житецький. У 1880 р.
Через звинувачення в
українофільстві під тиском місцевої адміністрації він змушений був подати у
відставку і виї-хати до Санкт-Петербурга. Однак при першій нагоді Жи-тецький
прагнув повернутися додому. Нарешті наказом № 39 від 17 червня 1882 р.
головного начальника військово-навчальних закладів він був “переведений на
службу у Володимирську Київську військову гімназію” [13, 56]. Відтак
розпочинається новий етап у викладацькій діяль-ності П. Г. Житецького у цьому
закладі, де він працював до середини 90-х рр. і лише через хворобу був змушений
піти у відставку. Павло Гнатович викладав російську мову та літературу. Він
користувався заслуженою повагою серед вихованців. О. О. Ігнатьєв у своїх
спогадах згадує Житецького, як “найбільшу величину серед викладачів кадетського
корпусу. Він вимагав продуманої відповіді, але при цьому не скупився на
п’ятірки” [11, 51–52]. Цілеспрямована діяльність педагогічних колективів
Київської та Полтав-ської військових гімназій по підвищенню якості
навчально-виховної роботи сприяла перетворенню їх на кращі війсь-ково-навчальні
заклади Росії.
Після вступу на престол
Олександра III у 1881 р. у країні настає період контрреформації. Реакція
запанувала і в освіті. Зміну урядового курсу відчули на собі і
військово-навчальні заклади. Військові гімназії знову було реорга-нізовано у
кадетські корпуси, з яких витіснили прогреси-вних педагогів, посилили
викладання військових дисциплін та відновили стройові заняття.
Загострення міжнародної
ситуації наприкінці XIX – на початку ХХ ст. примусило царський уряд здійснювати
кроки на зміцнення і розширення офіцерського корпусу. З цієї метою
відкриваються нові кадетські корпуси на тери-торії України – в Одесі (1899 р.)
та Сумах (1900 р.). Від-криття останнього з них стало можливим завдяки
ініціа-тиві відомого українського підприємця І. Г. Харитоненка, який вклав у
його будівництво значні кошти.
Наприкінці XIX ст. – на
початку ХХ ст. престиж кадет-ських корпусів падає внаслідок погіршення в них
стану навчально-виховної роботи і через небажання дворянської молоді займатися
військовою справою. У цих умовах голо-вне військове управління
військово-навчальних закладів
Було змушене вжити заходів
для підвищення якості знань і покращення підготовки викладацького складу корпусів.
У 1900 р. відновлено діяльність педагогічних курсів. У кадетські корпуси на
викладацьку діяльність знову при-ходять талановиті педагоги.
У Полтавському кадетському
корпусі з 1874 по 1913 рр. історію викладав видатний вчений І. Ф. Павловський.
Він був редактором і автором праць Полтавської архівної ко-місії, першим
історіографом літопису корпусу [25, 66]. Російську мову читав перший редактор
неофіційної час-тини “Полтавських губернських відомостей” історик і ста-тист П.
І. Бодянський. У Київському кадетському корпусі викладацьку діяльність
здійснювало також чимало відомих педагогів. На початку 80-х рр. XIX ст. сюди на
роботу при-йшла українська громадська діячка, педагог С. Ф. Русова. Вона
закінчила із золотою медаллю Фундуклеївську гім-назію і чудово грала на
фортепіано. Тому в кадетському корпусі викладала музику [26, 80]. Кілька років
у корпусі викладав історію та географію відомий вчений, професор Київського
університету, один із засновників київської школи західноруського
(литовсько-руського) права М. Ф. Влади-мирський-Буданов [21, 12]. У 1912–1914
роках – викладачем всесвітньої географії у Київському кадетському корпусі
пра-цював її випускник В. М. Петрів, який згодом став відомим військовим
діячем, військовим міністром УНР [28, 334].
Царський уряд робив все
можливе, щоб кадетські корпуси на території України випускали проросійськи
налаштованих, вірних імперії юнаків. У ці навчально-військові заклади приймали
лише дітей дворян та офіцерів. Однак діяль-ність прогресивно настроєних
викладачів та наростання українського національно-визвольного руху не могло не
вплинути на настрої кадетів. Особливо вирізнявся Полта-вський кадетський
корпус, де навчалися нащадки мало-російської старшини та козацтва. Тут
українській історії та традиціям приділялося значно більше уваги, більшість
полтавських кадетів знали українську мову та історію. Починаючи з навчального
класу, полтавські кадети вихо-вувалися на творчості М. Гоголя та І.
Котляревського, театрі В. Садовського, музиці Д. Бортнянського. У вестибюлі
Корпуса висіли не лише
портрети російських царів, але й видатних українських діячів – військових,
політиків, пись-менників, митців XVII–XIX ст.
Вихованці кадетських
корпусів на території України стали військовою елітою російської армії,
відомими вче-ними, політичними та громадськими діячами. За перші 50 років
діяльності Полтавського кадетського корпуса 26 його вихованців дослужилися до
генеральського звання [6, 470]. У стінах Київського кадетського корпусу
навчалися член-кореспондент Імператорської і Паризької академій наук і почесний
член Імператорського російського і Берлін-ського географічних товариств О. А.
Тілло, відомий історик, ординарний професор Київського університету, академік
Російської Академії наук В. С. Іконников, відомий російський історик, джерелознавець,
археограф і бібліограф П. А. За-йончковський, видатний російський філософ,
письменник М. О. Бердяєв та багато інших.
Висновки. У
1917–1919 рр. керівництво Української На-родної Республіки та Української
держави розбудовуючи українську армію, розпочало роботу по підготовці старшин.
З цією метою було вирішено використати наявну матеріальну базу та педагогічні
кадри колишніх російських військово-навчальних закладів. Відтак військовим
міністерством проводилася робота по українізації кадетських корпусів. Найбільш
політично свідомі вихованці цих військово-навчальних закладів корпусів стали
активними творцями збройних сил незалежної України. За нашими підрахун-ками,
більше 60 генералів та адміралів українських вій-ськових формувань першої
половини ХХ ст. розпочали свою військову кар’єру з навчання у кадетських
корпусах, що діяли на території України.
За більш як півстолітній
період свого існування кадетські корпуси на території України внесли вагомий
вклад у підго-товку висококваліфікованих офіцерських кадрів, вчених,
громадських і політичних діячів. Їх знання і досвід були використані під час
творення збройних сил молодої Україн-ської держави.
Немає коментарів:
Дописати коментар