Військова топографія розглядає способи вивчення місцевості, орієнтування на ній і інші питання, пов'язані з оцінкою місцевості на користь бойових дій військ, учить використовуванню топографічних карт і аерофотознімків при виконанні різних бойових завдань.Питання, які вивчаються військовою топографією, мають безпосереднє відношення до практичної діяльності особового складу партизанських груп при виконанні різних бойових задач. Придбані знання і навички по військовій топографії дозволяють краще оцінити обстановку, ухвалити найдоцільніше рішення, краще організувати спостереження, систему вогню і управління підрозділами в бою, повніше використовувати тактичні і захисні властивості місцевості задля успішного ведення бою.
Вивчення військової топографії сприяє розвитку у особового складу таких важливих якостей, як спостережливість, точність, уміння аналізувати результати спостереження і робити висновки про вплив місцевості на виконання бойової задачі.
Орієнтування на місцевості — це визначення свого місцеположення щодо сторін горизонту і місцевих предметів (орієнтирів), що виділяються, і точна витримка вказаного або вибраного напряму руху.
В бойовій обстановці орієнтування на місцевості включає також визначення свого місцеположення щодо своїх військ і військ супротивника. Уміння швидко і точно орієнтуватися на місцевості сприяє успішному виконанню бойових задач на незнайомій місцевості, в лісі і в умовах обмеженої видимості.
Воїн має вміти: визначати свою точку стояння на місцевості по мапі, орієнтуватися на місцевості за допомогою мапи та компасу, а також без них, вміти готувати дані для руху по азимутам, здійснювати зйомку плану місцевості, наносити на мапу віднайдені об’єкти супротивника, здійснювати ціле вказування для наведення удару авіації та коректування артилерійського вогню.
УРОК № ___.
ТП Тема.3-1.Суть орієнтування на місцевості. Визначення сторін
горизонту за компасом. Доповідь про своє місцезнаходження.
Навчальна група: _____________
Час:__________________________
Місце:________________________
Мета: : Дати основні поняття про суть орієнтування на місцевості, та визначення
сторін горизонту за компасом.
Обладнання: Методичні матеріали, схеми, підручник, плакати.
План уроку
1.Суть орієнтування на місцевості
2.Доповідь про своє місцезнаходження
Хід уроку
I. Шикування. Привітання, огляд зовнішнього вигляду, захід у клас, розміщення
II. Оголошення теми, мети та завдань уроку
ІІІ. Відпрацювання основних питань.
IV. Контрольне опитування.
V. Підведення підсумків.
VI. Домашнє завдання.
1.Суть орієнтування на місцевості
Орієнтування на місцевості – це визначення свого місцезнаходження
відносно сторін горизонту та місцевих предметів та точне дотримання вказаного
або вибраного напрямку руху. У бойовій обстановці орієнтування на місцевості
включає також визначення свого місцезнаходження відносно своїх військ та
військ противника. Вміння швидко та точно орієнтуватися на місцевості надає
можливість успішно виконувати бойову задачу на невідомій місцевості, у лісі та в
умовах обмеженої бачимості.
Орієнтуватися на місцевості можна за допомогою топографічної карти та
без неї. При орієнтуванні на місцевості без карти необхідно визначити сторони
горизонту.
У залежності від характеру
місцевості, часу доби та видимості сторони
горизонту визначаються за компасом
(мал.123), за положенням сонця, за сонцем
та годинником, за Полярною зіркою, за
ознаками місцевих предметів та іншими
способами.
Для визначення сторін горизонту за
компасом, принцип дії якого заснований на
властивості намагніченої стрілки
розташованої вздовж магнітного меридіану
Мал. 123 Компас Адріанова:
1 – кришка зі стойками для візування;
2 – кругова шкала; 3 – магнітна стрілка;
4 – гальма.
.
2
Мал.125 Відшукання
Полярної зірки.
мал. 126 Визначення сторін горизонту
за ознакою місцевих предметів.
північ-південь, необхідно спочатку сумістити мушку з нульовою поділкою лімба.
Для цього необхідно установити компас у горизонтальне положення та
розблокувати стрілку. Повертаючи компас, необхідно сумістити північний кінець
магнітної стрілки з нульовою поділкою лімба. У зорієнтованому положенні
компаса напрямок стрілки на нульову поділку лімба і буде напрямком на північ.
Потім візуванням через проріз та мушку визначають місцевий предмет (орієнтир)
і використовують його для визначення напрямку на північ. Визначивши
напрямок на північ, легко визначити і інші сторони горизонту: у протилежному
напрямку буде – південь, праворуч – схід, ліворуч – захід.
Для визначення сторін горизонту за положенням сонця досить знати, що
воно приблизно знаходиться: 0 7.00 (влітку – 0 8.00) – на сході, 0 13.00 (14.00) –
на південь, о 19.00 (20.00) – на заході.
При визначенні сторін горизонту за
сонцем та годинником (мал.124)
необхідно годинник покласти у
горизонтальне положення, щоб
годинникова стрілка була направлена у
напрямку сонця. Потім, утримуючи
годинник у цьому положенні, поділити
пополам кут між годинниковою стрілкою
та цифрою 1 на циферблаті. Тоді пряма,
що ділить кут пополам покаже напрямок
на
південь.
Дл
я визначення сторін горизонту за
Полярною зіркою необхідно на небі найти
сузір’я Великого Возу. Уявно
продовжити пряму, що проходить крізь дві
крайні зірки на відстань, приблизно у п’ять
разів більшу за відстань між ними. У кінці цієї
прямої легко знайти Полярну зірку, яка завжди
знаходит
ься у
північно
му
напрямк
у(мал.125)
Визначення сторін горизонту
(мал.126) за ознаками місцевих
предметів базується на
розташуванні місцевих предметів по
відношенню до сонця. Так, дерева,
велике каміння та скелі з північної
Мал.124 Визначення сторін горизонту за
Сонцем та годинником:
а – до 13 години; б – після 13 години..
3
сторони покриваються мохом, мурашники у лісі знаходяться з південної сторони
дерев, північна сторона мурашника більш крута за південну; ягоди та фрукти
раніше стають красними з південного боку. На схилах, що звернені на південь
весною сніг розтає швидше, чим на північних схилах; алтарі православних церков
завжди звернені на схід, а дзвіниці – на захід. Хрести на церквах зорієнтовані на
північ – південь, причому піднятий кінець поперечної перекладини вказує на
північ.
2.Доповідь про своє місцезнаходження
При доповіді про своє місцезнаходження (точку стояння) відносно місцевих
предметів (орієнтирів) після визначення сторін горизонту необхідно назвати
місцевий предмет, безпосередньо біля якого знаходиться той, хто доповідає, та
відстань до місцевих предметів, що вказують напрямок сторін горизонту.
Наприклад, „Знаходжусь на північному узліссі гаю „Табірний”: на північ 600 м –
заводська труба, на захід 200 м –зруйнований будинок, на південь 300 м – ріка, на
схід 500 м – дорога”.
IV. ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО
1. Дайте визначення орієнтуванню на місцевості
2. Якими способами можна визначити сторони горизонту?
3. Визначити сторони горизонту різними способами та записати в зошиті
доповідь про своє місцезнаходження.
4. Визначити сторони горизонту за компасом та місцевим ознакам
5. Доповісти про своє місцезнаходження відносно місцевих предметів
V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
1.Самостійно відпрацювати та закріпити викладений матеріал.
_____________________________________________________________________
1
УРОК № ___.
ТП Тема.3-2. Магнітний азимут і його визначення. Рух за азимутом
Навчальна група: _____________
Час:__________________________
Місце:________________________
Мета: Мета: : Навчитися рухатися за азимутом, орієнтуватися на місцевості, та знаходити
об’єкти.
Обладнання: Методичні матеріали, схеми, підручник, плакати.
План уроку
1.Магнітний азимут та його визначення на місцевий предмет.
2.Рух за азимутом
Хід уроку
I. Шикування. Привітання, огляд зовнішнього вигляду, захід у клас, розміщення
II. Оголошення теми, мети та завдань уроку
ІІІ. Відпрацювання основних питань.
IV. Контрольне опитування.
V. Підведення підсумків.
VI. Домашнє завдання.
1.Магнітний азимут та його визначення на місцевий предмет
Сутність руху за азимутом полягає у вмінні знайти та витримати за допомогою компаса
вказаний напрямок руху та точно вийти у призначений пункт.
При визначенні напрямку руху на місцевий предмет користуються магнітним азимутом. Це кут,
що вимірюється за ходом годинникової стрілки від північного напрямку до напрямку на
предмет. Він має значення від 0º до 360 º.
Для визначення магнітного азимуту на місцевий предмет
за допомогою компасу треба стати обличчям до цього предмету
та зорієнтувати компас. Потім, утримуючи компас в
орієнтованому положенні, встановити пристрій так, щоб візирна
лінія проріз-мушка співпала з напрямком на місцевий предмет у
цьому положенні відрахунок на лімбу проти показчика у мушки
вкаже величину магнітного азимуту (напрямок) на місцевий
предмет.
Зворотній азимут – це напрямок від місцевого предмета на точку
стояння. Від прямого азимута він відрізняється на 180º. Для його
визначення необхідно до прямого азимута прибавити 180º,
якщо він менше 180º, або відняти 180º, якщо він більше 180º.
Для визначення напрямку на місцевості по вказаному
магнітному азимуту необхідно встановити покажчик мушки на
цифру компасу, що буде відповідати магнітному азимуту та
зорієнтувати компас. Потім утримуючи компас в орієнтованому
положенні, помітити на місцевості за візерною лінією проріз –
Мал. 127. Магнітні
азімути:
на листвене дерево – 56;
на фабричну трубу – 137;
на повітряний млин – 244;
на ялину – 323.
2
мушка віддалений предмет (орієнтир). Напрямок на цей предмет (орієнтир) і буде відповідати
напрямку за магнітним азимутом.(мал.127).
Для руху за азимутом необхідно знати магнітні азимути з кожного пункту на маршруті руху та
відстань між пунктами руху у парах кроків (для людини середнього зросту пара кроків
дорівнює 1,5 м). Ці данні готує командир відділення (взводу) та оформлює у вигляді схеми
маршруту або таблиці.
№
п/п
Ділянка маршруту Магнітний азимут у
град
Відстань у парах
кроків
1 Сарай –вишка 80 610
2 Вишка – окремий будинок 88 580
3 Окремий будинок - окреме дерево 78 850
2.Рух за азимутом
Під час руху переходять від одного пункту до іншого, витримуючи напрямок на орієнтир та
рахуючи пари кроків. На вихідному та проміжних пунктах по вказаному азимуту за допомогою
компасу знаходять напрямок руху. У цьому напрямку вибирають та визначають найбільш
віддалений орієнтир (допоміжний) або орієнтир, розташований ближче до проміжного пункту
маршруту руху на відкритій місцевості вночі в місту проміжних (допоміжних) орієнтирів
використовують нариси місцевих предметів або яскраві зірки, якщо такої можливості нема, то
компас з вільно відпущеною стрілкою весь час тримають перед собою в орієнтованому
положенні, а за напрямок руху приймають пряму, що проходить через проріз та мушку.
Щоб обійти перешкоди, що виникають на напрямку руху ( при наявності видимості) роблять
таким чином: запам’ятовують орієнтир на напрямку руху на протилежній стороні перешкоди,
визначають до нього відстань та складають дану відстань з величиною пройденого шляху;
обходять перешкоду та продовжують рух від вибраного орієнтира, визначивши спочатку за
компасом напрямок перерваного шляху.
IV. ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО
Питання для самоконтролю:
1. Визначити сторони горизонту за компасом та місцевим ознакам
2. Доповісти про своє місцезнаходження відносно місцевих предметів
3. Визначити розмір свого кроку та перевести в пари кроків відстань
100 м
V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
1.Самостійно відпрацювати та закріпити викладений матеріал.
_____________________________________________________________________
1
НПЗ.УРОК № _________.
ТП Тема.3-3.Порядок руху за азимутом, обхід перешкод.
Пошук об’єкта.
Навчальна група: _____________
Час: _________________________
Місце:________________________
Мета: : Навчитися рухатися за азимутом, орієнтуватися на місцевості, та знаходити об’єкти.
Обладнання: Методичні матеріали, компас, карта.
План уроку
1.Магнітний азимут та його визначення на місцевий предмет.
2.Рух за азимутом.
3. Практичне пересування на місцевості за азимутом.
4. Пошук об’єкта на місцевості.
Хід уроку
I. Шикування. Привітання, огляд зовнішнього вигляду, вихід на вулицю.
II. Оголошення теми, мети та завдань уроку
ІІІ. Відпрацювання основних питань.
IV. Контрольне опитування.
V. Підведення підсумків.
VI. Домашнє завдання.
1.Магнітний азимут та його визначення на місцевий предмет
Сутність руху за азимутом полягає у вмінні знайти та витримати за допомогою компаса
вказаний напрямок руху та точно вийти у призначений пункт.
При визначенні напрямку руху на місцевий предмет
користуються магнітним азимутом. Це кут, що вимірюється за
ходом годинникової стрілки від північного напрямку до
напрямку на предмет. Він має значення від 0º до 360 º.
Для визначення магнітного азимуту на місцевий предмет
за допомогою компасу треба стати обличчям до цього предмету
та зорієнтувати компас. Потім, утримуючи компас в
орієнтованому положенні, встановити пристрій так, щоб візирна
лінія проріз-мушка співпала з напрямком на місцевий предмет у
цьому положенні відрахунок на лімбу проти показчика у мушки
вкаже величину магнітного азимуту (напрямок) на місцевий
предмет.
Зворотній азимут – це напрямок від місцевого предмета на точку
стояння. Від прямого азимута він відрізняється на 180º. Для його
визначення необхідно до прямого азимута прибавити 180º,
якщо він менше 180º, або відняти 180º, якщо він більше 180º.
Для визначення напрямку на місцевості по вказаному
магнітному азимуту необхідно встановити покажчик мушки на
цифру компасу, що буде відповідати магнітному азимуту та зорієнтувати компас. Потім
утримуючи компас в орієнтованому положенні, помітити на місцевості за візерною лінією
Мал. 127. Магнітні
азімути:
на листвене дерево – 56;
на фабричну трубу – 137;
на повітряний млин – 244;
на ялину – 323.
2
проріз – мушка віддалений предмет (орієнтир). Напрямок на цей предмет (орієнтир) і буде
відповідати напрямку за магнітним азимутом.(мал.127).
Для руху за азимутом необхідно знати магнітні азимути з кожного пункту на маршруті руху та
відстань між пунктами руху у парах кроків (для людини середнього зросту пара кроків
дорівнює 1,5 м). Ці данні готує командир відділення (взводу) та оформлює у вигляді схеми
маршруту або таблиці.
№
п/п
Ділянка маршруту Магнітний азимут у
град
Відстань у парах
кроків
1 Сарай –вишка 80 610
2 Вишка – окремий будинок 88 580
3 Окремий будинок - окреме дерево 78 850
2.Рух за азимутом
Під час руху переходять від одного пункту до іншого, витримуючи напрямок на орієнтир та
рахуючи пари кроків. На вихідному та проміжних пунктах по вказаному азимуту за допомогою
компасу знаходять напрямок руху. У цьому напрямку вибирають та визначають найбільш
віддалений орієнтир (допоміжний) або орієнтир, розташований ближче до проміжного пункту
маршруту руху на відкритій місцевості вночі в місту проміжних (допоміжних) орієнтирів
використовують нариси місцевих предметів або яскраві зірки, якщо такої можливості нема, то
компас з вільно відпущеною стрілкою весь час тримають перед собою в орієнтованому
положенні, а за напрямок руху приймають пряму, що проходить через проріз та мушку.
Щоб обійти перешкоди, що виникають на напрямку руху ( при наявності видимості) роблять
таким чином: запам’ятовують орієнтир на напрямку руху на протилежній стороні перешкоди,
визначають до нього відстань та складають дану відстань з величиною пройденого шляху;
обходять перешкоду та продовжують рух від вибраного орієнтира, визначивши спочатку за
компасом напрямок перерваного шляху.
3. Практичне пересування на місцевості за азимутом.
4. Пошук об’єкта на місцевості.
IV. ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО
Питання для самоконтролю:
1. Визначити сторони горизонту за компасом та місцевим ознакам
2. Доповісти про своє місцезнаходження відносно місцевих предметів
3. Визначити розмір свого кроку та перевести в пари кроків відстань
100 м
4. Визначити і записати в зошит азимути можливих напрямків руху від дому до учбового
закладу
5. Пройти відстань 1000 м за азимутом
V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
1.Самостійно відпрацювати та закріпити викладений матеріал.
_____________________________________________________________________
Орієнтування на місцевості.
У бойовій діяльності командирів підрозділів орієнтування на місцевості необхідне під час доведення бойових завдань підрозділам, дотриманні на- прямку руху, визначенні досягнутих рубежів і місця розташування цілей, а також з ме- тою цілеспрямування та управління підрозділами та вогнем. У сучасному бою навіть тимчасова втрата орієнтування призводить до порушення взаємодії між підрозділами, ставить під загрозу своєчасне виконання бойового завдання. Помилки в орієнтуванні, а відповідно й у визначенні на місцевості досягнутих рубежів і 143 положення цілей, можуть різко знизити ефективність застосування зброї і бойової техніки. Тому вміння швидко і безпомилково орієнтуватися на місцевості в будь-яких умовах є важливим елементом польових навичок. Суть і завдання орієнтування. Орієнтування полягає у визначенні напрямків на сторони горизонту і свого місця розташування стосовно навколишніх мі- сцевих предметів і форм рельєфу, а також дотриманні запланованого або вказаного напрямку руху. У бойо- вих умовах орієнтування визначає, крім цього, поло- ження на місцевості орієнтирів, своїх військ і військ супротивника, напрямок і глибину дій. Магнітний компас. Під час орієнтування найча- стіше використовують компас Адріанова (іл. 31.1). Він складається з корпуса, у центрі якого на гострому кінці голки розміщена магнітна стрілка. У неробо- чому стані магнітна стрілка притиснута до скляної по- верхні гальмом. У робочому стані стрілки її північний кінець вказує на Північний магнітний полюс, а пів- денний — на Південний магнітний полюс. Кутомірна шкала (лімб) поділена на 120 поділок, ціна поділки становить 3°. Шкала має два рядки цифр: внутрішній — за ходом годинникової стрілки, від 0° до 360°, через 15° (5 поділок шкали) і зовнішній — проти ходу годинникової стрілки через 5 великих поділок кутоміра (10 поділок шкали). Для візуалізації на місцеві предмети й отримання результатів за шкалою компаса на замкнутому колі, що повертається, закріплено візуа- льний пристрій (цілик і мушку) і показник відрахунку. Північний кінець магнітної стрі- лки, показники відрахунків і поділок на шкалі через 90° покриті фарбою, яка в темряві світиться, що полегшує користування компасом уночі. Щоб пересвідчитися в тому, що компас справний, треба перевірити чутливість його магнітної стрілки. До компаса в робочому стані підносять будь-який металевий предмет і потім його забирають. Якщо магнітна стрілка після кожного зміщення встановлюється в попереднє положення, то це свідчить про її достатню чутливість. Працюючи з компа- сом, слід пам’ятати, що під впливом сильних електромагнітних полів або через близь- кість металевих предметів стрілка відхиляється від напрямку вздовж магнітного мериді- ана. Тому, визначаючи сторони горизонту, слід відходити від лінії електромережі, заліз- ниці, бойової техніки, великих металевих предметів на відстань 40–50 м. Орієнтування компаса, визначення сторін горизонту. Поверненням кола встано- влюють показник відліку, розташований навпроти мушки, на нульовий відлік за шкалою, а компас — приблизно в горизонтальне положення. Потім відпускають гальмо магнітної стрілки і повертають компас у горизонтальній площині так, щоб північний кінець стрілки збігався з нульовим відліком шкали. Потім, не змінюючи положення компаса, проводять візуалізацію через цілик і мушку, запам’ятовують на лінії візуалізації, який використо- вують як напрямок на північ із точки стояння. Напрямки на сторони горизонту взаємопов’язані між собою (іл. 31.2). Якщо відомий хоча б один із них, наприклад на північ, то в протилежному напрямку буде південь, право- Іл. 31.1. Компас Адріанова Іл. 31.2. Взаємне розташування сторін горизонту праворуч — схід, а ліворуч — захід. Іноді під час визначення напрямку руху, опису місця розта- шування і напрямку лінійних об’єктів та кордонів використовують проміжні напрямки між сторонами горизонту. Наприклад, «Рухатись у південно-західному напрямку» або «Від ви- соти «Невідома» кордон проходить на відстані 1650 м у північно-східному напрямку». Напрямки на сторони горизонту найчастіше визначають за компасом, місцем зна- ходження небесних світил і певними ознаками місцевих предметів. Визначення сторін горизонту, дотримування напрямку руху за Сонцем, годин- ником, Полярною зіркою. За відсутності компаса або в районах магнітних аномалій сторони горизонту можна приблизно визначити вдень за Сонцем, вночі — за Полярною зіркою чи Місяцем. У Північній півкулі Сонце сходить улітку приблизно на північному сході (іл. 31.3), а заходить на північному заході. Узимку воно сходить на південному сході, а заходить на південному заході. Лише двічі на рік Сонце сходить точно на сході й заходить на за- ході (періоди рівнодення, тобто коли день дорівнює ночі, — 21 березня і 23 вересня). О 13 год за місцевим часом, а влітку о 14 год за місцевим часом, над територією України Сонце розташоване на півдні в найвищій точці над горизонтом (у зеніті), а тіні від місцевих предметів мають найменшу довжину і спрямовані на північ. У міру перемі- щення Сонця тіні зміщуються на схід. Іл. 31.3. Схід та захід Сонця в середніх широтах Північної півкулі Іл. 31.4. Визначення сторін горизонту за Сонцем і годинником: а — до 13 год; б — після 13 год Для визначення сторін горизонту за Сонцем у будь-який час дня використовують на- ручні годинники. Їх встановлюють так, щоб годинникова стрілка була спрямована на Со- нце (іл. 31.4). Кут між годинниковою стрілкою і напрямком на цифру 1 (за літнім часом — на цифру 2) на циферблаті ділять порівну. Бісектриса цього кута вказує приблизний напря- мок на південь. Кут ділять порівну тому, що Сонце здійснює умовний шлях навколо Землі за 24 год. За цей час годинникова стрілка обходить циферблат двічі. Тому бісектриса кута показує напрямок, у якому світило має перебувати в полудень, тобто напрямок на південь. Розглянутий спосіб дає порівняно правильні результати в північних широтах і взимку. Улі- тку й особливо в південних широтах похибки можуть сягати понад 25°. Іл. 31.5. Сузір’я Великої Ведмедиці та Полярна зірка Іл. 31.6. Визначення сторін горизонту за Полярною зіркою 145 Напрямок на південь можна визначити за Сонцем і таким способом. Відомо, що ви- диме переміщення Сонця на небосхилі складає приблизно 15°за год. Якщо о 16 год спро- ектувати світило на лінію горизонту, вибрати в цьому напрямку орієнтир і відкласти від нього ліворуч (на схід) 45°, то це і буде напрямок на південь. Полярна зірка завжди розташована на півночі. Уночі на небі її легко знайти за су- зір’ям Великої Ведмедиці (іл. 31.5). Через дві крайні зірки Великої Ведмедиці потрібно умовно провести пряму лінію (іл. 31.6) і відкласти на ній п’ять відрізків, що дорівнюють відстані між крайніми зірками. Кінець п’ятого відрізка вкаже положення Полярної зірки, яка розташована в сузір’ї Малої Ведмедиці (кінцева зірка малого «ковша»). Полярна зірка може бути надійним орієнтиром для витримування напрямку руху, оскільки її положення на небосхилі з плином часу практично не змінюється. Точність визначення напрямку за Полярною зіркою складає 2–3°. Визначення сторін горизонту за ознаками місцевих предметів. У певних випад- ках сторони горизонту можна визначити за ознаками місцевих предметів (іл. 31.7). Цей спосіб менш надійний, ніж розглянуті вище. Тому для визначення сторін горизонту ба- жано використовувати, за можливості, кілька ознак. Більшість із них зумовлені розташу- ванням місцевих предметів відносно Сонця, а саме: • вівтарі православних церков звернені на схід, а головні входи — на захід; • вівтарі костьолів звернені на захід; • припіднятий кінець нижньої поперечини хреста церкви звернений на північ; • відстань між кільцями на пнях дерев більша в на- прямку з півночі на південь; • навесні трава з південної сторони великих каме- нів, стовбурів дерев, на південних галявинах лісу вища й густіша, а влітку, під час спеки, трава залишається більш зеленою з північного боку від цих предметів; • сніг швидше тане на південних схилах; унаслідок цього на снігу утворюються зазуб- рини — шипи, які спрямовані на південь; • ягоди та фрукти скоріше дозрівають (червоніють, жовтіють) з південної сторони; • кора великих дерев грубша на північній стороні й тонша, еластичніша — на південній; • дерева, каміння, черепичні та шиферні дахи раніше й густіше покриваються мохом, лишаями, грибками з північного боку; • на деревах хвойних порід смола рясніше накопичується з південного боку; • мурашники розташовуються з південної сторони дерев, пеньків та кущів; окрім того, південний схил мурашників найчастіше пологий, а північний — стрімкий; • просіки в лісових масивах частіше прорубують за лінією «північ–південь» або «захід- схід», лісові квартали нумерують із заходу на схід.
1. У чому полягає суть і завдання орієнтування? 2. Які ознаки місцевих предметів вказують на сторони горизонту? 3. Які засоби найчастіше використовують під час орієнтування? 4. Як проводять орієнтування компаса і визначення ним сторін горизонту? 5. Визначте сторони горизонту. Пройдіть маршрут з пункту А до пункту Б (А і Б — на ваш вибір), дотримуючи напрямку руху за: а) Сонцем і годинником; б) Полярною зіркою. Іл. 31.7. Визначення сторін горизонту за ознаками місцевих предметів.
Магнітний азимут
Що таке азимут? Як можна визначити азимут за компасом? Визначення магнітних азимутів і напрямку руху за заданим магніт- ним азимутом. Напрямок руху або дій, а також напрямок на місцевий предмет (ціль) визначають і вказують у величинах магнітного азимута чи горизонтального кута, що ви- мірюється від початкового напрямку на будь-який віддалений орієнтир. Магнітний азимут — горизонтальний кут, що вимірюється за ходом годинникової стрілки від північного напрямку магнітного меридіана до напрямку на предмет. Його значення може становити від 0° до 360°. Магнітний азимут напрямку визначають за допомогою компаса в такому порядку. Від- пускають гальмо магнітної стрілки і повертають компас у горизонтальній площині доти, поки північний кінець стрілки не стане напроти нульової поділки шкали. Потім, не зміню- ючи положення компаса, установлюють візуальний пристрій так, щоб лінія візуалізації через цілик і мушку збіглась із напрямком на предмет. Відлік за шкалою проти мушки відповіда- тиме величині магнітного азимута напрямку на місцевий предмет. На іл. 32.1 магнітний ази- мут на окреме дерево становить 330°. Азимут напрямку з точки стояння на місцевий предмет називають прямим магніт- ним азимутом. Інколи, наприклад для знаходження зворотного шляху, використовують зворотний азимут, який відрізняється від прямого на 180°. На іл. 32.1 зворотний азимут (від окремого дерева на точку стояння) дорівнює 150°. Для визначення напрямку руху на місцевості за заданим магнітним азимутом необ- хідно встановити на шкалі компаса напроти мушки відлік, що дорівнює значенню зада- ного магнітного азимута. Потім, відпустивши гальмо магнітної стрілки, треба повернути компас у горизонтальній площині так, щоб північний кінець стрілки встановився на- проти нульової поділки шкали. Не змінюючи положення компаса, слід помітити на міс- цевості по лінії візуалізації через цілик і мушку будь-який віддалений орієнтир. Напря- мок на орієнтир і буде напрямком руху за заданим азимутом. Рух у заданому напрямку за допомогою компаса. Суть руху за азимутами полягає в дотриманні на місцевості заданих напрямків і відстаней. Напрямків руху дотримують за допомогою компаса, відстані вимірюють кроками або за спідометром. Дані, необхідні для руху за азимутами (магнітні азимути напрямків між точками повороту на маршруті й відстані між ними), визначають за великомасштабною картою. Підготовка даних для руху за азимутами полягає у певних заходах: • вивченні місцевості за картою; • виборі маршруту й орієнтирів на його ділянках; • визначенні магнітних азимутів напрямків і відстаней між виб- раними орієнтирами; • оформленні даних на карті або складанні схеми руху. Вивчаючи місцевість, оцінюють її прохідність, маскува- льні й захисні властивості, визначають важкопрохідні й непро- хідні перешкоди і шляхи їх обходу. План маршруту залежить від характеру місцевості, наявно- сті на ній орієнтирів і умов руху. Головне — це вибрати маршрут, Іл. 32.1. Визначення магнітного азимута 147 що дає змогу швидко й непомітно для супротивника вийти до вказаного пункту (об’єкта). Маршрут прокладають із таким розрахунком, щоб він мав мінімальну кількість поворо- тів. Точки повороту маршруту вказують біля орієнтирів, які можна легко розпізнати на місцевості (башти, перехрестя, мости, шляхопроводи, геодезичні знаки). Відстані між орієнтирами під час пересування за маршрутом удень пішим порядком не мають перевищувати 1–2 км. Для переміщення вночі орієнтири намічають частіше. Щоб забезпечити непомітний вихід до вказаного пункту, маршрут прокладають че- рез балки, масиви рослинності та інші об’єкти, що забезпечують маскування руху. Необ- хідно уникати переміщень по гребенях висот і відкритих ділянках. Значення магнітних азимутів і відстаней ретельно перевіряють, оскільки помилка при вимірюванні хоча б одного азимута чи відстані призводить до відхилення від запла- нованого маршруту і втрати орієнтування. Дані, необхідні для руху за азимутами, наносять на карту, а якщо її із собою не бе- руть, складають таблицю (табл. 32.1), схему маршруту на папері (іл. 32.2) або електрон- ному носії (іл. 32.3). Таблиця 32.1 № точки Ділянка маршруту Магнітний азимут, ° Відстань, м Відстань, пара кроків Час, хв 1 Сарай — курган 20 1230 820 14 2 Курган — будинок лісника 330 1250 835 14 3 Будинок лісника — перехрестя доріг 25 350 235 4 4 Перехрестя доріг — міст 335 850 565 10 Іл. 32.2. Схема руху за азимутом Іл. 32.3. Схема руху за азимутом на дисплеї Рух за азимутом. З метою пересування підрозділу за азимутом призначають веду- чого (спрямовуючого), який прокладає за компасом і витримує напрямок руху. Крім цього, призначають двох осіб, які рахують пари кроків. Відстані, що вказані в метрах на схемі (у таблиці), переводять у пари кроків, беручи до уваги величину кроку кожного рахівника. Якщо виникне необхідність повернутися назад тим же маршрутом, то всі ази- мути напрямків руху по ділянках слід перевести у зворотні. 148 Обхід перешкод. Якщо під час руху за азимутом на місцевості виникне перешкода, треба запам’ятати оріє- нтир на протилежному боці перешкоди; визначити до нього відстань і додати до пройденого шляху. Відтак, обійшовши перешкоду, підійти до свого орієнтира і, визна- чивши за компасом напрямок, продовжити рух. На закритій місцевості чи в умовах обмеженої види- мості (ніч, туман) обхід перешкоди можна здійснювати за компасом таким чином (іл. 32.4): а) підійшовши до перешкоди (т. 1), визначити за компасом азимут нового напрямку руху вздовж перешкоди праворуч або ліворуч і продовжувати рухатися за цим азимутом, ви- мірюючи відстань до кінця перешкоди (т. 2); б) у т. 2 записати пройдену відстань (відрізок 1–2) і визна- чити напрямок за початковим азимутом, зробити поворот і рухатися до т. 3 (кінець перешкоди), рахуючи кроки; в) прийшовши в т. 3, рухатися ліворуч (праворуч) до т. 4 за зворотним азимутом до на- прямку 1–2, поки не буде пройдено шлях, що дорівнює відстані між т. 1 і 2; г) у т. 4 визначити напрямок за початковим азимутом і продовжувати рух за ним, додавши до пройденої відстані довжину відрізка 2–3 (ширину перешкоди в напрямку маршруту). Пересуваючись на машині, обхід перешкоди здійснюють спочатку 1–2 члени екі- пажу пішим порядком, одночасно ведучи розвідку шляху об’їзду перешкоди. Знаходження зворотного шляху за азимутами. Якщо доведеться повертатись у табір тим самим шляхом, то для цього необхідно використати зворотні азимути. Для ви- значення зворотного азимуту треба додати до прямого азимуту 180°, якщо він менший за 180°, або відняти 180°, якщо прямий азимут більший за 180°. Складання опису місцевості. Географічний опис місцевості починають із загаль- ної характеристики території. Потім складають опис кожного географічного елемента. У загальній характеристиці місцевості вказують таку інформацію: • дані про карту (номенклатура, масштаб, рік видання тощо); • відомості про межі ділянки (географічні та прямокутні координати її кутів), геодезичну основу (види опорних пунктів, їх кількість); • характеристику місцевості (рельєф, населені пункти, шляхи сполучення, ліси тощо). Після загальної характеристики описують географічні елементи місцевості: • рельєф ділянки (форми рельєфу, площа ділянки, протяжність, позначки абсолютних і відносних висот, головні вододіли, форма і крутизна схилів, наявність ярів, урвищ, ви- моїн із зазначенням їх протяжності та глибини, штучні форми рельєфу тощо); • гідрографію (назви окремих об’єктів; протяжність, ширина, глибина, напрямок і швид- кість течії річок, похил, береги, заплави; транспорт, наявність гідротехнічних споруд тощо; площа, типи берегів, якість води озер; канали, джерела, колодязі тощо); • рослинність (тип, склад порід, площа, розміщення); • населені пункти (назва, тип, людність, адміністративне значення, структура і плану- вання, об’єкти промисловості, комунального господарства, зв’язку тощо); • шляхи сполучення (тип; для автомобільних доріг — назва дороги або пунктів, які вона з’єднує, характер покриття, ширина тощо; для залізниць — кількість колій, вид тяги, назва станцій, вокзалів тощо; споруди на дорогах); • інші елементи місцевості (межі, ґрунти тощо). Іл. 32.4. Обхід перешкод. Необхідно також зазначити, що сучасна топографічна карта надає найповнішу ін- формацію про місцевість. Проте, сучасні вимоги військ до отримання відомостей про місцевість настільки багатогранні, що задовольнити їх лише топографічними картами дуже важко, оскільки можливості карти можуть бути обмеженими. Наприклад, умов- ними знаками неможливо показати на картах дані про режим річок та інших водоймищ у різні пори року, період їх замерзання і товщину льоду, кліматичні умови і пов’язані з цим умови прохідності місцевості за різної пори року. Тому для найкращого вивчення місцевості необхідно до топографічних карт додатково залучати аерофотосвітлини міс- цевості, дані різних видів розвідки, описи та довідки про місцевість. Воєнно-топографічні описи, наприклад, надають відомості про загальну характери- стику місцевості та місцевих умов, довідкові відомості про окремі об’єкти місцевості та їх можливий вплив на бойові дії військ за різних погодних умов та пір року. Тому, як правило, до текстів таких описів додають фотографії, схеми та рисунки важливих об’єктів місцевості. Довідка про місцевість подана на зворотному боці карти масштабу 1:200 000 і на інших спеціальних картах. З довідки про місцевість можна отримати додаткові відомості про топографічні елементи місцевості та інші дані, відсутні на топографічних картах. Наприклад, щодо населених пунктів можна отримати відомості про характер пла- нування і густоту забудови кварталів, характеристику матеріалу будівель, наявність під- вальних приміщень й інших сховищ, ширину головних проїздів та інших вулиць, мате- ріал їхнього покриття, а також наявність промислових і комунальних підприємств. Щодо дорожніх мереж, окрім загальної характеристики, у довідці надають додат- кову інформацію про найбільшу величину підйомів і спусків, найменші радіуси поворо- тів, а також додаткові характеристики дорожніх споруд. Щодо рельєфу і ґрунтів довідка надає відомості про основні форми рельєфу, які пе- реважають, а також загальну характеристику ґрунтів та умови прохідності поза доро- гами. Крім того, окремо до довідки подають схему ґрунтів даної місцевості. Гідрографія в довідці про місцевість представлена узагальненими та систематизо- ваними відомостями про водні рубежі: режим річок та інших водоймищ протягом року, період льодоставу, середню товщину льоду на ріках та характер льодоходу, висоту під- йому води під час повеней і паводків, можливість наведення переправ тощо. Надають додаткові відомості про види рослинності, які переважають, висоту і тов- щину дерев та характеристику чагарників. Крім того, у довідці про місцевість дається характеристика середньостатистичних кліматичних умов місцевості: середня темпера- тура кожної пори року, середня кількість ясних днів та з туманами, кількість опадів тощо. Зрозуміло, що такі вичерпні та надзвичайно важливі подробиці показати на карті неможливо, проте їх необхідно взяти до уваги під час підготовки до бою за різної пори року, погодних умов та інших чинників.
1. Що таке магнітний азимут? 2. Як визначають магнітний азимут напрямку? 3. Як здійснюють рух у заданому напрямку за допомогою компаса? 4. Використовуючи топографічну карту, опишіть ділянку місцевості, визначену вашим товаришем.
Рельєф місцевості та його зображення на картах
Спосіб горизонталей як основний спосіб зобра- ження рельєфу на топографічних картах. Рельєфом місцевості (іл. 33.1) називають сукупність різних нерів- ностей на земній поверхні. Розрізняють основні форми рельєфу: гора (горб), хребет, улоговина, сідловина, ло- щина (видолинок). Рельєф місцевості на планово-кар- тографічних матеріалах зображають за допомогою ві- дповідних умовних знаків, що повинні відповідати та- ким умовам: докладно й точно показувати розміщення всіх форм його нерівностей, що характеризують розч- ленованість та уступоподібність місцевості; забезпечу- вати визначення висот окремих точок місцевості й перевищення цих точок над іншими; напрямок схилів та їхню крутизну; наочно зображувати рельєф, щоб найкраще уявляти справжній ландшафт місцевості. На сучасних топографічних картах і планах рельєф зображують горизонталями, що доповнюються абсолютними позначками та бергштрихами (іл. 33.2). Спосіб горизон- талей для зображення рельєфу земної поверхні запропонував в 1791 р. Жан Дюпен-Трі- ель для побудови карти Франції. Цей спосіб найоб’єктивніший, простий, надає змогу ге- ометрично найточніше передати форму рельєфу та відобразити його особливості. Іл. 33.2. Зображення рельєфу місцевості горизонталями Горизонталі — це замкнуті лінії, що проходять через точки місцевості з однаковою абсолютною висотою. Якщо уявно розрізати фізичну поверхню Землі рівневими поверх- нями, які рівновіддалені одна від одної, як це зображено на іл. 33.3 а, то кожна лінія перерізу матиме вигляд замкненої кривої і постійну абсолютну висоту; отже, вона є горизонталлю. На місцевості берегові лінії (межа води і суші) ставків, озер є горизонталями. Іл. 33.1. Приклад рельєфу місцевості 151 а б Іл. 33.3. Принцип зображення рельєфу горизонталями (а) і горизонталі на топографічних картах (б) Задану віддаль h між сусідніми січними площинами називають висотою перерізу рельєфу (іл. 33.3 а). Висоту перерізу можна також визначити як різницю висот двох су- сідніх основних горизонталей на карті. Основними називають такі горизонталі, які відда- лені одна від одної на прийняту для даної карти висоту перерізу рельєфу. Основні гори- зонталі на картах позначають суцільною лінією коричневого кольору. Іноді за нормаль- ної висоти перерізу важливі подробиці рельєфу не відтворюють, тому що вони знахо- дяться між січними площинами. У цьому разі на карті проводять половинні горизонталі (напівгоризонталі) через половину основного перерізу рельєфу пунктирними лініями з довжиною рисочок 4 мм і відстанню між ними 1–2 мм. Якщо подробиці рельєфу не мо- жна зображені половинними, застосовують допоміжні горизонталі, які проводять також пунктирними лініями, тільки з коротшими рисочками, ніж у половинних (іл. 33.3 б). Горизонталі та інші умовні знаки природних форм рельєфу зображають коричневим кольором, а штучні форми рельєфу — чорним. На картах горизонталі викреслюють су- цільними лініями коричневого кольору завтовшки 0,1 мм. Для збільшення виразності ре- льєфу і полегшення читання карти, якщо висота перерізу рельєфу 1, 5, 10, 20 і 40 м, ко- жну п’яту основну горизонталь з позначками, кратними відповідно 5, 25, 50, 100 і 200 м, зображають товстішою (0,25 мм) коричневою лінією. Такі горизонталі називаються по- товщеними. За висоти перерізу 2,5 м потовщують кожну четверту горизонталь з позна- чками, кратними 10 м. Висоту основних і потовщених горизонталей підписують цифрами коричневого ко- льору. Цифри пишуть так, щоб їх верх був спрямований убік збільшення висоти (підви- щення схилу). Висоти основних горизонталей завжди кратні висоті перерізу рельєфу. Горизонтальна відстань між двома суміжними горизонталями називається закла- денням d (іл. 33.3 а). Горизонталі мають такі властивості: • усі їхні точки мають однакову абсолютну висоту, яка відрізняється від висоти точок сусідньої горизонталі на висоту перерізу рельєфу; • усі горизонталі, що замикаються в межах аркуша карти, указують на підвищення чи улоговину, які позначають підписами відміток і бергштрихами; • що більше горизонталей на схилі, то він вищий — за кількістю горизонталей можна визначити перевищення одних точок місцевості над іншими; • що ближче горизонталі розміщені одна від одної, то схил є крутішим і кут нахилу міс- цевості більшим — за величиною закладання (за відстанню між горизонталями) можна визначити крутизну схилу в градусах; • найкоротша відстань між двома горизонталями — перпендикуляр до них, що відповідає напряму найбільшої крутизни. Отже, напрям схилу в кожній його точці перпендикуля- рний до горизонталей; • вододільні лінії та осі видолинків перетинаються горизонталями під прямим кутом; • горизонталі на карті не перетинаються (за винятком зображення найбільшого уступу) і зберігають подібність відповідних їм ліній на місцевості, утворених у результаті уяв- ного перерізу рельєфу площинами. Іл. 33.4. Зображення типових форм рельєфу горизонталями: 1 — гора (висота); 2 — хребет; 3 — котловина; 4 — лощина; 5 — сідловина Отже, горизонталі на карті точно передають форми рельєфу, їхнє розміщення та по- єднання. Зазначмо, що горизонталі не дають наочного просторового уявлення про рельєф місцевості. Гора зображується замкненими горизонталями (іл. 33.4.1) й котловина (іл. 33.4.3) зображується такими самими замкненими горизонталями, і відрізнити їх можна тільки за на- прямком схилів. Для цього на одній або кількох горизонталях проводять скат-штрихи (берг- штрихи) убік пониження схилу. Хребет (іл. 33.4.2) і лощина (іл. 33.4.4) зображуються гори- зонталями, що мають витягнуту форму: у хребта — убік пониження, а в лощини — підви- щення. У хребта скат-штрихи проводять від горизонталі з випуклої сторони, а в лощини — з увігнутої (іл. 33.4). Сідловина зображується горизонталями, які з двох боків позначають вершини, що розходяться у протилежних напрямках (іл. 33.4.5). Скелі, урвища, круті схили ярів, ями, кургани тощо зображують на планах і картах зубцями, а насипи і виїмки залізничних ліній — рисками. Визначення абсолютних і відносних висот за топографічною картою. Крім го- ризонталей, рельєф на картах зображають відмітками абсолютних висот характерних точок рельєфу — вершин гір чи горбів, дна улоговин, сідловин, тальвегів, перегинів схи- лів. У поєднанні з горизонталями відмітки висот полегшують визначення за картою на- прямів схилів, перевищень тощо. Абсолютною висотою точки місцевості називають її висоту в метрах над рівнем моря. За початок відліку висот на картах беруть рівень Балтійського моря (нуль крон- штадтського водомірного посту). Висоти в метрах над рівнем моря, підписані на картах, 153 називають відмітками. Позначають їх арабськими цифрами біля характерної точки з то- чністю до 0,1 м. Перевищення однієї точки місцевості над іншою називається відносною висотою; вона може бути одержана як різниця абсолютних висот точок (іл. 33.5). Висоти точок місцевості над рівнем моря (абсолютні висоти) визначають по карті за допомогою відміток висот горизонталей і прийнятої на карті висоти перерізу рельєфу. Якщо точка розміщена на горизонталі, то її абсолютна висота дорівнює значенню відмітки цієї горизонталі. Наприклад, на іл. 33.6 горизонталь з відміткою 200 проходить через сарай. Це означає, що сарай розміщений на висоті 200 м. Іл 33.5. Абсолютні й відносні висоти точок Іл. 33.6. Визначення висот і взаємного перевищення точок по карті У разі, коли горизонталь не має підписаної відмітки, її значення визначають за від- мітками інших горизонталей або висот точок місцевості. Наприклад, потрібно визначити висоту точки місцевості, на якій перебуває окремий камінь (іл. 33.6). Умовний знак окремого каменя розміщений на горизонталі без відмітки. Штрихи (покажчики схилів) на горизонталях показують, що схил знижується убік струмка. Ліво- руч від горизонталі з окремим каменем знаходиться стовщена горизонталь з відміткою 200. Висота перерізу дорівнює 10 м. Отже, горизонталь, яка проходить через умовний знак окремого каменя, має позначку 190, яка і є висотою точки. Якщо точка розташована між горизонталями, то її абсолютну висоту визначають за значенням відмітки висоти однієї із цих горизонталей. Для цього до значення відмітки висоти горизонталі додають або від неї віднімають (залежно від положення точки щодо горизонталі) ту частину висоти перерізу, на яку точка віддалена від горизонталі. Наприклад, потрібно визначити висоту розвилки польових доріг (іл. 33.6). Точка розміщена приблизно на ¾ величини закладання від нижньої горизонталі, що має відмі- тку 220, і на ¼ — від верхньої горизонталі з відміткою 230. Висота перерізу рельєфу дорівнює 10 м. Унаслідок цього поправка до нижньої горизонталі становить 7,5 м, а до верхньої горизонталі — 2,5 м. Додавши поправку до значення відмітки нижньої горизо- нталі або віднявши її від значення відмітки верхньої горизонталі, отримаємо висоту то- чки на розвилці доріг: 220 м + 7,5 м = 227,5 м або 230 м – 2,5 м = 227,5 м. Взаємне перевищення точок місцевості визначають як різницю їхніх абсолютних ви- сот. Наприклад, перевищення висоти з відміткою 236,3 над оз. Глибоке (з відміткою 177,8) становить 236,3 м – 177,8 м = 58,5 м (іл. 33.6). Відносні висоти (глибини) обривів, рівчаків, вимоїн, насипів, виїмок визначають за значеннями підписів, що стоять поряд з умовними знаками. Визначення зон видимості. Під час вивчення умов спостереження і маскування по ка- рті командирам підрозділів необхідно визначати взаємну видимість точок і поля невидимо- сті. Цей параметр визначають, вибираючи спостережні пункти, вогневі позиції, приховані підступи, а також коли треба встановити поля невидимості в секторі спостереження або ви- знчити, як проглядається місцевість з імовірних спостережних пунктів супротивника. Розглянемо способи визначення взаємної видимості точок за картою. Під час визна- чення взаємної видимості точок за картою треба взяти до уваги не лише позначки висот над рівнем моря, але і висоту місцевих предметів (лісу, кущів, будівель тощо) над рівнем землі. Такі дані беруть або з карти (надписів), або за даними розвідки місцевості. Взаємну видимість точок визначають за картою одним із таких способів. Спосіб зіставлення висот точок. Визначення за картою взаємної видимості зво- диться до того, щоб, не перебуваючи на місцевості, встановити наявність перешкод (то- пографічних елементів місцевості) у напрямку між точкою спостереження і об’єктом (ціллю). Користуючись горизонталями, розглядають за картою рельєф місцевості вздовж напрямку, за яким передбачається вести спостереження, і встановлюють, які нерівності або місцеві предмети можуть закривати видимість. Потім визначають по горизонталях абсолютні висоти спостережного пункту, можливого укриття і цілі. Іл. 33.7. Укриття нижче спостерігача (СП) і цілі (Ц) Іл. 33.8. Укриття вище спостерігача (СП) і цілі (Ц) Іл 33.9. Укриття нижче спостерігача (СП), але не вище цілі (Ц) Іл. 33.10. Наявність взаємної видимості точок на одному схилі залежно від форми схилу Для визначення взаємної видимості доцільно використовувати такі правила: • якщо між спостерігачем (СП) і ціллю (Ц) немає пагорбів або місцевих предметів, які мають позначки, що перевищують величину позначок (СП) і (Ц), то видимість між цими двома точками є (іл. 33.7); • якщо між спостерігачем (СП) і ціллю (Ц) є укриття (У), яке має більшу за величиною позначку, ніж відмітка СП і Ц, то видимість між СП і Ц відсутня (іл. 33.8); • якщо між спостерігачем (СП) і ціллю (Ц) є укриття (У), яке нижче СП, але вище Ц, то видимості між спостерігачем і ціллю може і не бути (іл. 33.9); у цьому випадку наяв- ність видимості залежить від віддалення укриття (У) від цілі (Ц); що ближче таке укриття (У1) до цілі, то більше воно буде закривати видимість цілі, і навпаки; • якщо точки розташовані на одному схилі, то видимість між ними буде залежати від форми цього схилу (іл. 33.10), на рівному і вигнутому схилах всі точки звичайно спосте- рігаються, якщо не перешкоджає рослинність або місцеві предмети, а на випуклому і хвилястому схилах такої видимості може і не бути. Іл 33.11. Визначення взаємної видимості точок побудовою трикутника У певних випадках взаємну видимість точок визначають легко, без використання будь- яких обчислень або графічних креслень. Це можливо за умови, що між спостерігачем і ціллю немає пагорбів і місцевих предметів. Однак на практиці не завжди буває можливим визначити взаємну видимість так, як у вказаному вище прикладі. Стосовно окремих пагорбів і місцевих предметів може ви- никнути сумнів щодо їх перешкоджання взаємній видимості. У таких випадках питання про наявність взаємної видимості необхідно вирішувати шляхом графічних креслень, за- стосовуючи спосіб побудови трикутника або побудови скороченого профілю. Якщо висота укриття перевищує висоту спостережного пункту, але є меншою, ніж висота цілі, або навпаки, видимість цілі встановлюють побудовою трикутника (іл. 33.11). Визначення і позначення на карті полів невидимості. Полями невидимості назива- ють закриті ділянки місцевості, яких не видно з пунктів спостереження. Залежно від на- явності часу їх визначають приблизно (без графічних креслень) або способом побудови профілів місцевості. Ця задача полягає в знаходженні кордонів полів невидимості. Наближене визначення полів невидимості. Спочатку на карті визначають і виявляють у напрямку спостереження ті об’єкти місцевості, які можуть заважати огляду. Потім око- мірно визначають і проводять на карті найближчі до спостерігача межі полів невидимості. Ці межі зазвичай збігаються з лініями вододілів, узліссям, околицями населених пунктів. Згодом також окомірно встановлюють дальні межі невидимості за цими укриттями, тобто встановлюють положення точок місцевості за висотою відносно променю зору, який про- ходить від спостерігача через верх укриттів. Якщо треба, для визначення дальніх меж полів невидимості використовують спосіб побудови трикутника або спосіб обчислення. Поля невидимості, визначені за картою, уточнюють потім на місцевості. Спосіб побудови профілів місцевості дає змогу найточніше позначити на карті поля невидимості. Профілем називають креслення, яке зображає переріз місцевості вертика- льною площиною. Напрямок на карті, уздовж якого будують профіль, називають профі- льною лінією. Наносять профіль на міліметровому або розграфленому папері (іл. 33.12). 156 Іл. 33.12. Побудова повного профілю Якщо побудувати на карті поля невидимості в секторах спостереження з кількох спостережних пунктів, то отримаємо загальну картину полів невидимості в даній смузі місцевості, ділянки, які не проглядаються із жодного спостережного пункту, рекомендо- вано зафарбувати кольоровим олівцем: червоним — у розташуванні супротивника, си- нім — у нашому розташуванні (іл. 33.13). Іл 33.13. Визначення та позначення полів невидимості на карті
1. Що таке рельєф? 2. Чим на сучасних топографічних картах позначають рельєф? 3. Що таке горизонталі? Які є види горизонталей? 4. Які властивості горизонталей? 5. Як визначають абсолютні та відносні висоти за топографічною картою? 6. Навіщо потрібно визначати зони видимості?
Географічна система координат. Система прямокутних координат
Системою географічних координат називають систему, у якій розміщення точки на земній поверхні визначається кутовими величинами (широтою та довготою) відносно площини екватора та початкового меридіана. В Україні за початковий взяли меридіан Гринвіча. Відлік географічних координат ведуть від точки його перетину з екватором. На практиці цю систему застосовують під час використання бойових засобів дальньої дії (балістичних ракет, авіації тощо). Визначення географічних координат. Як відомо, паралелі та меридіани є елемен- тами градусної сітки, за допомогою якої визначають географічні координати об’єкта. За топографічною картою (іл. 34.1) їх можна визначити точно. Для цього рамку то- покарти поділено на відрізки, що дорівнюють 1’ (позначені почергово однією жирною і двома тонкими паралельними лініями). На кожному мінутному відрізку точками позна- чені поділки, що дорівнюють 10". Отже, для того щоб знайти географічні координати будь-якої точки, треба провести через неї до сторін рамки карти дві лінії, які відповідали б паралелі та меридіану, і прочитати на рамці значення широти й довготи з точністю до секунд. Визначимо для прикладу географічні координати точки г. Малиновська. Щоб установити широту точки (φ), відшукаємо найближчу до неї паралель. Це нижня рамка карти, на якій географічна широта підписана і становить 54°40’ пн. ш. Прикладемо лі- нійку вздовж нижньої рамки карти і плавно пересунемо її паралельно цій лінії до заданої точки. Побачимо за вертикальною рамкою, що зміщення відбулося на 2 точки, тобто на 20" убік зростання широти. Кількість мінут не змінилася. Тому географічна широта точки г. Малиновська становить 54°40’20" пн. ш. Аналогічні дії проведемо для визна- чення довготи (λ). Підписаний меридіан — це права внутрішня рамка карти — 18°07’30" сх. д. Прикладемо лінійку вздовж правої рамки карти і плавно пересуватимемо її паралельно до цієї лінії до заданої точки. Так, за горизонтальною мінутною рамкою та позначками секунд помітимо, що зміщення відбулося на 2’27" убік зменшення значення довготи. Тобто географічна довгота точки г. Малиновська — 18°05’03" сх. д. Іл. 34.1. Визначення географічних координат за топографічною картою 158 Визначення прямокутних координат. На топографічних картах нанесена прямо- кутна (кілометрова) сітка, яка дає змогу встановити прямокутні координати будь-якої точки на карті. Прямокутні координати — це система координат, у якій віссю X прийн- ято осьовий меридіан 6-градусної зони, а віссю Y — екватор. Саме ці дві лінії (осьовий меридіан і екватор) під час проектування зони на поверхню циліндра стають прямими взаємно перпендикулярними лініями, решта меридіанів і паралелей є кривими. Точка пе- ретину осьового меридіана і екватора є початком прямокутних координат кожної зони. Прямокутні координати показують відстань у кілометрах до даної точки від еква- тора (координата X, яка може змінюватися від 0 до понад як 10 000 км на полюсах) і від осьового меридіана (координата Y, яка може змінюватися від 0 до 333 км на екваторі в місцях його перетину з крайніми західними і східними меридіанами зони) (іл. 34.2). Іл 34.2. Зональна система прямокутних координат На топографічні карти нанесено лінії через кожний 1 км або 2 км і паралельні осям X та Y. Вони утворюють кілометрову сітку, що покриває карту системою однакових за площею квадратів. Біля рамок карти підписані значення ліній кілометрової сітки. Двоз- начні числа, представлені великими цифрами біля горизонтальної і вертикальної ліній, використовуються для позначення квадрата, у якому розміщена шукана точка. При цьому спочатку записують показник нижньої горизонтальної лінії цього квадрата, а по- тім показник лівої вертикальної лінії. Щоб точніше визначити положення точки всере- дині квадрата, визначають її прямокутні координати з точністю до метра. Для цього з даної точки проводять перпендикуляри до південної і західної сторін квадрата і за допомогою масштабу вимірюють відстані до них. Отримані величини дода- ють до чисел відповідних кілометрових ліній. Визначимо, наприклад, прямокутні координати точки г. Дідова Гора (іл. 34.3). Від- шукаємо квадрат, у якому розташований заданий об’єкт. Спершу визначимо координату Х. Найближча горизонтальна лінія кілометрової сітки до точки має підпис 6065. Це озна- чає, що до цієї лінії від екватора 6065 км, або 6 065 000 м. За допомогою лінійки визна- чимо, що г. Дідова Гора розташована на карті на 1 см південніше за цю лінію. У масштабі 1:25 000 це відповідає відстані на місцевості 250 м. Оскільки на південь відстань до ек- ватора скорочується, то 250 м треба відняти від значення 6 065 000 м, тобто: 6 065 000 м – 250 м = 6 064 750 м. Отже, X — 6 064 750. 159 Іл. 34.3. Визначення прямокутних координат за топографічною картою Аналогічно за вертикальними лініями кілометрової сітки визначимо координату Y. Як бачимо, г. Дідова Гора розташована між вертикальними лініями з координатами Y (у метрах) 4 811 000 та 4 312 000, але ближче до другої, не досягаючи її на 4 мм. У мас- штабі карти це відповідає на місцевості відстані в 100 м. Отже, 4 312 000 м – 100 м = 4 311 900 м. Тобто координата Y — 4 311 900. Таким чином ми визначили прямокутні координати точки г. Дідова Гора: X — 6 064 750; Y — 4 311 900 (іл. 34.3). Координата X означає, що точка г. Дідова Гора розташована на відстані 6 064 750 м на північ від екватора. Перша цифра координати Y «4» означає, що точка лежить у 4-й геодезичній зоні. Осьовий меридіан цієї зони має координату Y 4 500 000. Тому решта цифр означає, що г. Дідова Гора розміщена західніше за осьовий меридіан 4-ї зони на 188 100 м (4 500 000 м – 4 811 900 м = 188 100 м). Використовуючи кілометрову сітку топографічної карти, можна виконати також зворотну задачу: позначити на карту точку за відомими прямокутними координатами.
1. Пригадайте, де і в який спосіб у рамці топографічної карти показано поділ на мінути та секунди. 2. Якому значенню дорівнює відстань між двома сусідніми точками біля зовніш- ньої рамки карти? 3. Пригадайте, що означають числові підписи на горизонтальних і вертикальних лініях кілометрової сітки. 4. Як за топографічною картою визначають прямокутні координати?
ТП Тема.3-1.Суть орієнтування на місцевості. Визначення сторін
горизонту за компасом. Доповідь про своє місцезнаходження.
Навчальна група: _____________
Час:__________________________
Місце:________________________
Мета: : Дати основні поняття про суть орієнтування на місцевості, та визначення
сторін горизонту за компасом.
Обладнання: Методичні матеріали, схеми, підручник, плакати.
План уроку
1.Суть орієнтування на місцевості
2.Доповідь про своє місцезнаходження
Хід уроку
I. Шикування. Привітання, огляд зовнішнього вигляду, захід у клас, розміщення
II. Оголошення теми, мети та завдань уроку
ІІІ. Відпрацювання основних питань.
IV. Контрольне опитування.
V. Підведення підсумків.
VI. Домашнє завдання.
1.Суть орієнтування на місцевості
Орієнтування на місцевості – це визначення свого місцезнаходження
відносно сторін горизонту та місцевих предметів та точне дотримання вказаного
або вибраного напрямку руху. У бойовій обстановці орієнтування на місцевості
включає також визначення свого місцезнаходження відносно своїх військ та
військ противника. Вміння швидко та точно орієнтуватися на місцевості надає
можливість успішно виконувати бойову задачу на невідомій місцевості, у лісі та в
умовах обмеженої бачимості.
Орієнтуватися на місцевості можна за допомогою топографічної карти та
без неї. При орієнтуванні на місцевості без карти необхідно визначити сторони
горизонту.
У залежності від характеру
місцевості, часу доби та видимості сторони
горизонту визначаються за компасом
(мал.123), за положенням сонця, за сонцем
та годинником, за Полярною зіркою, за
ознаками місцевих предметів та іншими
способами.
Для визначення сторін горизонту за
компасом, принцип дії якого заснований на
властивості намагніченої стрілки
розташованої вздовж магнітного меридіану
Мал. 123 Компас Адріанова:
1 – кришка зі стойками для візування;
2 – кругова шкала; 3 – магнітна стрілка;
4 – гальма.
.
2
Мал.125 Відшукання
Полярної зірки.
мал. 126 Визначення сторін горизонту
за ознакою місцевих предметів.
північ-південь, необхідно спочатку сумістити мушку з нульовою поділкою лімба.
Для цього необхідно установити компас у горизонтальне положення та
розблокувати стрілку. Повертаючи компас, необхідно сумістити північний кінець
магнітної стрілки з нульовою поділкою лімба. У зорієнтованому положенні
компаса напрямок стрілки на нульову поділку лімба і буде напрямком на північ.
Потім візуванням через проріз та мушку визначають місцевий предмет (орієнтир)
і використовують його для визначення напрямку на північ. Визначивши
напрямок на північ, легко визначити і інші сторони горизонту: у протилежному
напрямку буде – південь, праворуч – схід, ліворуч – захід.
Для визначення сторін горизонту за положенням сонця досить знати, що
воно приблизно знаходиться: 0 7.00 (влітку – 0 8.00) – на сході, 0 13.00 (14.00) –
на південь, о 19.00 (20.00) – на заході.
При визначенні сторін горизонту за
сонцем та годинником (мал.124)
необхідно годинник покласти у
горизонтальне положення, щоб
годинникова стрілка була направлена у
напрямку сонця. Потім, утримуючи
годинник у цьому положенні, поділити
пополам кут між годинниковою стрілкою
та цифрою 1 на циферблаті. Тоді пряма,
що ділить кут пополам покаже напрямок
на
південь.
Дл
я визначення сторін горизонту за
Полярною зіркою необхідно на небі найти
сузір’я Великого Возу. Уявно
продовжити пряму, що проходить крізь дві
крайні зірки на відстань, приблизно у п’ять
разів більшу за відстань між ними. У кінці цієї
прямої легко знайти Полярну зірку, яка завжди
знаходит
ься у
північно
му
напрямк
у(мал.125)
Визначення сторін горизонту
(мал.126) за ознаками місцевих
предметів базується на
розташуванні місцевих предметів по
відношенню до сонця. Так, дерева,
велике каміння та скелі з північної
Мал.124 Визначення сторін горизонту за
Сонцем та годинником:
а – до 13 години; б – після 13 години..
3
сторони покриваються мохом, мурашники у лісі знаходяться з південної сторони
дерев, північна сторона мурашника більш крута за південну; ягоди та фрукти
раніше стають красними з південного боку. На схилах, що звернені на південь
весною сніг розтає швидше, чим на північних схилах; алтарі православних церков
завжди звернені на схід, а дзвіниці – на захід. Хрести на церквах зорієнтовані на
північ – південь, причому піднятий кінець поперечної перекладини вказує на
північ.
2.Доповідь про своє місцезнаходження
При доповіді про своє місцезнаходження (точку стояння) відносно місцевих
предметів (орієнтирів) після визначення сторін горизонту необхідно назвати
місцевий предмет, безпосередньо біля якого знаходиться той, хто доповідає, та
відстань до місцевих предметів, що вказують напрямок сторін горизонту.
Наприклад, „Знаходжусь на північному узліссі гаю „Табірний”: на північ 600 м –
заводська труба, на захід 200 м –зруйнований будинок, на південь 300 м – ріка, на
схід 500 м – дорога”.
IV. ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО
1. Дайте визначення орієнтуванню на місцевості
2. Якими способами можна визначити сторони горизонту?
3. Визначити сторони горизонту різними способами та записати в зошиті
доповідь про своє місцезнаходження.
4. Визначити сторони горизонту за компасом та місцевим ознакам
5. Доповісти про своє місцезнаходження відносно місцевих предметів
V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
1.Самостійно відпрацювати та закріпити викладений матеріал.
_____________________________________________________________________
1
УРОК № ___.
ТП Тема.3-2. Магнітний азимут і його визначення. Рух за азимутом
Навчальна група: _____________
Час:__________________________
Місце:________________________
Мета: Мета: : Навчитися рухатися за азимутом, орієнтуватися на місцевості, та знаходити
об’єкти.
Обладнання: Методичні матеріали, схеми, підручник, плакати.
План уроку
1.Магнітний азимут та його визначення на місцевий предмет.
2.Рух за азимутом
Хід уроку
I. Шикування. Привітання, огляд зовнішнього вигляду, захід у клас, розміщення
II. Оголошення теми, мети та завдань уроку
ІІІ. Відпрацювання основних питань.
IV. Контрольне опитування.
V. Підведення підсумків.
VI. Домашнє завдання.
1.Магнітний азимут та його визначення на місцевий предмет
Сутність руху за азимутом полягає у вмінні знайти та витримати за допомогою компаса
вказаний напрямок руху та точно вийти у призначений пункт.
При визначенні напрямку руху на місцевий предмет користуються магнітним азимутом. Це кут,
що вимірюється за ходом годинникової стрілки від північного напрямку до напрямку на
предмет. Він має значення від 0º до 360 º.
Для визначення магнітного азимуту на місцевий предмет
за допомогою компасу треба стати обличчям до цього предмету
та зорієнтувати компас. Потім, утримуючи компас в
орієнтованому положенні, встановити пристрій так, щоб візирна
лінія проріз-мушка співпала з напрямком на місцевий предмет у
цьому положенні відрахунок на лімбу проти показчика у мушки
вкаже величину магнітного азимуту (напрямок) на місцевий
предмет.
Зворотній азимут – це напрямок від місцевого предмета на точку
стояння. Від прямого азимута він відрізняється на 180º. Для його
визначення необхідно до прямого азимута прибавити 180º,
якщо він менше 180º, або відняти 180º, якщо він більше 180º.
Для визначення напрямку на місцевості по вказаному
магнітному азимуту необхідно встановити покажчик мушки на
цифру компасу, що буде відповідати магнітному азимуту та
зорієнтувати компас. Потім утримуючи компас в орієнтованому
положенні, помітити на місцевості за візерною лінією проріз –
Мал. 127. Магнітні
азімути:
на листвене дерево – 56;
на фабричну трубу – 137;
на повітряний млин – 244;
на ялину – 323.
2
мушка віддалений предмет (орієнтир). Напрямок на цей предмет (орієнтир) і буде відповідати
напрямку за магнітним азимутом.(мал.127).
Для руху за азимутом необхідно знати магнітні азимути з кожного пункту на маршруті руху та
відстань між пунктами руху у парах кроків (для людини середнього зросту пара кроків
дорівнює 1,5 м). Ці данні готує командир відділення (взводу) та оформлює у вигляді схеми
маршруту або таблиці.
№
п/п
Ділянка маршруту Магнітний азимут у
град
Відстань у парах
кроків
1 Сарай –вишка 80 610
2 Вишка – окремий будинок 88 580
3 Окремий будинок - окреме дерево 78 850
2.Рух за азимутом
Під час руху переходять від одного пункту до іншого, витримуючи напрямок на орієнтир та
рахуючи пари кроків. На вихідному та проміжних пунктах по вказаному азимуту за допомогою
компасу знаходять напрямок руху. У цьому напрямку вибирають та визначають найбільш
віддалений орієнтир (допоміжний) або орієнтир, розташований ближче до проміжного пункту
маршруту руху на відкритій місцевості вночі в місту проміжних (допоміжних) орієнтирів
використовують нариси місцевих предметів або яскраві зірки, якщо такої можливості нема, то
компас з вільно відпущеною стрілкою весь час тримають перед собою в орієнтованому
положенні, а за напрямок руху приймають пряму, що проходить через проріз та мушку.
Щоб обійти перешкоди, що виникають на напрямку руху ( при наявності видимості) роблять
таким чином: запам’ятовують орієнтир на напрямку руху на протилежній стороні перешкоди,
визначають до нього відстань та складають дану відстань з величиною пройденого шляху;
обходять перешкоду та продовжують рух від вибраного орієнтира, визначивши спочатку за
компасом напрямок перерваного шляху.
IV. ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО
Питання для самоконтролю:
1. Визначити сторони горизонту за компасом та місцевим ознакам
2. Доповісти про своє місцезнаходження відносно місцевих предметів
3. Визначити розмір свого кроку та перевести в пари кроків відстань
100 м
V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
1.Самостійно відпрацювати та закріпити викладений матеріал.
_____________________________________________________________________
1
НПЗ.УРОК № _________.
ТП Тема.3-3.Порядок руху за азимутом, обхід перешкод.
Пошук об’єкта.
Навчальна група: _____________
Час: _________________________
Місце:________________________
Мета: : Навчитися рухатися за азимутом, орієнтуватися на місцевості, та знаходити об’єкти.
Обладнання: Методичні матеріали, компас, карта.
План уроку
1.Магнітний азимут та його визначення на місцевий предмет.
2.Рух за азимутом.
3. Практичне пересування на місцевості за азимутом.
4. Пошук об’єкта на місцевості.
Хід уроку
I. Шикування. Привітання, огляд зовнішнього вигляду, вихід на вулицю.
II. Оголошення теми, мети та завдань уроку
ІІІ. Відпрацювання основних питань.
IV. Контрольне опитування.
V. Підведення підсумків.
VI. Домашнє завдання.
1.Магнітний азимут та його визначення на місцевий предмет
Сутність руху за азимутом полягає у вмінні знайти та витримати за допомогою компаса
вказаний напрямок руху та точно вийти у призначений пункт.
При визначенні напрямку руху на місцевий предмет
користуються магнітним азимутом. Це кут, що вимірюється за
ходом годинникової стрілки від північного напрямку до
напрямку на предмет. Він має значення від 0º до 360 º.
Для визначення магнітного азимуту на місцевий предмет
за допомогою компасу треба стати обличчям до цього предмету
та зорієнтувати компас. Потім, утримуючи компас в
орієнтованому положенні, встановити пристрій так, щоб візирна
лінія проріз-мушка співпала з напрямком на місцевий предмет у
цьому положенні відрахунок на лімбу проти показчика у мушки
вкаже величину магнітного азимуту (напрямок) на місцевий
предмет.
Зворотній азимут – це напрямок від місцевого предмета на точку
стояння. Від прямого азимута він відрізняється на 180º. Для його
визначення необхідно до прямого азимута прибавити 180º,
якщо він менше 180º, або відняти 180º, якщо він більше 180º.
Для визначення напрямку на місцевості по вказаному
магнітному азимуту необхідно встановити покажчик мушки на
цифру компасу, що буде відповідати магнітному азимуту та зорієнтувати компас. Потім
утримуючи компас в орієнтованому положенні, помітити на місцевості за візерною лінією
Мал. 127. Магнітні
азімути:
на листвене дерево – 56;
на фабричну трубу – 137;
на повітряний млин – 244;
на ялину – 323.
2
проріз – мушка віддалений предмет (орієнтир). Напрямок на цей предмет (орієнтир) і буде
відповідати напрямку за магнітним азимутом.(мал.127).
Для руху за азимутом необхідно знати магнітні азимути з кожного пункту на маршруті руху та
відстань між пунктами руху у парах кроків (для людини середнього зросту пара кроків
дорівнює 1,5 м). Ці данні готує командир відділення (взводу) та оформлює у вигляді схеми
маршруту або таблиці.
№
п/п
Ділянка маршруту Магнітний азимут у
град
Відстань у парах
кроків
1 Сарай –вишка 80 610
2 Вишка – окремий будинок 88 580
3 Окремий будинок - окреме дерево 78 850
2.Рух за азимутом
Під час руху переходять від одного пункту до іншого, витримуючи напрямок на орієнтир та
рахуючи пари кроків. На вихідному та проміжних пунктах по вказаному азимуту за допомогою
компасу знаходять напрямок руху. У цьому напрямку вибирають та визначають найбільш
віддалений орієнтир (допоміжний) або орієнтир, розташований ближче до проміжного пункту
маршруту руху на відкритій місцевості вночі в місту проміжних (допоміжних) орієнтирів
використовують нариси місцевих предметів або яскраві зірки, якщо такої можливості нема, то
компас з вільно відпущеною стрілкою весь час тримають перед собою в орієнтованому
положенні, а за напрямок руху приймають пряму, що проходить через проріз та мушку.
Щоб обійти перешкоди, що виникають на напрямку руху ( при наявності видимості) роблять
таким чином: запам’ятовують орієнтир на напрямку руху на протилежній стороні перешкоди,
визначають до нього відстань та складають дану відстань з величиною пройденого шляху;
обходять перешкоду та продовжують рух від вибраного орієнтира, визначивши спочатку за
компасом напрямок перерваного шляху.
3. Практичне пересування на місцевості за азимутом.
4. Пошук об’єкта на місцевості.
IV. ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО
Питання для самоконтролю:
1. Визначити сторони горизонту за компасом та місцевим ознакам
2. Доповісти про своє місцезнаходження відносно місцевих предметів
3. Визначити розмір свого кроку та перевести в пари кроків відстань
100 м
4. Визначити і записати в зошит азимути можливих напрямків руху від дому до учбового
закладу
5. Пройти відстань 1000 м за азимутом
V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
1.Самостійно відпрацювати та закріпити викладений матеріал.
_____________________________________________________________________
Орієнтування на місцевості.
У бойовій діяльності командирів підрозділів орієнтування на місцевості необхідне під час доведення бойових завдань підрозділам, дотриманні на- прямку руху, визначенні досягнутих рубежів і місця розташування цілей, а також з ме- тою цілеспрямування та управління підрозділами та вогнем. У сучасному бою навіть тимчасова втрата орієнтування призводить до порушення взаємодії між підрозділами, ставить під загрозу своєчасне виконання бойового завдання. Помилки в орієнтуванні, а відповідно й у визначенні на місцевості досягнутих рубежів і 143 положення цілей, можуть різко знизити ефективність застосування зброї і бойової техніки. Тому вміння швидко і безпомилково орієнтуватися на місцевості в будь-яких умовах є важливим елементом польових навичок. Суть і завдання орієнтування. Орієнтування полягає у визначенні напрямків на сторони горизонту і свого місця розташування стосовно навколишніх мі- сцевих предметів і форм рельєфу, а також дотриманні запланованого або вказаного напрямку руху. У бойо- вих умовах орієнтування визначає, крім цього, поло- ження на місцевості орієнтирів, своїх військ і військ супротивника, напрямок і глибину дій. Магнітний компас. Під час орієнтування найча- стіше використовують компас Адріанова (іл. 31.1). Він складається з корпуса, у центрі якого на гострому кінці голки розміщена магнітна стрілка. У неробо- чому стані магнітна стрілка притиснута до скляної по- верхні гальмом. У робочому стані стрілки її північний кінець вказує на Північний магнітний полюс, а пів- денний — на Південний магнітний полюс. Кутомірна шкала (лімб) поділена на 120 поділок, ціна поділки становить 3°. Шкала має два рядки цифр: внутрішній — за ходом годинникової стрілки, від 0° до 360°, через 15° (5 поділок шкали) і зовнішній — проти ходу годинникової стрілки через 5 великих поділок кутоміра (10 поділок шкали). Для візуалізації на місцеві предмети й отримання результатів за шкалою компаса на замкнутому колі, що повертається, закріплено візуа- льний пристрій (цілик і мушку) і показник відрахунку. Північний кінець магнітної стрі- лки, показники відрахунків і поділок на шкалі через 90° покриті фарбою, яка в темряві світиться, що полегшує користування компасом уночі. Щоб пересвідчитися в тому, що компас справний, треба перевірити чутливість його магнітної стрілки. До компаса в робочому стані підносять будь-який металевий предмет і потім його забирають. Якщо магнітна стрілка після кожного зміщення встановлюється в попереднє положення, то це свідчить про її достатню чутливість. Працюючи з компа- сом, слід пам’ятати, що під впливом сильних електромагнітних полів або через близь- кість металевих предметів стрілка відхиляється від напрямку вздовж магнітного мериді- ана. Тому, визначаючи сторони горизонту, слід відходити від лінії електромережі, заліз- ниці, бойової техніки, великих металевих предметів на відстань 40–50 м. Орієнтування компаса, визначення сторін горизонту. Поверненням кола встано- влюють показник відліку, розташований навпроти мушки, на нульовий відлік за шкалою, а компас — приблизно в горизонтальне положення. Потім відпускають гальмо магнітної стрілки і повертають компас у горизонтальній площині так, щоб північний кінець стрілки збігався з нульовим відліком шкали. Потім, не змінюючи положення компаса, проводять візуалізацію через цілик і мушку, запам’ятовують на лінії візуалізації, який використо- вують як напрямок на північ із точки стояння. Напрямки на сторони горизонту взаємопов’язані між собою (іл. 31.2). Якщо відомий хоча б один із них, наприклад на північ, то в протилежному напрямку буде південь, право- Іл. 31.1. Компас Адріанова Іл. 31.2. Взаємне розташування сторін горизонту праворуч — схід, а ліворуч — захід. Іноді під час визначення напрямку руху, опису місця розта- шування і напрямку лінійних об’єктів та кордонів використовують проміжні напрямки між сторонами горизонту. Наприклад, «Рухатись у південно-західному напрямку» або «Від ви- соти «Невідома» кордон проходить на відстані 1650 м у північно-східному напрямку». Напрямки на сторони горизонту найчастіше визначають за компасом, місцем зна- ходження небесних світил і певними ознаками місцевих предметів. Визначення сторін горизонту, дотримування напрямку руху за Сонцем, годин- ником, Полярною зіркою. За відсутності компаса або в районах магнітних аномалій сторони горизонту можна приблизно визначити вдень за Сонцем, вночі — за Полярною зіркою чи Місяцем. У Північній півкулі Сонце сходить улітку приблизно на північному сході (іл. 31.3), а заходить на північному заході. Узимку воно сходить на південному сході, а заходить на південному заході. Лише двічі на рік Сонце сходить точно на сході й заходить на за- ході (періоди рівнодення, тобто коли день дорівнює ночі, — 21 березня і 23 вересня). О 13 год за місцевим часом, а влітку о 14 год за місцевим часом, над територією України Сонце розташоване на півдні в найвищій точці над горизонтом (у зеніті), а тіні від місцевих предметів мають найменшу довжину і спрямовані на північ. У міру перемі- щення Сонця тіні зміщуються на схід. Іл. 31.3. Схід та захід Сонця в середніх широтах Північної півкулі Іл. 31.4. Визначення сторін горизонту за Сонцем і годинником: а — до 13 год; б — після 13 год Для визначення сторін горизонту за Сонцем у будь-який час дня використовують на- ручні годинники. Їх встановлюють так, щоб годинникова стрілка була спрямована на Со- нце (іл. 31.4). Кут між годинниковою стрілкою і напрямком на цифру 1 (за літнім часом — на цифру 2) на циферблаті ділять порівну. Бісектриса цього кута вказує приблизний напря- мок на південь. Кут ділять порівну тому, що Сонце здійснює умовний шлях навколо Землі за 24 год. За цей час годинникова стрілка обходить циферблат двічі. Тому бісектриса кута показує напрямок, у якому світило має перебувати в полудень, тобто напрямок на південь. Розглянутий спосіб дає порівняно правильні результати в північних широтах і взимку. Улі- тку й особливо в південних широтах похибки можуть сягати понад 25°. Іл. 31.5. Сузір’я Великої Ведмедиці та Полярна зірка Іл. 31.6. Визначення сторін горизонту за Полярною зіркою 145 Напрямок на південь можна визначити за Сонцем і таким способом. Відомо, що ви- диме переміщення Сонця на небосхилі складає приблизно 15°за год. Якщо о 16 год спро- ектувати світило на лінію горизонту, вибрати в цьому напрямку орієнтир і відкласти від нього ліворуч (на схід) 45°, то це і буде напрямок на південь. Полярна зірка завжди розташована на півночі. Уночі на небі її легко знайти за су- зір’ям Великої Ведмедиці (іл. 31.5). Через дві крайні зірки Великої Ведмедиці потрібно умовно провести пряму лінію (іл. 31.6) і відкласти на ній п’ять відрізків, що дорівнюють відстані між крайніми зірками. Кінець п’ятого відрізка вкаже положення Полярної зірки, яка розташована в сузір’ї Малої Ведмедиці (кінцева зірка малого «ковша»). Полярна зірка може бути надійним орієнтиром для витримування напрямку руху, оскільки її положення на небосхилі з плином часу практично не змінюється. Точність визначення напрямку за Полярною зіркою складає 2–3°. Визначення сторін горизонту за ознаками місцевих предметів. У певних випад- ках сторони горизонту можна визначити за ознаками місцевих предметів (іл. 31.7). Цей спосіб менш надійний, ніж розглянуті вище. Тому для визначення сторін горизонту ба- жано використовувати, за можливості, кілька ознак. Більшість із них зумовлені розташу- ванням місцевих предметів відносно Сонця, а саме: • вівтарі православних церков звернені на схід, а головні входи — на захід; • вівтарі костьолів звернені на захід; • припіднятий кінець нижньої поперечини хреста церкви звернений на північ; • відстань між кільцями на пнях дерев більша в на- прямку з півночі на південь; • навесні трава з південної сторони великих каме- нів, стовбурів дерев, на південних галявинах лісу вища й густіша, а влітку, під час спеки, трава залишається більш зеленою з північного боку від цих предметів; • сніг швидше тане на південних схилах; унаслідок цього на снігу утворюються зазуб- рини — шипи, які спрямовані на південь; • ягоди та фрукти скоріше дозрівають (червоніють, жовтіють) з південної сторони; • кора великих дерев грубша на північній стороні й тонша, еластичніша — на південній; • дерева, каміння, черепичні та шиферні дахи раніше й густіше покриваються мохом, лишаями, грибками з північного боку; • на деревах хвойних порід смола рясніше накопичується з південного боку; • мурашники розташовуються з південної сторони дерев, пеньків та кущів; окрім того, південний схил мурашників найчастіше пологий, а північний — стрімкий; • просіки в лісових масивах частіше прорубують за лінією «північ–південь» або «захід- схід», лісові квартали нумерують із заходу на схід.
1. У чому полягає суть і завдання орієнтування? 2. Які ознаки місцевих предметів вказують на сторони горизонту? 3. Які засоби найчастіше використовують під час орієнтування? 4. Як проводять орієнтування компаса і визначення ним сторін горизонту? 5. Визначте сторони горизонту. Пройдіть маршрут з пункту А до пункту Б (А і Б — на ваш вибір), дотримуючи напрямку руху за: а) Сонцем і годинником; б) Полярною зіркою. Іл. 31.7. Визначення сторін горизонту за ознаками місцевих предметів.
Магнітний азимут
Що таке азимут? Як можна визначити азимут за компасом? Визначення магнітних азимутів і напрямку руху за заданим магніт- ним азимутом. Напрямок руху або дій, а також напрямок на місцевий предмет (ціль) визначають і вказують у величинах магнітного азимута чи горизонтального кута, що ви- мірюється від початкового напрямку на будь-який віддалений орієнтир. Магнітний азимут — горизонтальний кут, що вимірюється за ходом годинникової стрілки від північного напрямку магнітного меридіана до напрямку на предмет. Його значення може становити від 0° до 360°. Магнітний азимут напрямку визначають за допомогою компаса в такому порядку. Від- пускають гальмо магнітної стрілки і повертають компас у горизонтальній площині доти, поки північний кінець стрілки не стане напроти нульової поділки шкали. Потім, не зміню- ючи положення компаса, установлюють візуальний пристрій так, щоб лінія візуалізації через цілик і мушку збіглась із напрямком на предмет. Відлік за шкалою проти мушки відповіда- тиме величині магнітного азимута напрямку на місцевий предмет. На іл. 32.1 магнітний ази- мут на окреме дерево становить 330°. Азимут напрямку з точки стояння на місцевий предмет називають прямим магніт- ним азимутом. Інколи, наприклад для знаходження зворотного шляху, використовують зворотний азимут, який відрізняється від прямого на 180°. На іл. 32.1 зворотний азимут (від окремого дерева на точку стояння) дорівнює 150°. Для визначення напрямку руху на місцевості за заданим магнітним азимутом необ- хідно встановити на шкалі компаса напроти мушки відлік, що дорівнює значенню зада- ного магнітного азимута. Потім, відпустивши гальмо магнітної стрілки, треба повернути компас у горизонтальній площині так, щоб північний кінець стрілки встановився на- проти нульової поділки шкали. Не змінюючи положення компаса, слід помітити на міс- цевості по лінії візуалізації через цілик і мушку будь-який віддалений орієнтир. Напря- мок на орієнтир і буде напрямком руху за заданим азимутом. Рух у заданому напрямку за допомогою компаса. Суть руху за азимутами полягає в дотриманні на місцевості заданих напрямків і відстаней. Напрямків руху дотримують за допомогою компаса, відстані вимірюють кроками або за спідометром. Дані, необхідні для руху за азимутами (магнітні азимути напрямків між точками повороту на маршруті й відстані між ними), визначають за великомасштабною картою. Підготовка даних для руху за азимутами полягає у певних заходах: • вивченні місцевості за картою; • виборі маршруту й орієнтирів на його ділянках; • визначенні магнітних азимутів напрямків і відстаней між виб- раними орієнтирами; • оформленні даних на карті або складанні схеми руху. Вивчаючи місцевість, оцінюють її прохідність, маскува- льні й захисні властивості, визначають важкопрохідні й непро- хідні перешкоди і шляхи їх обходу. План маршруту залежить від характеру місцевості, наявно- сті на ній орієнтирів і умов руху. Головне — це вибрати маршрут, Іл. 32.1. Визначення магнітного азимута 147 що дає змогу швидко й непомітно для супротивника вийти до вказаного пункту (об’єкта). Маршрут прокладають із таким розрахунком, щоб він мав мінімальну кількість поворо- тів. Точки повороту маршруту вказують біля орієнтирів, які можна легко розпізнати на місцевості (башти, перехрестя, мости, шляхопроводи, геодезичні знаки). Відстані між орієнтирами під час пересування за маршрутом удень пішим порядком не мають перевищувати 1–2 км. Для переміщення вночі орієнтири намічають частіше. Щоб забезпечити непомітний вихід до вказаного пункту, маршрут прокладають че- рез балки, масиви рослинності та інші об’єкти, що забезпечують маскування руху. Необ- хідно уникати переміщень по гребенях висот і відкритих ділянках. Значення магнітних азимутів і відстаней ретельно перевіряють, оскільки помилка при вимірюванні хоча б одного азимута чи відстані призводить до відхилення від запла- нованого маршруту і втрати орієнтування. Дані, необхідні для руху за азимутами, наносять на карту, а якщо її із собою не бе- руть, складають таблицю (табл. 32.1), схему маршруту на папері (іл. 32.2) або електрон- ному носії (іл. 32.3). Таблиця 32.1 № точки Ділянка маршруту Магнітний азимут, ° Відстань, м Відстань, пара кроків Час, хв 1 Сарай — курган 20 1230 820 14 2 Курган — будинок лісника 330 1250 835 14 3 Будинок лісника — перехрестя доріг 25 350 235 4 4 Перехрестя доріг — міст 335 850 565 10 Іл. 32.2. Схема руху за азимутом Іл. 32.3. Схема руху за азимутом на дисплеї Рух за азимутом. З метою пересування підрозділу за азимутом призначають веду- чого (спрямовуючого), який прокладає за компасом і витримує напрямок руху. Крім цього, призначають двох осіб, які рахують пари кроків. Відстані, що вказані в метрах на схемі (у таблиці), переводять у пари кроків, беручи до уваги величину кроку кожного рахівника. Якщо виникне необхідність повернутися назад тим же маршрутом, то всі ази- мути напрямків руху по ділянках слід перевести у зворотні. 148 Обхід перешкод. Якщо під час руху за азимутом на місцевості виникне перешкода, треба запам’ятати оріє- нтир на протилежному боці перешкоди; визначити до нього відстань і додати до пройденого шляху. Відтак, обійшовши перешкоду, підійти до свого орієнтира і, визна- чивши за компасом напрямок, продовжити рух. На закритій місцевості чи в умовах обмеженої види- мості (ніч, туман) обхід перешкоди можна здійснювати за компасом таким чином (іл. 32.4): а) підійшовши до перешкоди (т. 1), визначити за компасом азимут нового напрямку руху вздовж перешкоди праворуч або ліворуч і продовжувати рухатися за цим азимутом, ви- мірюючи відстань до кінця перешкоди (т. 2); б) у т. 2 записати пройдену відстань (відрізок 1–2) і визна- чити напрямок за початковим азимутом, зробити поворот і рухатися до т. 3 (кінець перешкоди), рахуючи кроки; в) прийшовши в т. 3, рухатися ліворуч (праворуч) до т. 4 за зворотним азимутом до на- прямку 1–2, поки не буде пройдено шлях, що дорівнює відстані між т. 1 і 2; г) у т. 4 визначити напрямок за початковим азимутом і продовжувати рух за ним, додавши до пройденої відстані довжину відрізка 2–3 (ширину перешкоди в напрямку маршруту). Пересуваючись на машині, обхід перешкоди здійснюють спочатку 1–2 члени екі- пажу пішим порядком, одночасно ведучи розвідку шляху об’їзду перешкоди. Знаходження зворотного шляху за азимутами. Якщо доведеться повертатись у табір тим самим шляхом, то для цього необхідно використати зворотні азимути. Для ви- значення зворотного азимуту треба додати до прямого азимуту 180°, якщо він менший за 180°, або відняти 180°, якщо прямий азимут більший за 180°. Складання опису місцевості. Географічний опис місцевості починають із загаль- ної характеристики території. Потім складають опис кожного географічного елемента. У загальній характеристиці місцевості вказують таку інформацію: • дані про карту (номенклатура, масштаб, рік видання тощо); • відомості про межі ділянки (географічні та прямокутні координати її кутів), геодезичну основу (види опорних пунктів, їх кількість); • характеристику місцевості (рельєф, населені пункти, шляхи сполучення, ліси тощо). Після загальної характеристики описують географічні елементи місцевості: • рельєф ділянки (форми рельєфу, площа ділянки, протяжність, позначки абсолютних і відносних висот, головні вододіли, форма і крутизна схилів, наявність ярів, урвищ, ви- моїн із зазначенням їх протяжності та глибини, штучні форми рельєфу тощо); • гідрографію (назви окремих об’єктів; протяжність, ширина, глибина, напрямок і швид- кість течії річок, похил, береги, заплави; транспорт, наявність гідротехнічних споруд тощо; площа, типи берегів, якість води озер; канали, джерела, колодязі тощо); • рослинність (тип, склад порід, площа, розміщення); • населені пункти (назва, тип, людність, адміністративне значення, структура і плану- вання, об’єкти промисловості, комунального господарства, зв’язку тощо); • шляхи сполучення (тип; для автомобільних доріг — назва дороги або пунктів, які вона з’єднує, характер покриття, ширина тощо; для залізниць — кількість колій, вид тяги, назва станцій, вокзалів тощо; споруди на дорогах); • інші елементи місцевості (межі, ґрунти тощо). Іл. 32.4. Обхід перешкод. Необхідно також зазначити, що сучасна топографічна карта надає найповнішу ін- формацію про місцевість. Проте, сучасні вимоги військ до отримання відомостей про місцевість настільки багатогранні, що задовольнити їх лише топографічними картами дуже важко, оскільки можливості карти можуть бути обмеженими. Наприклад, умов- ними знаками неможливо показати на картах дані про режим річок та інших водоймищ у різні пори року, період їх замерзання і товщину льоду, кліматичні умови і пов’язані з цим умови прохідності місцевості за різної пори року. Тому для найкращого вивчення місцевості необхідно до топографічних карт додатково залучати аерофотосвітлини міс- цевості, дані різних видів розвідки, описи та довідки про місцевість. Воєнно-топографічні описи, наприклад, надають відомості про загальну характери- стику місцевості та місцевих умов, довідкові відомості про окремі об’єкти місцевості та їх можливий вплив на бойові дії військ за різних погодних умов та пір року. Тому, як правило, до текстів таких описів додають фотографії, схеми та рисунки важливих об’єктів місцевості. Довідка про місцевість подана на зворотному боці карти масштабу 1:200 000 і на інших спеціальних картах. З довідки про місцевість можна отримати додаткові відомості про топографічні елементи місцевості та інші дані, відсутні на топографічних картах. Наприклад, щодо населених пунктів можна отримати відомості про характер пла- нування і густоту забудови кварталів, характеристику матеріалу будівель, наявність під- вальних приміщень й інших сховищ, ширину головних проїздів та інших вулиць, мате- ріал їхнього покриття, а також наявність промислових і комунальних підприємств. Щодо дорожніх мереж, окрім загальної характеристики, у довідці надають додат- кову інформацію про найбільшу величину підйомів і спусків, найменші радіуси поворо- тів, а також додаткові характеристики дорожніх споруд. Щодо рельєфу і ґрунтів довідка надає відомості про основні форми рельєфу, які пе- реважають, а також загальну характеристику ґрунтів та умови прохідності поза доро- гами. Крім того, окремо до довідки подають схему ґрунтів даної місцевості. Гідрографія в довідці про місцевість представлена узагальненими та систематизо- ваними відомостями про водні рубежі: режим річок та інших водоймищ протягом року, період льодоставу, середню товщину льоду на ріках та характер льодоходу, висоту під- йому води під час повеней і паводків, можливість наведення переправ тощо. Надають додаткові відомості про види рослинності, які переважають, висоту і тов- щину дерев та характеристику чагарників. Крім того, у довідці про місцевість дається характеристика середньостатистичних кліматичних умов місцевості: середня темпера- тура кожної пори року, середня кількість ясних днів та з туманами, кількість опадів тощо. Зрозуміло, що такі вичерпні та надзвичайно важливі подробиці показати на карті неможливо, проте їх необхідно взяти до уваги під час підготовки до бою за різної пори року, погодних умов та інших чинників.
1. Що таке магнітний азимут? 2. Як визначають магнітний азимут напрямку? 3. Як здійснюють рух у заданому напрямку за допомогою компаса? 4. Використовуючи топографічну карту, опишіть ділянку місцевості, визначену вашим товаришем.
Рельєф місцевості та його зображення на картах
Спосіб горизонталей як основний спосіб зобра- ження рельєфу на топографічних картах. Рельєфом місцевості (іл. 33.1) називають сукупність різних нерів- ностей на земній поверхні. Розрізняють основні форми рельєфу: гора (горб), хребет, улоговина, сідловина, ло- щина (видолинок). Рельєф місцевості на планово-кар- тографічних матеріалах зображають за допомогою ві- дповідних умовних знаків, що повинні відповідати та- ким умовам: докладно й точно показувати розміщення всіх форм його нерівностей, що характеризують розч- ленованість та уступоподібність місцевості; забезпечу- вати визначення висот окремих точок місцевості й перевищення цих точок над іншими; напрямок схилів та їхню крутизну; наочно зображувати рельєф, щоб найкраще уявляти справжній ландшафт місцевості. На сучасних топографічних картах і планах рельєф зображують горизонталями, що доповнюються абсолютними позначками та бергштрихами (іл. 33.2). Спосіб горизон- талей для зображення рельєфу земної поверхні запропонував в 1791 р. Жан Дюпен-Трі- ель для побудови карти Франції. Цей спосіб найоб’єктивніший, простий, надає змогу ге- ометрично найточніше передати форму рельєфу та відобразити його особливості. Іл. 33.2. Зображення рельєфу місцевості горизонталями Горизонталі — це замкнуті лінії, що проходять через точки місцевості з однаковою абсолютною висотою. Якщо уявно розрізати фізичну поверхню Землі рівневими поверх- нями, які рівновіддалені одна від одної, як це зображено на іл. 33.3 а, то кожна лінія перерізу матиме вигляд замкненої кривої і постійну абсолютну висоту; отже, вона є горизонталлю. На місцевості берегові лінії (межа води і суші) ставків, озер є горизонталями. Іл. 33.1. Приклад рельєфу місцевості 151 а б Іл. 33.3. Принцип зображення рельєфу горизонталями (а) і горизонталі на топографічних картах (б) Задану віддаль h між сусідніми січними площинами називають висотою перерізу рельєфу (іл. 33.3 а). Висоту перерізу можна також визначити як різницю висот двох су- сідніх основних горизонталей на карті. Основними називають такі горизонталі, які відда- лені одна від одної на прийняту для даної карти висоту перерізу рельєфу. Основні гори- зонталі на картах позначають суцільною лінією коричневого кольору. Іноді за нормаль- ної висоти перерізу важливі подробиці рельєфу не відтворюють, тому що вони знахо- дяться між січними площинами. У цьому разі на карті проводять половинні горизонталі (напівгоризонталі) через половину основного перерізу рельєфу пунктирними лініями з довжиною рисочок 4 мм і відстанню між ними 1–2 мм. Якщо подробиці рельєфу не мо- жна зображені половинними, застосовують допоміжні горизонталі, які проводять також пунктирними лініями, тільки з коротшими рисочками, ніж у половинних (іл. 33.3 б). Горизонталі та інші умовні знаки природних форм рельєфу зображають коричневим кольором, а штучні форми рельєфу — чорним. На картах горизонталі викреслюють су- цільними лініями коричневого кольору завтовшки 0,1 мм. Для збільшення виразності ре- льєфу і полегшення читання карти, якщо висота перерізу рельєфу 1, 5, 10, 20 і 40 м, ко- жну п’яту основну горизонталь з позначками, кратними відповідно 5, 25, 50, 100 і 200 м, зображають товстішою (0,25 мм) коричневою лінією. Такі горизонталі називаються по- товщеними. За висоти перерізу 2,5 м потовщують кожну четверту горизонталь з позна- чками, кратними 10 м. Висоту основних і потовщених горизонталей підписують цифрами коричневого ко- льору. Цифри пишуть так, щоб їх верх був спрямований убік збільшення висоти (підви- щення схилу). Висоти основних горизонталей завжди кратні висоті перерізу рельєфу. Горизонтальна відстань між двома суміжними горизонталями називається закла- денням d (іл. 33.3 а). Горизонталі мають такі властивості: • усі їхні точки мають однакову абсолютну висоту, яка відрізняється від висоти точок сусідньої горизонталі на висоту перерізу рельєфу; • усі горизонталі, що замикаються в межах аркуша карти, указують на підвищення чи улоговину, які позначають підписами відміток і бергштрихами; • що більше горизонталей на схилі, то він вищий — за кількістю горизонталей можна визначити перевищення одних точок місцевості над іншими; • що ближче горизонталі розміщені одна від одної, то схил є крутішим і кут нахилу міс- цевості більшим — за величиною закладання (за відстанню між горизонталями) можна визначити крутизну схилу в градусах; • найкоротша відстань між двома горизонталями — перпендикуляр до них, що відповідає напряму найбільшої крутизни. Отже, напрям схилу в кожній його точці перпендикуля- рний до горизонталей; • вододільні лінії та осі видолинків перетинаються горизонталями під прямим кутом; • горизонталі на карті не перетинаються (за винятком зображення найбільшого уступу) і зберігають подібність відповідних їм ліній на місцевості, утворених у результаті уяв- ного перерізу рельєфу площинами. Іл. 33.4. Зображення типових форм рельєфу горизонталями: 1 — гора (висота); 2 — хребет; 3 — котловина; 4 — лощина; 5 — сідловина Отже, горизонталі на карті точно передають форми рельєфу, їхнє розміщення та по- єднання. Зазначмо, що горизонталі не дають наочного просторового уявлення про рельєф місцевості. Гора зображується замкненими горизонталями (іл. 33.4.1) й котловина (іл. 33.4.3) зображується такими самими замкненими горизонталями, і відрізнити їх можна тільки за на- прямком схилів. Для цього на одній або кількох горизонталях проводять скат-штрихи (берг- штрихи) убік пониження схилу. Хребет (іл. 33.4.2) і лощина (іл. 33.4.4) зображуються гори- зонталями, що мають витягнуту форму: у хребта — убік пониження, а в лощини — підви- щення. У хребта скат-штрихи проводять від горизонталі з випуклої сторони, а в лощини — з увігнутої (іл. 33.4). Сідловина зображується горизонталями, які з двох боків позначають вершини, що розходяться у протилежних напрямках (іл. 33.4.5). Скелі, урвища, круті схили ярів, ями, кургани тощо зображують на планах і картах зубцями, а насипи і виїмки залізничних ліній — рисками. Визначення абсолютних і відносних висот за топографічною картою. Крім го- ризонталей, рельєф на картах зображають відмітками абсолютних висот характерних точок рельєфу — вершин гір чи горбів, дна улоговин, сідловин, тальвегів, перегинів схи- лів. У поєднанні з горизонталями відмітки висот полегшують визначення за картою на- прямів схилів, перевищень тощо. Абсолютною висотою точки місцевості називають її висоту в метрах над рівнем моря. За початок відліку висот на картах беруть рівень Балтійського моря (нуль крон- штадтського водомірного посту). Висоти в метрах над рівнем моря, підписані на картах, 153 називають відмітками. Позначають їх арабськими цифрами біля характерної точки з то- чністю до 0,1 м. Перевищення однієї точки місцевості над іншою називається відносною висотою; вона може бути одержана як різниця абсолютних висот точок (іл. 33.5). Висоти точок місцевості над рівнем моря (абсолютні висоти) визначають по карті за допомогою відміток висот горизонталей і прийнятої на карті висоти перерізу рельєфу. Якщо точка розміщена на горизонталі, то її абсолютна висота дорівнює значенню відмітки цієї горизонталі. Наприклад, на іл. 33.6 горизонталь з відміткою 200 проходить через сарай. Це означає, що сарай розміщений на висоті 200 м. Іл 33.5. Абсолютні й відносні висоти точок Іл. 33.6. Визначення висот і взаємного перевищення точок по карті У разі, коли горизонталь не має підписаної відмітки, її значення визначають за від- мітками інших горизонталей або висот точок місцевості. Наприклад, потрібно визначити висоту точки місцевості, на якій перебуває окремий камінь (іл. 33.6). Умовний знак окремого каменя розміщений на горизонталі без відмітки. Штрихи (покажчики схилів) на горизонталях показують, що схил знижується убік струмка. Ліво- руч від горизонталі з окремим каменем знаходиться стовщена горизонталь з відміткою 200. Висота перерізу дорівнює 10 м. Отже, горизонталь, яка проходить через умовний знак окремого каменя, має позначку 190, яка і є висотою точки. Якщо точка розташована між горизонталями, то її абсолютну висоту визначають за значенням відмітки висоти однієї із цих горизонталей. Для цього до значення відмітки висоти горизонталі додають або від неї віднімають (залежно від положення точки щодо горизонталі) ту частину висоти перерізу, на яку точка віддалена від горизонталі. Наприклад, потрібно визначити висоту розвилки польових доріг (іл. 33.6). Точка розміщена приблизно на ¾ величини закладання від нижньої горизонталі, що має відмі- тку 220, і на ¼ — від верхньої горизонталі з відміткою 230. Висота перерізу рельєфу дорівнює 10 м. Унаслідок цього поправка до нижньої горизонталі становить 7,5 м, а до верхньої горизонталі — 2,5 м. Додавши поправку до значення відмітки нижньої горизо- нталі або віднявши її від значення відмітки верхньої горизонталі, отримаємо висоту то- чки на розвилці доріг: 220 м + 7,5 м = 227,5 м або 230 м – 2,5 м = 227,5 м. Взаємне перевищення точок місцевості визначають як різницю їхніх абсолютних ви- сот. Наприклад, перевищення висоти з відміткою 236,3 над оз. Глибоке (з відміткою 177,8) становить 236,3 м – 177,8 м = 58,5 м (іл. 33.6). Відносні висоти (глибини) обривів, рівчаків, вимоїн, насипів, виїмок визначають за значеннями підписів, що стоять поряд з умовними знаками. Визначення зон видимості. Під час вивчення умов спостереження і маскування по ка- рті командирам підрозділів необхідно визначати взаємну видимість точок і поля невидимо- сті. Цей параметр визначають, вибираючи спостережні пункти, вогневі позиції, приховані підступи, а також коли треба встановити поля невидимості в секторі спостереження або ви- знчити, як проглядається місцевість з імовірних спостережних пунктів супротивника. Розглянемо способи визначення взаємної видимості точок за картою. Під час визна- чення взаємної видимості точок за картою треба взяти до уваги не лише позначки висот над рівнем моря, але і висоту місцевих предметів (лісу, кущів, будівель тощо) над рівнем землі. Такі дані беруть або з карти (надписів), або за даними розвідки місцевості. Взаємну видимість точок визначають за картою одним із таких способів. Спосіб зіставлення висот точок. Визначення за картою взаємної видимості зво- диться до того, щоб, не перебуваючи на місцевості, встановити наявність перешкод (то- пографічних елементів місцевості) у напрямку між точкою спостереження і об’єктом (ціллю). Користуючись горизонталями, розглядають за картою рельєф місцевості вздовж напрямку, за яким передбачається вести спостереження, і встановлюють, які нерівності або місцеві предмети можуть закривати видимість. Потім визначають по горизонталях абсолютні висоти спостережного пункту, можливого укриття і цілі. Іл. 33.7. Укриття нижче спостерігача (СП) і цілі (Ц) Іл. 33.8. Укриття вище спостерігача (СП) і цілі (Ц) Іл 33.9. Укриття нижче спостерігача (СП), але не вище цілі (Ц) Іл. 33.10. Наявність взаємної видимості точок на одному схилі залежно від форми схилу Для визначення взаємної видимості доцільно використовувати такі правила: • якщо між спостерігачем (СП) і ціллю (Ц) немає пагорбів або місцевих предметів, які мають позначки, що перевищують величину позначок (СП) і (Ц), то видимість між цими двома точками є (іл. 33.7); • якщо між спостерігачем (СП) і ціллю (Ц) є укриття (У), яке має більшу за величиною позначку, ніж відмітка СП і Ц, то видимість між СП і Ц відсутня (іл. 33.8); • якщо між спостерігачем (СП) і ціллю (Ц) є укриття (У), яке нижче СП, але вище Ц, то видимості між спостерігачем і ціллю може і не бути (іл. 33.9); у цьому випадку наяв- ність видимості залежить від віддалення укриття (У) від цілі (Ц); що ближче таке укриття (У1) до цілі, то більше воно буде закривати видимість цілі, і навпаки; • якщо точки розташовані на одному схилі, то видимість між ними буде залежати від форми цього схилу (іл. 33.10), на рівному і вигнутому схилах всі точки звичайно спосте- рігаються, якщо не перешкоджає рослинність або місцеві предмети, а на випуклому і хвилястому схилах такої видимості може і не бути. Іл 33.11. Визначення взаємної видимості точок побудовою трикутника У певних випадках взаємну видимість точок визначають легко, без використання будь- яких обчислень або графічних креслень. Це можливо за умови, що між спостерігачем і ціллю немає пагорбів і місцевих предметів. Однак на практиці не завжди буває можливим визначити взаємну видимість так, як у вказаному вище прикладі. Стосовно окремих пагорбів і місцевих предметів може ви- никнути сумнів щодо їх перешкоджання взаємній видимості. У таких випадках питання про наявність взаємної видимості необхідно вирішувати шляхом графічних креслень, за- стосовуючи спосіб побудови трикутника або побудови скороченого профілю. Якщо висота укриття перевищує висоту спостережного пункту, але є меншою, ніж висота цілі, або навпаки, видимість цілі встановлюють побудовою трикутника (іл. 33.11). Визначення і позначення на карті полів невидимості. Полями невидимості назива- ють закриті ділянки місцевості, яких не видно з пунктів спостереження. Залежно від на- явності часу їх визначають приблизно (без графічних креслень) або способом побудови профілів місцевості. Ця задача полягає в знаходженні кордонів полів невидимості. Наближене визначення полів невидимості. Спочатку на карті визначають і виявляють у напрямку спостереження ті об’єкти місцевості, які можуть заважати огляду. Потім око- мірно визначають і проводять на карті найближчі до спостерігача межі полів невидимості. Ці межі зазвичай збігаються з лініями вододілів, узліссям, околицями населених пунктів. Згодом також окомірно встановлюють дальні межі невидимості за цими укриттями, тобто встановлюють положення точок місцевості за висотою відносно променю зору, який про- ходить від спостерігача через верх укриттів. Якщо треба, для визначення дальніх меж полів невидимості використовують спосіб побудови трикутника або спосіб обчислення. Поля невидимості, визначені за картою, уточнюють потім на місцевості. Спосіб побудови профілів місцевості дає змогу найточніше позначити на карті поля невидимості. Профілем називають креслення, яке зображає переріз місцевості вертика- льною площиною. Напрямок на карті, уздовж якого будують профіль, називають профі- льною лінією. Наносять профіль на міліметровому або розграфленому папері (іл. 33.12). 156 Іл. 33.12. Побудова повного профілю Якщо побудувати на карті поля невидимості в секторах спостереження з кількох спостережних пунктів, то отримаємо загальну картину полів невидимості в даній смузі місцевості, ділянки, які не проглядаються із жодного спостережного пункту, рекомендо- вано зафарбувати кольоровим олівцем: червоним — у розташуванні супротивника, си- нім — у нашому розташуванні (іл. 33.13). Іл 33.13. Визначення та позначення полів невидимості на карті
1. Що таке рельєф? 2. Чим на сучасних топографічних картах позначають рельєф? 3. Що таке горизонталі? Які є види горизонталей? 4. Які властивості горизонталей? 5. Як визначають абсолютні та відносні висоти за топографічною картою? 6. Навіщо потрібно визначати зони видимості?
Географічна система координат. Система прямокутних координат
Системою географічних координат називають систему, у якій розміщення точки на земній поверхні визначається кутовими величинами (широтою та довготою) відносно площини екватора та початкового меридіана. В Україні за початковий взяли меридіан Гринвіча. Відлік географічних координат ведуть від точки його перетину з екватором. На практиці цю систему застосовують під час використання бойових засобів дальньої дії (балістичних ракет, авіації тощо). Визначення географічних координат. Як відомо, паралелі та меридіани є елемен- тами градусної сітки, за допомогою якої визначають географічні координати об’єкта. За топографічною картою (іл. 34.1) їх можна визначити точно. Для цього рамку то- покарти поділено на відрізки, що дорівнюють 1’ (позначені почергово однією жирною і двома тонкими паралельними лініями). На кожному мінутному відрізку точками позна- чені поділки, що дорівнюють 10". Отже, для того щоб знайти географічні координати будь-якої точки, треба провести через неї до сторін рамки карти дві лінії, які відповідали б паралелі та меридіану, і прочитати на рамці значення широти й довготи з точністю до секунд. Визначимо для прикладу географічні координати точки г. Малиновська. Щоб установити широту точки (φ), відшукаємо найближчу до неї паралель. Це нижня рамка карти, на якій географічна широта підписана і становить 54°40’ пн. ш. Прикладемо лі- нійку вздовж нижньої рамки карти і плавно пересунемо її паралельно цій лінії до заданої точки. Побачимо за вертикальною рамкою, що зміщення відбулося на 2 точки, тобто на 20" убік зростання широти. Кількість мінут не змінилася. Тому географічна широта точки г. Малиновська становить 54°40’20" пн. ш. Аналогічні дії проведемо для визна- чення довготи (λ). Підписаний меридіан — це права внутрішня рамка карти — 18°07’30" сх. д. Прикладемо лінійку вздовж правої рамки карти і плавно пересуватимемо її паралельно до цієї лінії до заданої точки. Так, за горизонтальною мінутною рамкою та позначками секунд помітимо, що зміщення відбулося на 2’27" убік зменшення значення довготи. Тобто географічна довгота точки г. Малиновська — 18°05’03" сх. д. Іл. 34.1. Визначення географічних координат за топографічною картою 158 Визначення прямокутних координат. На топографічних картах нанесена прямо- кутна (кілометрова) сітка, яка дає змогу встановити прямокутні координати будь-якої точки на карті. Прямокутні координати — це система координат, у якій віссю X прийн- ято осьовий меридіан 6-градусної зони, а віссю Y — екватор. Саме ці дві лінії (осьовий меридіан і екватор) під час проектування зони на поверхню циліндра стають прямими взаємно перпендикулярними лініями, решта меридіанів і паралелей є кривими. Точка пе- ретину осьового меридіана і екватора є початком прямокутних координат кожної зони. Прямокутні координати показують відстань у кілометрах до даної точки від еква- тора (координата X, яка може змінюватися від 0 до понад як 10 000 км на полюсах) і від осьового меридіана (координата Y, яка може змінюватися від 0 до 333 км на екваторі в місцях його перетину з крайніми західними і східними меридіанами зони) (іл. 34.2). Іл 34.2. Зональна система прямокутних координат На топографічні карти нанесено лінії через кожний 1 км або 2 км і паралельні осям X та Y. Вони утворюють кілометрову сітку, що покриває карту системою однакових за площею квадратів. Біля рамок карти підписані значення ліній кілометрової сітки. Двоз- начні числа, представлені великими цифрами біля горизонтальної і вертикальної ліній, використовуються для позначення квадрата, у якому розміщена шукана точка. При цьому спочатку записують показник нижньої горизонтальної лінії цього квадрата, а по- тім показник лівої вертикальної лінії. Щоб точніше визначити положення точки всере- дині квадрата, визначають її прямокутні координати з точністю до метра. Для цього з даної точки проводять перпендикуляри до південної і західної сторін квадрата і за допомогою масштабу вимірюють відстані до них. Отримані величини дода- ють до чисел відповідних кілометрових ліній. Визначимо, наприклад, прямокутні координати точки г. Дідова Гора (іл. 34.3). Від- шукаємо квадрат, у якому розташований заданий об’єкт. Спершу визначимо координату Х. Найближча горизонтальна лінія кілометрової сітки до точки має підпис 6065. Це озна- чає, що до цієї лінії від екватора 6065 км, або 6 065 000 м. За допомогою лінійки визна- чимо, що г. Дідова Гора розташована на карті на 1 см південніше за цю лінію. У масштабі 1:25 000 це відповідає відстані на місцевості 250 м. Оскільки на південь відстань до ек- ватора скорочується, то 250 м треба відняти від значення 6 065 000 м, тобто: 6 065 000 м – 250 м = 6 064 750 м. Отже, X — 6 064 750. 159 Іл. 34.3. Визначення прямокутних координат за топографічною картою Аналогічно за вертикальними лініями кілометрової сітки визначимо координату Y. Як бачимо, г. Дідова Гора розташована між вертикальними лініями з координатами Y (у метрах) 4 811 000 та 4 312 000, але ближче до другої, не досягаючи її на 4 мм. У мас- штабі карти це відповідає на місцевості відстані в 100 м. Отже, 4 312 000 м – 100 м = 4 311 900 м. Тобто координата Y — 4 311 900. Таким чином ми визначили прямокутні координати точки г. Дідова Гора: X — 6 064 750; Y — 4 311 900 (іл. 34.3). Координата X означає, що точка г. Дідова Гора розташована на відстані 6 064 750 м на північ від екватора. Перша цифра координати Y «4» означає, що точка лежить у 4-й геодезичній зоні. Осьовий меридіан цієї зони має координату Y 4 500 000. Тому решта цифр означає, що г. Дідова Гора розміщена західніше за осьовий меридіан 4-ї зони на 188 100 м (4 500 000 м – 4 811 900 м = 188 100 м). Використовуючи кілометрову сітку топографічної карти, можна виконати також зворотну задачу: позначити на карту точку за відомими прямокутними координатами.
1. Пригадайте, де і в який спосіб у рамці топографічної карти показано поділ на мінути та секунди. 2. Якому значенню дорівнює відстань між двома сусідніми точками біля зовніш- ньої рамки карти? 3. Пригадайте, що означають числові підписи на горизонтальних і вертикальних лініях кілометрової сітки. 4. Як за топографічною картою визначають прямокутні координати?
Немає коментарів:
Дописати коментар