Вікторина "Козацька зброя"
Козацька зброя — це озброєння, яке використовувалося запорозькими козаками під час бойових дій. Зброя козаків була дуже різноманітною. Складається з різних видів зброї: вогнепальної, холодної, метальної та ін. Запорозькими козаками використовувалася як зброя власного виробництва так трофейна (в основному трофейна у: поляків, московитів, турків, татар) і придбана. Частина видів зброї була дуже поширена, наприклад шаблі, пістолі, рушниці, інші навпаки зустрічалися нечасто — наприклад алебарди, аркебузи, бердиші. У козацькому війську не існувало єдиних стандартів озброєння та амуніції і кожний козак мав озброєння згідно з його вподобанням та матеріальними можливостями. Козаки вміло застосовували наявну зброю, постійно підвищували свій рівень майстерності, а також часто вигадували нові варіанти застосування зброї, що надавало їм значної переваги перед супротивником. Наприклад запорозькі козаки славилися майстерним володінням холодною зброєю та влучним веденням вогню з вогнепальної зброї. У них були гармати, луки.
Холодна зброя
Вид зброї Зображення Примітки Холодна зброя Ніж 
Кинджал 
Шабля 
Домаха 
Вид шаблі Карабела 
Вид шаблі Рапіра 
Спис 
Алебарда 
Вид списа Піка 
Вид списа Бердиш 
Бойова коса 
Бойова сокира 
Бородоподібна сокира 
Вид бойової сокири Скандинавська сокира Вид бойової сокири Клевець 
Келеп (Чекан) 
Бойовий ціп 
Булава 
Символ гетьманської влади Пірнач 
Символ старшинської влади
Вікторина "Козацька зброя"
Козацька зброя — це озброєння, яке використовувалося запорозькими козаками під час бойових дій. Зброя козаків була дуже різноманітною. Складається з різних видів зброї: вогнепальної, холодної, метальної та ін. Запорозькими козаками використовувалася як зброя власного виробництва так трофейна (в основному трофейна у: поляків, московитів, турків, татар) і придбана. Частина видів зброї була дуже поширена, наприклад шаблі, пістолі, рушниці, інші навпаки зустрічалися нечасто — наприклад алебарди, аркебузи, бердиші. У козацькому війську не існувало єдиних стандартів озброєння та амуніції і кожний козак мав озброєння згідно з його вподобанням та матеріальними можливостями. Козаки вміло застосовували наявну зброю, постійно підвищували свій рівень майстерності, а також часто вигадували нові варіанти застосування зброї, що надавало їм значної переваги перед супротивником. Наприклад запорозькі козаки славилися майстерним володінням холодною зброєю та влучним веденням вогню з вогнепальної зброї. У них були гармати, луки.
Холодна зброя
| Вид зброї | Зображення | Примітки | |
|---|---|---|---|
| Холодна зброя | |||
| Ніж |  | ||
| Кинджал |  | ||
| Шабля |  | ||
| Домаха | | Вид шаблі | |
| Карабела | | Вид шаблі | |
| Рапіра |  | ||
| Спис |  | ||
| Алебарда |  | Вид списа | |
| Піка |  | Вид списа | |
| Бердиш |  | ||
| Бойова коса |  | ||
| Бойова сокира |  | ||
| Бородоподібна сокира |  | Вид бойової сокири | |
| Скандинавська сокира | Вид бойової сокири | ||
| Клевець |  | ||
| Келеп (Чекан) |  | ||
| Бойовий ціп |  | ||
| Булава |  | Символ гетьманської влади | |
| Пірнач |  | Символ старшинської влади | |
Метальна зброя
Вогнепальна зброя
.jpg)
Артилерія
Інша зброя
Вид зброї Зображення Примітки Інша зброя Часник 
Козацькі ракети Козацький підводний човен Засіка 
Гуляй-город 
Облогова вежа 
| Вид зброї | Зображення | Примітки | |
|---|---|---|---|
| Інша зброя | |||
| Часник |  | ||
| Козацькі ракети | |||
| Козацький підводний човен | |||
| Засіка |  | ||
| Гуляй-город |  | ||
| Облогова вежа |  | ||
Значення УПА в історії
Друга світова війна принесла Україні заміну одного поневолення іншим. Український народ був змушений стати на захист і створити для відсічі усім і всяким поневолювачам власну збройну силу. Таким тереном, де народилась УПА, її перші відділи, стали Волинь і Полісся, в якому гітлерівці, провокуючи польське населення, повели особливо нещадну політику. Тому українське населення почало створювати самооборонні відділи.
Початки "Повстанської Січі" - Української Повстанської Армії сягають ще 1933 року. Саме тоді Тарас Бульба-Боровець, як прихильник екзильного уряду Української Народної Республіки, намагався створити Українське Національне Відродження (УНВ). Діяв він поза ОУН, а незабаром був виселений поляками з Полісся в 1937 році в глибену Польщі, а в 1939 року перебував на Холмщині.
За погодженням з президентом УНР в екзилі А. Лівицьким, генералом В. Сальським, колишнім військовим міністром УНР, в серпні 1940 року переходить радянський кордон і створює на Поліссі територіальні "січі", "Поліське лозове козацтво". З початком німецько-радянської війни проти коричневих і червоних повела боротьбу створена Т. Бульбою-Боровцем одна міцна формація - "Поліська Січ", що нараховувала декілька тисяч вояків, на Волинському Поліссі, півночі Рівненщини.
Що стосується ОУН, то ще в 1936 - 1937 рр. з ініціативи її військової реферантури під орудою Василя Сидора створювалися бойови відділи під назваю "Вовки", які вели активну партизанську війну проти польських окупантів. Певні автори саме їх вважають попередниками УПА. Військові об'єднання Т. Бульби-Боровця отримують спільну назву - Українська Національна Революційна Армія (УНРА). В народі їх називали бульбівцями або бульбашами.
На Поліссі та Волині восени 1942 року під егідою ОУН бандерівського напряму створюються загони, які приймають назву УПА. В жовтні 1942 р. було сформовано на Поліссі перший відділ УПА. Її організаторами були провідні члени ОУН, уродженці Рівенщини Р. Волошин, Я. Бусел, Д. Клячківський. Створив уже згадуваний перший відділ Сергій Качинський (псевдо - Остап). Першим командиром УПА був Д. Клячківський (псевдо - Клим Савур), начальником штабу - Л. Ступницький (Гончаренко). Оперативним відділом керував М. Омелюсік. Командування УПА розміщувалось в Костопольському районі.
Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії. Її сила полягала в тому, що вона спиралася на разголужену мережу Організації Українських Націоналістів. Остання ж користувалася незаперечною підтримкою в населення. Водночас силою УПА була також її політична платформа. Вона включала завдання виборення самостійності України, боротьби за грамодянські права, за демократію, за рівноправність національних меншин, співпрацю з усіма поневоленими народами проти нацизму та більшовізму.
В свою чергу це призвело до того, що нерідко українськи боївки виступали проти польського населення, польських боївок. У цих кривавих українсько-польских сутичках і репресіях непоодиноко брали участь й загони УПА. Водночас гітлерівці майстерно провакували такі сутички, бо мали інтерес до знекровлення всіх сторін.
В 1943 р. при УПА були створені загони узбеків, азербайджанців, грузинів, татар та інших, що складалися с колишніх німецьких військовополонених або мобілізованих гітлерівцями для допоміжної служби.
Українська Повстаньська Армія
Перші партизазанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов'язані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько - радянська війна, місцевий український діяч Тарас Бульба - Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував на вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою "Поліська Січ" з метою очищення свого регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували розпустити його частину, він повів своїх бійців "у ліси", щоб воювати як і з німцями, так і з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН, що ховались від переслідувань Коха.
Наприкінці 1942 р. ОУН вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок регулярної українській армії. Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН УПА швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопіла контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Хоч багато українських еміграційних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили чисельність УПА сягала близько 100 тис., більш обгрунтовані підрахунки встановлюють цифру 30 - 40 тис. бійців. Порівняно з іншими рухами окупованої нацичтами Європи УПА не мала чужеземну допомогу. Тому зростання її свідчить про дуже відчутну підтримку українців.
Коли під час відступу радянських війск берієвські прислужники розстріляли у західноукраїнських тюрьмах тисячі невиних, а війська вермахту зупинили цей кривавий терор, їх зустріли як визволителів. Але "новий порядок" виявився не менш жорстоким. Виходячі із реальної сітуації в Україні, Головний провід ОУН у постанові від 4 грудня 1941 р. окреслив стратегічне завдання організації: "Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил".
Об'єднання УПА
Утворення УПА збентежило не тільки Берлін, який вимагав Е.Коха негайно покінчити з повстанським рухом, а й Москву. За вказівками Сталіна у січні 1943 р. було розроблено план передислокації українських загонів з Росії та Білорусії в Україну, перед якими було поставлене завдання у ході рейдів на захід розгромити частини УПА. У сітуації, коли боротьбу доводилось вести на два фронти, командування УПА і провід ОУН уживає заходів для об'єднання трьох українських військово-повстанських формувань, що діяли на Волині та в Поліссі.
Ще влітку 1941 р. на Волині діяв великій загін під командуванням Максима Боровця, який оголосив себе головним отоманом України. З початку бульбівці нападали лише на частини Червоної армії, а щодо німців дотримувались нейтралітету. У 1942 р. під загрозою репресій М. Боровець вивів своє військо в глибину кременських лісів. Після арештів і розстрілів діячив ОУН ставлення українських націоналістів до німців зменилося. Навесні А. Мельник створює підпільну мережу своєї організації з антинімецьким характером. Невдовзі ці загони пиєднались до М. Боровця.
В 1943 р. відбулися переговори представників трьох українських військових формувань про об'єднання, але досягти згоди не вдалося. Підроздили УПА 18 серпня силоміць роззброїли і приєднали до себе загони Боровця то Мельника. Численість повстанців зросла до 20 тис.. Усе це створило умови до активних дій.
УПА проти Німеччини
Виступ Упа проти німецьких окупантів був зумовлений загальною стратегією боротьби ОУН за незалежність України. Один з перших боїв відбувся на Волині 7 лютого 1943 року, коли сотня І.Перегіняка здійснила напад на містечко Володимерець. Найбільш вдалою операцією навесні 1943 року була акція загону "Помста Полісся", коли на шляху Ковель - Рівне, поблизу спаленого німцями села Кортелім, був вбитий шеф спіцвцдділів СА генерал Віктор Лютце. На повстанців було кинуто декілька каральних батальйонів, а потім і значні сили з танками та літаками. Але опір подалати ім не вдалося.
В літку 1943 р. загони народної самооборони Галічини об'єднались в бойову групу УПА-захід під командуванням В.Сидора. У 1943 р. загони УПА на правобережі злились з сотнями Олійника й утворили групу УПА південь на чолі з О.Грабцем. З розгортанням повстанського руху і маштабів боротьби, а також зростанням УПА, яка на кінець 1943 р. налічувала 4 бойових групи і мала 80 тис. вояків, визріла гостра необхідність утворити керівний центр. Восени було сформовано Головну Команду і Головний військовий штаб.
Висновок
З перших днів зародження УПА її діяльність мала не регіональний, а всеукраїнський характер, що випливає насамперед з політичної програми боротьби за відновлення самостійної України. Ця мета поєднала у рядах армії, крім членів ОУН, вояків колишньої УНР, бійців і командирів Червоної армії. Під впливом ідеології УПА та особисто її командоючого Р.Шухевича докірно змінилася державотворча концепція ОУН. ІІІ Надзвичайний Великій Збір українських націоналістів, який відбувся у серпні 1943 р., своїми постановами затвердив процес демократизації ОУН, та проголосив, що УПА не армія партії, а всеукраїнські збройні сили.
Значення УСС в історії
В історію українського народу Українські Січові Стрільці вписали нев’янучої слави сторінки. Дві з них вікопомні. Перша полягає в тому, що січові стрільці стали заключним акордом епохи галицько-українського відродження. Друга – своїми невтомними військовими змаганнями вони возвели величну споруду: незалежну державу, ім’я якої Західноукраїнська Народна Республіка.
Легіон УСС став утіленням передової політичної думки і виражав сподівання національно-свідомої частини суспільства на виборення Української держави. На початку вересня солдати склали військову присягу: перший раз на вірність Австро-Угорщині, а другий Україні. Протягом 1914 – першої половини 1915 року Легіон протистояв російським військам у Карпатах, де одним із найяскравіших епізодів були бої за гору Маківку. У 1915-1917 роках легіонери брали участь у кровопролитних боях на Поділлі. Сотні молодих вояків, українських патріотів загинули на схилах гори Лисоні, на Бережанщині та в інших місцях. На стрілецьких могилах поряд з прізвищем викарбовували слова: «Впав за волю України». Згодом з легіону УСС було сформовано полк Січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем – полк, який брав активну участь у національно-визвольних змаганнях 1917-1920 років.
Бойовий шлях УСС складався із перемог та поразок, але це була перша спроба створити українську національну армію, яка б могла захистити інтереси українців та звільнити їх від іноземного панування.
Українські січові стрільці у 1916-1918 рр.
Під час Брусиловського прориву рос. армії влітку 1916 полк УСС (47 старшин і 1685 стрільців) прикривав стратегічний напрямок на Бережани (на горбі Лисоня в межиріччі річок Золота Липа і Цехівка, бас. Дністра). У цих боях він утратив убитими, пораненими і полоненими більше 1 тис. вояків. Бл. 450 осіб відійшли в тил для переформування. Командиром полку став отаман Ф.Кікаль; у його складі було утворено Гуцульську сотню Українських січових стрільців під командою поручника О.Левицького. З лютого 1917 полк УСС знов перебував на передових позиціях під Бережанами, де під час чер-вневого (1917) наступу рос. армії майже у повному складі потрапив у полон. Із залишків полку (бл. 400 осіб), Гуцульської сотні та поповнень з Коша УСС було сформовано новий курінь (командири – поручник Д.Кренжаловський, згодом – отаман М.Тарнавський, сотник О.Микитка). Січовики, які потрапили до рос. полону (В.Кучабський, А.Мельник, Р.Сушко, Ф.Черник та ін.), стали ініціаторами і засновниками в листопаді 1917 стрілец. частини у складі Армії Української Народної Республіки (див. також Січові стрільці). Після укладення Брестського мирного договору УНР з державами Четверного союзу 9 лютого 1918 Легіон УСС у складі австро-нім. військ (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918) розпочав похід у Наддніпрянську Україну за маршрутом Жмеринка–Бірзула (нині м. Котовськ Одес. обл.)–Херсон–Нікополь–Олександрівськ (нині м. Запоріжжя). З кінця березня він входив до військ. групи архікнязя Вільгельма фон Габсбурга-Льотрінгена (полк. Василя Вишиваного), який став командиром легіону. Перебуваючи в Олександрівську, а згодом на Херсонщині, стрільці майже не брали участі в бойових операціях, оскільки відмовилися проводити каральні акції проти укр. селянства. Натомість велику увагу приділяли культурно-освіт. роботі серед місц. населення. У жовтні 1918 легіон було переведено до Чернівців. Після проголошення у листопаді цього ж року Західноукраїнської Народної Республіки легіон передислокувався до Львова. Пізніше він став ядром Української Галицької армії.
Українські січові стрільці у 1914-1915 рр.
Під командуванням М. Галущинського 3 вересня 1914 р. новобранці прийняли у Стрию (Львів уже був окупований царськими військами) присягу і відбули на доукомплектування у закарпатські села Горонда і Страбичій під Мукачеве. Ядро легіону становили активісти січового, сокольського і пластового руху, вчорашні гімназисти та студенти. Серед новобранців були й дівчата-студентки.
Наприкінці вересня 1915 р. стрілецькі сотні вступили в перші бої з російськими козацькими частинами в районі Верецького і Ужоцького перевалів. У жовтні 1915 р. січовики у складі 55-ї австрійської дивізії перейшли у контрнаступ, подолали перевали і відбили противника Борислав, Дрогобич і Стрий. Тільки коли російське командарм генерал О. Брусилов перекинув з-під Перемишля резерви, йому вдалося відновити становище. ЛУСС відійшов до Карпат. На початку березня 1915 р. січові стрільці зайняли позиції на схилах Маківки.
Після захоплення восени 1914 р. Галичини, російська армія генерала М. Іванова розгорнула наступ через Карпати з метою прорватись в Угорщину. Штурм російськими підрозділами позицій ЛУСС розпочався в ніч з 28 на 29.квітня. Протягом 29.квітня. – 2.травня. тривали запеклі бої, внаслідок яких російські війська були відкинуті за р. Головчанку. Найбільшої напруги бої досягли 1-2 травня. 1915 р.
На горі Маківка загинули 42 січовики, 72 зазнали поранень, 35 потрапило до полону. Наприкінці серпня 1915 р. галицькі курені знову втягнулися в запеклі бої в подільських степах між Серетом і Стрипою. 2 листопада зусиллями стрілецьких куренів було ліквідовано прорив росіян на Бережани. В околицях міста, на схилах Лисоні щойно реорганізований полк УСС (командант генерал Г. Коссак) втратив убитими, полоненими й пораненими понад 1000 старшин і стрільців.
Значення УСС в історії
Бойовий шлях УСС складався із перемог та поразок, але це була перша спроба створити українську національну армію, яка б могла захистити інтереси українців та звільнити їх від іноземного панування.
Українські січові стрільці у 1916-1918 рр.
Під час Брусиловського прориву рос. армії влітку 1916 полк УСС (47 старшин і 1685 стрільців) прикривав стратегічний напрямок на Бережани (на горбі Лисоня в межиріччі річок Золота Липа і Цехівка, бас. Дністра). У цих боях він утратив убитими, пораненими і полоненими більше 1 тис. вояків. Бл. 450 осіб відійшли в тил для переформування. Командиром полку став отаман Ф.Кікаль; у його складі було утворено Гуцульську сотню Українських січових стрільців під командою поручника О.Левицького. З лютого 1917 полк УСС знов перебував на передових позиціях під Бережанами, де під час чер-вневого (1917) наступу рос. армії майже у повному складі потрапив у полон. Із залишків полку (бл. 400 осіб), Гуцульської сотні та поповнень з Коша УСС було сформовано новий курінь (командири – поручник Д.Кренжаловський, згодом – отаман М.Тарнавський, сотник О.Микитка). Січовики, які потрапили до рос. полону (В.Кучабський, А.Мельник, Р.Сушко, Ф.Черник та ін.), стали ініціаторами і засновниками в листопаді 1917 стрілец. частини у складі Армії Української Народної Республіки (див. також Січові стрільці). Після укладення Брестського мирного договору УНР з державами Четверного союзу 9 лютого 1918 Легіон УСС у складі австро-нім. військ (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918) розпочав похід у Наддніпрянську Україну за маршрутом Жмеринка–Бірзула (нині м. Котовськ Одес. обл.)–Херсон–Нікополь–Олександрівськ (нині м. Запоріжжя). З кінця березня він входив до військ. групи архікнязя Вільгельма фон Габсбурга-Льотрінгена (полк. Василя Вишиваного), який став командиром легіону. Перебуваючи в Олександрівську, а згодом на Херсонщині, стрільці майже не брали участі в бойових операціях, оскільки відмовилися проводити каральні акції проти укр. селянства. Натомість велику увагу приділяли культурно-освіт. роботі серед місц. населення. У жовтні 1918 легіон було переведено до Чернівців. Після проголошення у листопаді цього ж року Західноукраїнської Народної Республіки легіон передислокувався до Львова. Пізніше він став ядром Української Галицької армії.
Українські січові стрільці у 1914-1915 рр.
ВОЇНИ. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА.
«Воїни. Історія українського війська» – це 20 розповідей про історію військових формувань на теренах України від часів Русі до сьогодення.
Військові діячі
Календар «Військова еліта Української революції 1917-1921 років» на 2019 рік підготовлений Українським інститутом національної пам’яті на основі однойменної серії арт-плакатів.
«Воїни. Історія українського війська» – це 20 розповідей про історію військових формувань на теренах України від часів Русі до сьогодення.
Військові діячі
Календар «Військова еліта Української революції 1917-1921 років» на 2019 рік підготовлений Українським інститутом національної пам’яті на основі однойменної серії арт-плакатів.
Військові діячі
Календар «Військова еліта Української революції 1917-1921 років» – це 12 зображень легендарних старшин, які стояли біля витоків української армії. Кожна сторінка містить коротку біографічну довідку про відповідного командира Армії УНР, а порядок розміщення військовиків за місяцями корелюється із їхніми досягеннями чи участю у важливих військових операціях.
http://www.memory.gov.ua/news/kalendar-viiskova-elita-ukrainskoi-revolyutsii-1917-1921-rokiv
https://mega.nz/#F!XWRRVSpJ!TIdGRGnoZ7tHaY00AHROww
УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-21
Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності.
Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.
Цікаво, що термін “Українська революція” був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – “Велика Жовтнева соціалістична революція” та “Громадянська війна”. Усе, що не вписувалося в рамки “генеральної лінії партії”, подавалося як “контрреволюційне” та “буржуазне”. Проте, тим часом українські історики в діаспорі досліджували Українську революцію 1917–1921 років. Їх роботу продовжили вітчизняні науковці в незалежній Україні.
Етапи революції 1917–1921 років
березень 1917 – квітень 1918. Утворення та діяльність Української Центральної Ради, проголошення її Універсалів;
- 29 квітня – 14 грудня 1918. Правління гетьмана Павла Скоропадського;
- грудень 1918 – листопад 1921. Встановлення влади Директорії УНР, розгортання та придушення масштабного повстанського руху.
Доба Української Центральної Ради (березень 1917–квітень 1918)
Перший етап Української революції розпочався відразу після перемоги російської Лютневої революції у Петрограді. В цей час у Києві було створено національний представницький орган – Українську Центральну Раду (УЦР). Після Всеукраїнського національного конгресу вона з київської організації перетворилася на загальноукраїнську.
У І Універсалі УЦР заявила про політичну мету – здобуття української автономії у складі демократичної федеративної Російської республіки. Автономна Україна мала включати території, де українці становлять більшість населення.
ІІ Універсалом Центральної Ради утворено виконавчий орган влади – Генеральний Секретаріат.
У багатьох містах колишньої імперії відбувалося українське національне піднесення. Українці, що входили до частини Російської імператорської армії та Російського імператорського флоту, збиралися на мітинги, “українізувалися” та визнавали УЦР. Після захоплення в Петрограді влади більшовиками надії на демократичний устрій Росії поступово розвіялися.
ІІІ Універсалом УЦР проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Майже відразу вона зазнала більшовицької агресії з боку Росії. У розпалі бойових дій УЦР проголосила незалежність УНР (ІV Універсал). Незважаючи на героїзм під Крутами та в інших нерівних боях, українські війська відступили. УНР уклала перший в новітній історії України міжнародний договір у Бресті. Дипломатичне визнання та військова допомога Центральних держав зміцнили УНР і дали змогу відвоювати окуповані більшовиками території.
Доба Гетьманату (квітень–грудень 1918)
Здобувши владу, гетьман Павло Скоропадський скористався нетривалим мирним періодом для зміцнення основ української державності. В період Гетьманату була розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за весь час Української революції в територію, а також вела перемовини про входження до складу Української Держави Криму та Кубані. Українська Держава була визнана 30 країнами. За гетьмана в Україні було відкрито Кам’янець-Подільський університет, засновано Академію наук, закладено основи Української автокефальної православної церкви, здійснено інші важливі починання. Амбітна військова реформа не була завершена через несприятливу зовнішню та внутрішньополітичну ситуацію. Здобутками державотворення періоду Гетьманату скористалася відновлена УНР.
Доба Директорії (грудень 1918–листопад 1921)
Директорія відновила республіканський лад і демократичне правління в Україні. Акт Злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР) засвідчив волю українського народу до Соборності. Скликаний Директорією Трудовий конгрес, забезпечив широку представницьку основу української влади. У Паризькій мирній конференції, де вирішувалася доля учасників Першої світової війни, взяла участь українська делегація.
Увесь цей період УНР вела важкі бої за незалежність і територіальну цілісність. Разом із Галицькою армією, Армія УНР демонструвала героїзм і не капітулювала навіть тоді, коли під українським прапором залишалися кілька невеликих повітів. Контрнаступи березня 1919-го, Офензива на Київ–Одесу, Перший Зимовий похід засвідчили волю українців до боротьби. Укладання Варшавської угоди заклало фундамент тривалого українсько-польського альянсу і надало примарний шанс на перемогу навесні 1920 року. Проте навіть кинуті союзником напризволяще українські вояки не полишали спроб закріпитися на рідних землях. До листопада 1921 року тривав масовий повстанський рух.
Західно-Українська Народна Республіка (листопад 1918–липень 1919)
Розпад Австро-Угорської монархії, прозваної “клаптиковою імперією”, відкрив шлях до незалежності її народів. Галичина – східна частина австрійського коронного краю – від початку стала ареною суперництва українського та польського національно-визвольних рухів. Права на неї заявили одночасно Українська національна рада та Польська ліквідаційна комісія. Українці Закарпаття та Північної Буковини тяжіли до своїх братів-галичан, але їхні землі також були об’єктом зазіхання сусідніх народів і держав. Змагання за першість у Львові виграли українці, які швидко і рішуче встановили контроль над краєм. Ці події увійшли в історію як Листопадовий чин. Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії запроваджував назву нової держави – Західно-Українська Народна Республіка. Однак закріпити успіх галичани не змогли. Після місяця затятих боїв українці були змушені залишити свою столицю. Утворився протяжний українсько-польський фронт. Спочатку бої носили позиційний характер. Це надало змогу ЗУНР облаштувати державні справи: провести реформи, сформувати дієвий уряд, адміністрацію, військо. Допомога Києва, на яку розраховували державні мужі ЗУНР, підписуючи Акт Злуки 22 січня 1919 року, не допомогла виграти війну з Польщею. Зміцнілі польські війська за підтримки переможної Антанти окупували майже всю Східну Галичину. Відчайдушний контрнаступ – Чортківська офензива – лише ненадовго виправив ситуацію. Врешті уряд і армія ЗУНР були змушені перетнути Збруч і об’єднатися із силами Директорії на Поділлі. У 1921 році, після кількох воєн радянської Росії з УНР, майже вся територія України опинилася під контролем окупанта. Ризький мир, підписаний у березні того ж року між радянськими урядами Росії й України та Польщею, фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР і ЗУНР. Раніше, 1918-го Румунія окупувала Буковину, 1919-го до Чехословаччини відійшло Закарпаття. Долю Східної Галичини було вирішено 1923 pоку на Паризькій конференції – її приєднано до Польщі.
Попри те, що до середини 1920-х років усі землі сучасної України опинилися під владою чотирьох держав, питання єдності української нації вже ніколи не ставилося під сумнів. Саме під час Української революції було проголошено незалежність України, продемонстровано можливість цивілізованого демократичного збирання територій в єдину суверенну державу. Це був вагомий і багато в чому трагічний досвід державницько-правової розбудови України.
Українській політичній еліті не вдалося повною мірою втілити в життя ідею відродження державності. Це обумовлено не лише зовнішніми геополітичними чинниками, небажанням держав – переможниць у Світовій війні бачити Україну самостійною, а й проблемами внутрішнього характеру. Йдеться про недостатню консолідацію суспільних верств, гострі ідейні протиріччя політичної еліти, недооцінку значення збройних сил у захисті державного суверенітету, кволість мобілізаційних зусиль урядів, прорахунки у виборі стратегічних союзників.
Пам'ятаючи Крути
Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності.
Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.
Цікаво, що термін “Українська революція” був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – “Велика Жовтнева соціалістична революція” та “Громадянська війна”. Усе, що не вписувалося в рамки “генеральної лінії партії”, подавалося як “контрреволюційне” та “буржуазне”. Проте, тим часом українські історики в діаспорі досліджували Українську революцію 1917–1921 років. Їх роботу продовжили вітчизняні науковці в незалежній Україні.
Етапи революції 1917–1921 років
березень 1917 – квітень 1918. Утворення та діяльність Української Центральної Ради, проголошення її Універсалів;
- 29 квітня – 14 грудня 1918. Правління гетьмана Павла Скоропадського;
- грудень 1918 – листопад 1921. Встановлення влади Директорії УНР, розгортання та придушення масштабного повстанського руху.
Доба Української Центральної Ради (березень 1917–квітень 1918)
Перший етап Української революції розпочався відразу після перемоги російської Лютневої революції у Петрограді. В цей час у Києві було створено національний представницький орган – Українську Центральну Раду (УЦР). Після Всеукраїнського національного конгресу вона з київської організації перетворилася на загальноукраїнську.
У І Універсалі УЦР заявила про політичну мету – здобуття української автономії у складі демократичної федеративної Російської республіки. Автономна Україна мала включати території, де українці становлять більшість населення.
ІІ Універсалом Центральної Ради утворено виконавчий орган влади – Генеральний Секретаріат.
У багатьох містах колишньої імперії відбувалося українське національне піднесення. Українці, що входили до частини Російської імператорської армії та Російського імператорського флоту, збиралися на мітинги, “українізувалися” та визнавали УЦР. Після захоплення в Петрограді влади більшовиками надії на демократичний устрій Росії поступово розвіялися.
ІІІ Універсалом УЦР проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Майже відразу вона зазнала більшовицької агресії з боку Росії. У розпалі бойових дій УЦР проголосила незалежність УНР (ІV Універсал). Незважаючи на героїзм під Крутами та в інших нерівних боях, українські війська відступили. УНР уклала перший в новітній історії України міжнародний договір у Бресті. Дипломатичне визнання та військова допомога Центральних держав зміцнили УНР і дали змогу відвоювати окуповані більшовиками території.
Доба Гетьманату (квітень–грудень 1918)
Здобувши владу, гетьман Павло Скоропадський скористався нетривалим мирним періодом для зміцнення основ української державності. В період Гетьманату була розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за весь час Української революції в територію, а також вела перемовини про входження до складу Української Держави Криму та Кубані. Українська Держава була визнана 30 країнами. За гетьмана в Україні було відкрито Кам’янець-Подільський університет, засновано Академію наук, закладено основи Української автокефальної православної церкви, здійснено інші важливі починання. Амбітна військова реформа не була завершена через несприятливу зовнішню та внутрішньополітичну ситуацію. Здобутками державотворення періоду Гетьманату скористалася відновлена УНР.
Доба Директорії (грудень 1918–листопад 1921)
Директорія відновила республіканський лад і демократичне правління в Україні. Акт Злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР) засвідчив волю українського народу до Соборності. Скликаний Директорією Трудовий конгрес, забезпечив широку представницьку основу української влади. У Паризькій мирній конференції, де вирішувалася доля учасників Першої світової війни, взяла участь українська делегація.
Увесь цей період УНР вела важкі бої за незалежність і територіальну цілісність. Разом із Галицькою армією, Армія УНР демонструвала героїзм і не капітулювала навіть тоді, коли під українським прапором залишалися кілька невеликих повітів. Контрнаступи березня 1919-го, Офензива на Київ–Одесу, Перший Зимовий похід засвідчили волю українців до боротьби. Укладання Варшавської угоди заклало фундамент тривалого українсько-польського альянсу і надало примарний шанс на перемогу навесні 1920 року. Проте навіть кинуті союзником напризволяще українські вояки не полишали спроб закріпитися на рідних землях. До листопада 1921 року тривав масовий повстанський рух.
Західно-Українська Народна Республіка (листопад 1918–липень 1919)
Розпад Австро-Угорської монархії, прозваної “клаптиковою імперією”, відкрив шлях до незалежності її народів. Галичина – східна частина австрійського коронного краю – від початку стала ареною суперництва українського та польського національно-визвольних рухів. Права на неї заявили одночасно Українська національна рада та Польська ліквідаційна комісія. Українці Закарпаття та Північної Буковини тяжіли до своїх братів-галичан, але їхні землі також були об’єктом зазіхання сусідніх народів і держав. Змагання за першість у Львові виграли українці, які швидко і рішуче встановили контроль над краєм. Ці події увійшли в історію як Листопадовий чин. Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії запроваджував назву нової держави – Західно-Українська Народна Республіка. Однак закріпити успіх галичани не змогли. Після місяця затятих боїв українці були змушені залишити свою столицю. Утворився протяжний українсько-польський фронт. Спочатку бої носили позиційний характер. Це надало змогу ЗУНР облаштувати державні справи: провести реформи, сформувати дієвий уряд, адміністрацію, військо. Допомога Києва, на яку розраховували державні мужі ЗУНР, підписуючи Акт Злуки 22 січня 1919 року, не допомогла виграти війну з Польщею. Зміцнілі польські війська за підтримки переможної Антанти окупували майже всю Східну Галичину. Відчайдушний контрнаступ – Чортківська офензива – лише ненадовго виправив ситуацію. Врешті уряд і армія ЗУНР були змушені перетнути Збруч і об’єднатися із силами Директорії на Поділлі. У 1921 році, після кількох воєн радянської Росії з УНР, майже вся територія України опинилася під контролем окупанта. Ризький мир, підписаний у березні того ж року між радянськими урядами Росії й України та Польщею, фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР і ЗУНР. Раніше, 1918-го Румунія окупувала Буковину, 1919-го до Чехословаччини відійшло Закарпаття. Долю Східної Галичини було вирішено 1923 pоку на Паризькій конференції – її приєднано до Польщі.
Попри те, що до середини 1920-х років усі землі сучасної України опинилися під владою чотирьох держав, питання єдності української нації вже ніколи не ставилося під сумнів. Саме під час Української революції було проголошено незалежність України, продемонстровано можливість цивілізованого демократичного збирання територій в єдину суверенну державу. Це був вагомий і багато в чому трагічний досвід державницько-правової розбудови України.
Українській політичній еліті не вдалося повною мірою втілити в життя ідею відродження державності. Це обумовлено не лише зовнішніми геополітичними чинниками, небажанням держав – переможниць у Світовій війні бачити Україну самостійною, а й проблемами внутрішнього характеру. Йдеться про недостатню консолідацію суспільних верств, гострі ідейні протиріччя політичної еліти, недооцінку значення збройних сил у захисті державного суверенітету, кволість мобілізаційних зусиль урядів, прорахунки у виборі стратегічних союзників.
«На Aскольдовій могилі поховали їх…»
У січні 1918-го кілька сотень молодих українців ціною власного життя намагалися перепинити шлях на Київ російсько-більшовицькій орді. Юнаки, ще зовсім діти, добре знали, що їх чекає. Та, навіть загинувши у нерівному бою, битви вони програти не могли – майже через сто років, пам’ятаючи Крути, українці новий наступ орди спинили. Той самий ворог, та сама політика Кремля, та вже інші історичні умови. Нині в обороні нашої держави стоїть підтримане всім українським народом, сильне, озброєне і навчене Українське військо. Урок історії засвоєно добре.
«Ми їх перестріляємо і переріжемо…»
22 січня 1918 року Центральна Рада IV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку. Ті дні видалися надзвичайно складними для молодої держави. Адже частина країни була окупована російсько-більшовицькими військами, які, зібравши в Харкові так званий всеукраїнський з’їзд, проголосили на Лівобережній Україні радянську владу. Та цього їм було замало, і вони вирішили йти на Київ. Цю орду очолив колишній підполковник царської армії Муравйов, який перейшов на бік більшовиків і вирізнявся не лише особливою жорстокістю, а й патологічною ненавистю до українців.
– Товариші, я знаю, що багато хто з вас втомився, але наше завдання – взяти Київ, – звертався він напередодні походу на столицю УНР до своїх підлеглих. – І тоді ви зможете повернутися додому. Вам довелося багато страждати, але вони кров’ю відповідатимуть за ваші страждання. Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти: ми їх всіх перестріляємо та переріжемо, нема чого боятися кровопролиття. Українська Народна Республіка не могла дати ворогу достойну відсіч. Насамперед через відсутність боєздатної, добре вишколеної армії. Ось як описав тодішню ситуацію Володимир Винниченко у книзі «Відродження нації»:
«Це була війна під впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки менший, що ми з великими труднощами могли складати невеличкі дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була у тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік… що в селах біднота була більшовицька. Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь… яка гаряче стояла за українську державність».
Хто, як не ми?…» 5 січня 1918 року на зборах «інтелігентної молоді» – студентів Київського університету святого Володимира було створено курінь Січових Стрільців, який незабаром на шпальтах київських газет оприлюднив звернення до українського студентства. У ньому, зокрема, було сказано: Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду» Про ті події сказано й написано багато. Але ми пошлемось на їхніх безпосередніх учасників. Так, київський студент Левко Лукасевич у своїй книзі «Спогади на схилку життя» пише: «Студентський курінь Січових Стрільців складався з добровольців – студентів вищих шкіл, які не були покликані під час війни на військову службу з огляду на молодий вік, чи поганий стан здоров’я, з учнів вищих класів українських гімназій, невеликої кількості вояків Першої юнацької школи кільканадцяти слухачів школи військових лікарських помічників, які, не роздумуючи про долю своїх родин, вступили до Студентського куреня. Після короткого поспішного курсу муштри для неволодіючих зброєю студентів і учнів Юнацької військової школи, частина куреня Січових Стрільців, враз із рештою юнаків, вирушила, з наказу командуючого північним фронтом сотника Шинкаря, на Чернігівщину, проти наступаючих більшовиків. День 29 січня 1918 року видався похмурий і неспокійний. Маючи переважаючі сили (більшовиків було до 3000 вояків), їхня лінія виходила далі поза нашу з заміром нас оточити, проти чого ставили спротив наші юнаки на лівому й правому крилі. Від дев’ятої години ранку ворог почав обстрілювати наші позиції сильним рушничним вогнем. Потім розпочав артилерійську підготовку, яка тривала майже до кінця бою. Ворог постійно обстрілював нас. …Це був дуже тяжкий відступ. Набоїв ставало щораз менше. Менш досвідчені стрільці віддавали набої кращим стрільцям, а самі вдягали на рушницю багнет, як єдину останню зброю, і понуро відступали під кулями наступаючого зі всіх сторін ворога».А ось ті події очима Аверкія Гончаренка – командира зведеного студентського загону: «В ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога у формі наказу звучала так: “Пріґатовіться к встрече пабеданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцєроф всьо равно расстрєляю”. Я відповів, що до зустрічі все готове. Передні частини червоних, ідучи в зімкнених колонах, очевидно, були певні нашої втечі. Зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но червоні зблизились на віддаль пострілу, ми їх привітали сильним огнем чотирьох сотень і шістнадцяти кулеметів. Щойно під прямими пострілами переходили вони до розстрілень, з великими втратами у своїх рядах. Наступні відділи вже з потягу творили бойовий лад. Таким чином, більшовики зайняли по фронту лінію до п’яти кілометрів, маючи за собою безупинно надсилані свіжі резерви і прихильно наставлене населення. А ми… 500 молодих вояків і 20 старшин. Одні вояки місячними боями перемучені, інші – військово невивчені. Розтягнені по лінії фронту до трьох кілометрів, ми, в обороні зарання нашої державності, вступили в нерівний бій».
«То був цвіт нації…» Так назвав юнаків, які полягли під Крутами і були розстріляні більшовиками, молодий поет Павло Тичина, виступаючи під час їхнього перепоховання на Аскольдовій могилі. І не помилився. Адже абсолютна більшість хлопців були вихідцями з інтелігентних родин, де шанувалося все українське, вирізнялися палкою любов’ю до рідної землі. Тому, розуміючи всю небезпеку, і пішли боронити її від окупантів. Нам відомі здебільшого лише прізвища тих, хто намагався перепинити ворогу шлях на Київ. Але про деяких героїв ми все ж дещо знаємо. Зокрема, про двох Володимирів – Шульгина і Наумовича. На їхніх прикладах укотре переконуєшся, що під Крутами не було випадкових людей. Туди пішли справжні патріоти України, які не мислили свого життя без неї. – Володя Шульгин змалку захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Лесі Українки, інших українських письменників, – розповідає Оксана Борисюк, начальник відділу охорони та збереження пам’яток Державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника, де перепохований хлопець. – Саме вони, як згадували потім рідні, формували світогляд юнака. А ще він неабияк цікавився історією українського козацтва, визвольних змагань нашого народу. Батько, дослідник Коліївщини, багато розповідав сину про боротьбу українців за волю. Закінчивши гімназію зі срібною медаллю, він вступив на природничий відділ фізико-математичного факультету Київського університету. Під час навчання зумів об’єднати навколо себе студентів-українців. Їх виявилося не так уже й багато, але кожен із них твердо відстоював національні позиції. Його товариш Володимир Наумович, за словами Оксани Петрівни, теж походив з родини, де панував український дух, батьки мали велику бібліотеку з творами українських письменників і поетів. Звісно, що атмосфера, в якій зростав хлопчина, не могла не вплинути на його світогляд. До того ж брат юнака був першим міністром закордонних справ в уряді Української Народної Республіки. За спогадами сучасників, під час навчання в університеті святого Володимира хлопці гаряче підтримували політику Центральної Ради, вважаючи, що «давно назріла пора українцям мати власну державу». Юнаки загинули під Крутами. І разом з іншими бойовими побратимами після вигнання більшовиків з Києва були перепоховані на Аскольдовій могилі. У 30-ті роки радянська влада зруйнувала кладовище. Проте родичі Володимира Наумовича зуміли перенести його прах і прах Володимира Шульгина на Лук’янівський цвинтар. Прізвища героїв не написали на надгробку, побоюючись репресій з боку влади. Лише зі здобуттям Україною незалежності на могилі героїв було встановлено пам’ятник, на якому написано: «Нема любові понад ту, що окропила кров’ю Крути…» Слід зауважити, що чимало хлопців у майбутньому не склали зброї і продовжували боротьбу з більшовиками. Наприклад, Володимир Дзюблик, Василь Коваленко, Іван Митрусь, Семен Могила, Михайло Бензик, Левко Прядько, Петро Франчук та інші продовжили службу у кінному полку «Чорних запорожців», які вели затяту боротьбу з російськими військами. Багато крутян стали кавалерами «Залізного хреста за Зимовий похід і бої» – єдиного бойового ордена УНР, яким нагороджували за виняткову мужність у боях. Герої не вмирають. За часів Радянського Союзу правда про події, коли російсько-більшовицький режим нищив Українську Народну Республіку, усіляко замовчувалася. Бій під Крутами не став винятком. Тому ця історія почала обростати різними міфами та вигадками. Наприклад, що Муравйов, у якого, до речі, руки були по лікті у крові киян, незадовго до того, як його розстріляли більшовики, хизувався, розповідаючи, як він та його виродки мужньо билися з військами Симона Петлюри, стверджуючи, що Симон Васильович особисто керував боєм, хоча він того дня перебував у Києві!.. Якщо говорити про точну кількість загиблих юнаків, то її, на жаль, ніхто і досі не знає. Принаймні документальних підтверджень немає. За свідченням безпосередніх учасників бою, які оприлюднили свої спогади за кордоном, це приблизно 250-300 осіб. Правда, цифру цю вже неодноразово спростовували українські історики. Ми знаємо здебільшого лише імена тих, хто потрапив у полон чи був похований на Аскольдовій могилі. У 30-ті роки на місці поховання крутян посадили парк, а після закінчення Другої світової війни захоронили останки радянських воїнів, загиблих під час визволення столиці України. Вперше на весь голос про юнаків, полеглих під Крутами, було сказано після набуття Україною незалежності. А 2006 року на залізничній станції Крути було відкрито Меморіал пам’яті Героїв Крут. А взимку 2012 року на Аскольдовій могилі було встановлено меморіальний знак у вигляді козацького хреста, в центрі якого висічений тризуб, під чим цитата зі святого Євангелія: «Найбільша любов – життя покласти за друзів». В Івано-Франківську, Хмельницьку, Шепетівці, Дрогобичі є вулиці Героїв Крут. На їхню честь названо і Львівський державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.
У січні 1918-го кілька сотень молодих українців ціною власного життя намагалися перепинити шлях на Київ російсько-більшовицькій орді. Юнаки, ще зовсім діти, добре знали, що їх чекає. Та, навіть загинувши у нерівному бою, битви вони програти не могли – майже через сто років, пам’ятаючи Крути, українці новий наступ орди спинили. Той самий ворог, та сама політика Кремля, та вже інші історичні умови. Нині в обороні нашої держави стоїть підтримане всім українським народом, сильне, озброєне і навчене Українське військо. Урок історії засвоєно добре.
«Ми їх перестріляємо і переріжемо…»
22 січня 1918 року Центральна Рада IV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку. Ті дні видалися надзвичайно складними для молодої держави. Адже частина країни була окупована російсько-більшовицькими військами, які, зібравши в Харкові так званий всеукраїнський з’їзд, проголосили на Лівобережній Україні радянську владу. Та цього їм було замало, і вони вирішили йти на Київ. Цю орду очолив колишній підполковник царської армії Муравйов, який перейшов на бік більшовиків і вирізнявся не лише особливою жорстокістю, а й патологічною ненавистю до українців.
– Товариші, я знаю, що багато хто з вас втомився, але наше завдання – взяти Київ, – звертався він напередодні походу на столицю УНР до своїх підлеглих. – І тоді ви зможете повернутися додому. Вам довелося багато страждати, але вони кров’ю відповідатимуть за ваші страждання. Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти: ми їх всіх перестріляємо та переріжемо, нема чого боятися кровопролиття. Українська Народна Республіка не могла дати ворогу достойну відсіч. Насамперед через відсутність боєздатної, добре вишколеної армії. Ось як описав тодішню ситуацію Володимир Винниченко у книзі «Відродження нації»:
«Це була війна під впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки менший, що ми з великими труднощами могли складати невеличкі дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була у тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік… що в селах біднота була більшовицька. Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь… яка гаряче стояла за українську державність».
Хто, як не ми?…» 5 січня 1918 року на зборах «інтелігентної молоді» – студентів Київського університету святого Володимира було створено курінь Січових Стрільців, який незабаром на шпальтах київських газет оприлюднив звернення до українського студентства. У ньому, зокрема, було сказано: Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду» Про ті події сказано й написано багато. Але ми пошлемось на їхніх безпосередніх учасників. Так, київський студент Левко Лукасевич у своїй книзі «Спогади на схилку життя» пише: «Студентський курінь Січових Стрільців складався з добровольців – студентів вищих шкіл, які не були покликані під час війни на військову службу з огляду на молодий вік, чи поганий стан здоров’я, з учнів вищих класів українських гімназій, невеликої кількості вояків Першої юнацької школи кільканадцяти слухачів школи військових лікарських помічників, які, не роздумуючи про долю своїх родин, вступили до Студентського куреня. Після короткого поспішного курсу муштри для неволодіючих зброєю студентів і учнів Юнацької військової школи, частина куреня Січових Стрільців, враз із рештою юнаків, вирушила, з наказу командуючого північним фронтом сотника Шинкаря, на Чернігівщину, проти наступаючих більшовиків. День 29 січня 1918 року видався похмурий і неспокійний. Маючи переважаючі сили (більшовиків було до 3000 вояків), їхня лінія виходила далі поза нашу з заміром нас оточити, проти чого ставили спротив наші юнаки на лівому й правому крилі. Від дев’ятої години ранку ворог почав обстрілювати наші позиції сильним рушничним вогнем. Потім розпочав артилерійську підготовку, яка тривала майже до кінця бою. Ворог постійно обстрілював нас. …Це був дуже тяжкий відступ. Набоїв ставало щораз менше. Менш досвідчені стрільці віддавали набої кращим стрільцям, а самі вдягали на рушницю багнет, як єдину останню зброю, і понуро відступали під кулями наступаючого зі всіх сторін ворога».А ось ті події очима Аверкія Гончаренка – командира зведеного студентського загону: «В ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога у формі наказу звучала так: “Пріґатовіться к встрече пабеданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцєроф всьо равно расстрєляю”. Я відповів, що до зустрічі все готове. Передні частини червоних, ідучи в зімкнених колонах, очевидно, були певні нашої втечі. Зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но червоні зблизились на віддаль пострілу, ми їх привітали сильним огнем чотирьох сотень і шістнадцяти кулеметів. Щойно під прямими пострілами переходили вони до розстрілень, з великими втратами у своїх рядах. Наступні відділи вже з потягу творили бойовий лад. Таким чином, більшовики зайняли по фронту лінію до п’яти кілометрів, маючи за собою безупинно надсилані свіжі резерви і прихильно наставлене населення. А ми… 500 молодих вояків і 20 старшин. Одні вояки місячними боями перемучені, інші – військово невивчені. Розтягнені по лінії фронту до трьох кілометрів, ми, в обороні зарання нашої державності, вступили в нерівний бій».
«То був цвіт нації…» Так назвав юнаків, які полягли під Крутами і були розстріляні більшовиками, молодий поет Павло Тичина, виступаючи під час їхнього перепоховання на Аскольдовій могилі. І не помилився. Адже абсолютна більшість хлопців були вихідцями з інтелігентних родин, де шанувалося все українське, вирізнялися палкою любов’ю до рідної землі. Тому, розуміючи всю небезпеку, і пішли боронити її від окупантів. Нам відомі здебільшого лише прізвища тих, хто намагався перепинити ворогу шлях на Київ. Але про деяких героїв ми все ж дещо знаємо. Зокрема, про двох Володимирів – Шульгина і Наумовича. На їхніх прикладах укотре переконуєшся, що під Крутами не було випадкових людей. Туди пішли справжні патріоти України, які не мислили свого життя без неї. – Володя Шульгин змалку захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Лесі Українки, інших українських письменників, – розповідає Оксана Борисюк, начальник відділу охорони та збереження пам’яток Державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника, де перепохований хлопець. – Саме вони, як згадували потім рідні, формували світогляд юнака. А ще він неабияк цікавився історією українського козацтва, визвольних змагань нашого народу. Батько, дослідник Коліївщини, багато розповідав сину про боротьбу українців за волю. Закінчивши гімназію зі срібною медаллю, він вступив на природничий відділ фізико-математичного факультету Київського університету. Під час навчання зумів об’єднати навколо себе студентів-українців. Їх виявилося не так уже й багато, але кожен із них твердо відстоював національні позиції. Його товариш Володимир Наумович, за словами Оксани Петрівни, теж походив з родини, де панував український дух, батьки мали велику бібліотеку з творами українських письменників і поетів. Звісно, що атмосфера, в якій зростав хлопчина, не могла не вплинути на його світогляд. До того ж брат юнака був першим міністром закордонних справ в уряді Української Народної Республіки. За спогадами сучасників, під час навчання в університеті святого Володимира хлопці гаряче підтримували політику Центральної Ради, вважаючи, що «давно назріла пора українцям мати власну державу». Юнаки загинули під Крутами. І разом з іншими бойовими побратимами після вигнання більшовиків з Києва були перепоховані на Аскольдовій могилі. У 30-ті роки радянська влада зруйнувала кладовище. Проте родичі Володимира Наумовича зуміли перенести його прах і прах Володимира Шульгина на Лук’янівський цвинтар. Прізвища героїв не написали на надгробку, побоюючись репресій з боку влади. Лише зі здобуттям Україною незалежності на могилі героїв було встановлено пам’ятник, на якому написано: «Нема любові понад ту, що окропила кров’ю Крути…» Слід зауважити, що чимало хлопців у майбутньому не склали зброї і продовжували боротьбу з більшовиками. Наприклад, Володимир Дзюблик, Василь Коваленко, Іван Митрусь, Семен Могила, Михайло Бензик, Левко Прядько, Петро Франчук та інші продовжили службу у кінному полку «Чорних запорожців», які вели затяту боротьбу з російськими військами. Багато крутян стали кавалерами «Залізного хреста за Зимовий похід і бої» – єдиного бойового ордена УНР, яким нагороджували за виняткову мужність у боях. Герої не вмирають. За часів Радянського Союзу правда про події, коли російсько-більшовицький режим нищив Українську Народну Республіку, усіляко замовчувалася. Бій під Крутами не став винятком. Тому ця історія почала обростати різними міфами та вигадками. Наприклад, що Муравйов, у якого, до речі, руки були по лікті у крові киян, незадовго до того, як його розстріляли більшовики, хизувався, розповідаючи, як він та його виродки мужньо билися з військами Симона Петлюри, стверджуючи, що Симон Васильович особисто керував боєм, хоча він того дня перебував у Києві!.. Якщо говорити про точну кількість загиблих юнаків, то її, на жаль, ніхто і досі не знає. Принаймні документальних підтверджень немає. За свідченням безпосередніх учасників бою, які оприлюднили свої спогади за кордоном, це приблизно 250-300 осіб. Правда, цифру цю вже неодноразово спростовували українські історики. Ми знаємо здебільшого лише імена тих, хто потрапив у полон чи був похований на Аскольдовій могилі. У 30-ті роки на місці поховання крутян посадили парк, а після закінчення Другої світової війни захоронили останки радянських воїнів, загиблих під час визволення столиці України. Вперше на весь голос про юнаків, полеглих під Крутами, було сказано після набуття Україною незалежності. А 2006 року на залізничній станції Крути було відкрито Меморіал пам’яті Героїв Крут. А взимку 2012 року на Аскольдовій могилі було встановлено меморіальний знак у вигляді козацького хреста, в центрі якого висічений тризуб, під чим цитата зі святого Євангелія: «Найбільша любов – життя покласти за друзів». В Івано-Франківську, Хмельницьку, Шепетівці, Дрогобичі є вулиці Героїв Крут. На їхню честь названо і Львівський державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА ЗА ТЕМОЮ: «ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ВІД НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ»
28 ЖОВТНЯ – ДЕНЬ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ВІД НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ, ЯКИЙ БУЛО ВСТАНОВЛЕНО УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 836
ВІД 20.10.2009 Р. З МЕТОЮ ВСЕНАРОДНОГО ВІДЗНАЧЕННЯ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ВІД ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ, ВШАНУВАННЯ ГЕРОЇЧНОГО ПОДВИГУ І ЖЕРТОВНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ.
В ХОДІ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 1941–1945 РОКІВ САМЕ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ВІДБУЛИСЯ КЛЮЧОВІ БИТВИ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ ЄВРОПИ ВІД ФАШИЗМУ.
ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ПОЧАЛОСЯ ПІД ЧАС СТАЛІНГРАДСЬКОЇ БИТВИ (ЛИСТОПАД 1942 — ЛЮТИЙ 1943 Р.), ЯКА ПОКЛАЛА ПОЧАТОК КОРІННОМУ ПЕРЕЛОМУ У ВІЙНІ НА КОРИСТЬ СРСР. ПЕРШІ НАСЕЛЕНІ ПУНКТИ УКРАЇНИ В СХІДНОМУ ДОНБАСІ БУЛИ ЗВІЛЬНЕНІ В ГРУДНІ 1942 Р. ОСТАТОЧНЕ Ж ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПОЧАЛОСЯ В ХОДІ КУРСЬКОЇ БИТВИ (5 ЛИПНЯ—23 СЕРПНЯ 1943 Р.).
3 СЕРПНЯ 1943 Р. НА БЄЛГОРОДСЬКО-ХАРКІВСЬКОМУ НАПРЯМКУ РОЗПОЧАЛАСЬ НАСТУПАЛЬНА ОПЕРАЦІЯ ПІД КОДОВОЮ НАЗВОЮ “ПОЛКОВОДЕЦЬ РУМ’ЯНЦЕВ”.
З 11 СЕРПНЯ 43 Р. П’ЯТЬ АРМІЙ СТЕПОВОГО ФРОНТУ ( 53-А ГЕНЕРАЛ-МАЙОРА І.М. МАНАГАРОВА, 57–А ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА М.Д. ГАГЕНА, 69-А ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА В.Д. КРЮЧОНКІНА, 7-А ГВАРДІЙСЬКА ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА М.С. ШУМІЛОВА, 5-А ГВАРДІЙСЬКА ТАНКОВА АРМІЯ ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА П.О. РОТМІСТРОВА ПЕРЕЙШЛИ У РІШУЧИЙ НАСТУП НА ХАРКІВ З РАЙОНІВ МІСТ ЧУГУЄВА І ВОВЧАНСЬКА. ФОРСУВАВШИ СІВЕРСЬКИЙ ДОНЕЦЬ, НАШІ ВІЙСЬКА 13 СЕРПНЯ 1943 Р. ВИЙШЛИ ДО ЗОВНІШНЬОГО ОБОРОННОГО РУБЕЖУ НІМЕЦЬКИХ ВІЙСЬК. 17 СЕРПНЯ ЗАВ’ЯЗАЛИСЯ БОЇ НА ОКОЛИЦЯХ МІСТА.
22 СЕРПНЯ І.С.КОНЄВ ДАВ НАКАЗ ПРО НІЧНИЙ ШТУРМ ВОРОЖИХ ПОЗИЦІЙ. ДО СЕРЕДИНИ ДНЯ 23 СЕРПНЯ МІСТО ХАРКІВ БУЛО ОЧИЩЕНЕ ВІД ОКУПАНТІВ.
У ВЕРЕСНІ-ЖОВТНІ 1943 Р. РОЗГОРНУЛАСЯ ГЕРОЇЧНА БИТВА ЗА ДНІПРО, УЗДОВЖ ЯКОГО НІМЦІ НАМАГАЛИСЯ СТВОРИТИ НЕПРИСТУПНУ ЛІНІЮ СТРАТЕГІЧНОЇ ОБОРОНИ («СХІДНИЙ ВАЛ»). КУЛЬМІНАЦІЄЮ БИТВИ ЗА ДНІПРО БУЛО ВИЗВОЛЕННЯ ВІД ОКУПАНТІВ КИЄВА. СТАЛІН, ІГНОРУЮЧИ РЕАЛЬНЕ СПІВВІДНОШЕННЯ СИЛ, НАКАЗАВ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ ЗВІЛЬНИТИ КИЇВ ДО РІЧНИЦІ ЖОВТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 Р. ЦІНОЮ ВЕЛИЧЕЗНИХ ЛЮДСЬКИХ ВТРАТ РАДЯНСЬКІ ВІЙСЬКА 6 ЛИСТОПАДА 1943 Р. ЗВІЛЬНИЛИ МІСТО. ЗА ВИЗВОЛЕННЯ СТОЛИЦІ УКРАЇНИ ПОНАД 1000 СОЛДАТІВ І ОФІЦЕРІВ БУЛИ УДОСТОЄНІ ЗВАННЯ ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ.
1944 Р. РАДЯНСЬКЕ КОМАНДУВАННЯ СИЛАМИ ЧОТИРЬОХ УКРАЇНСЬКИХ ФРОНТІВ, ЯКІ НАЛІЧУВАЛИ ПОНАД 2,3 МЛН. ОСІБ, ЗДІЙСНИЛО СЕРІЮ БЛИСКУЧИХ НАСТУПАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ, ОСТАТОЧНО ВИЗВОЛИВШИ ТЕРИТОРІЮ УКРАЇНИ. РАДЯНСЬКИМ ВІЙСЬКАМ ПРОТИСТОЯЛА ГІТЛЕРІВСЬКА ГРУПА АРМІЙ «ПІВДЕНЬ» (КОМАНДУВАЧ — ГЕНЕРАЛ-ФЕЛЬДМАРШАЛ Е. МАНШТЕЙН, ІЗ БЕРЕЗНЯ — ГЕНЕРАЛ В. МОДЕЛЬ), ЯКА НАЛІЧУВАЛА 1,8 МЛН. ОСІБ. ОТЖЕ, БИТВА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ТРИВАЛА 22 МІСЯЦІ (ДИВ.ТАБЛ.). ПІСЛЯ ВИГНАННЯ ВОРОГА З УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ БОЙОВІ ДІЇ ПЕРЕМІСТИЛИСЯ НА ТЕРИТОРІЮ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ. ВІЙСЬКА 1-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ ВИЗВОЛЯЛИ ВІД ГІТЛЕРІВСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ ПОЛЬСЬКІ ЗЕМЛІ, А У КВІТНІ-ТРАВНІ 1945 Р. РАЗОМ З БІЛОРУСЬКИМИ ФРОНТАМИ ПРОВЕЛИ ПРАЗЬКУ ОПЕРАЦІЮ, У ХОДІ ЯКОЇ БУВ ЗАВЕРШЕНИЙ РОЗГРОМ НАЦИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ, ШТУРМУВАЛИ БЕРЛІН. 2, 3, 4-Й УКРАЇНСЬКІ ФРОНТИ ВЗЯЛИ УЧАСТЬ У ЗВІЛЬНЕННІ ВІД НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ РУМУНІЇ, УГОРЩИНИ, БОЛГАРІЇ, ЮГОСЛАВІЇ, АВСТРІЇ, ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ. ВІЙСЬКА 2-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ БРАЛИ УЧАСТЬ І В РОЗГРОМІ КВАНТУНСЬКОЇ АРМІЇ ЯПОНІЇ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ.
ЕТАПИ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ В 1944 Р.
СІЧЕНЬ—ЛЮТИЙ 1944 Р.
ЖИТОМИРСЬКО-БЕРДИЧІВСЬКА ОПЕРАЦІЯ
ВІЙСЬКА 1-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ ЗАВДАЛИ ПОРАЗКИ ГРУПІ АРМІЙ «ПІВДЕНЬ» І СТВОРИЛИ МОЖЛИВІСТЬ ОТОЧЕННЯ ВОРОЖИХ ВІЙСЬК НА КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКОМУ ВИСТУПІ
КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКА ОПЕРАЦІЯ
ВІЙСЬКА 1-ГО І 2-ГО УКРАЇНСЬКИХ ФРОНТІВ ПЕРЕЙШЛИ В НАСТУП НА КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКОМУ ВИСТУПІ Й 28 СІЧНЯ З’ЄДНАЛИСЯ В РАЙОНІ М. ЗВЕНИГОРОДКИ; 8 ЛЮТОГО НІМЕЦЬКОМУ КОМАНДУВАННЮ БУЛО ПРЕД’ЯВЛЕНО УЛЬТИМАТУМ, АЛЕ ВОРОГ ПРОДОВЖУВАВ ЧИНИТИ ОПІР; 10 ЛЮТОГО РОЗПОЧАЛАСЬ ОПЕРАЦІЯ З ЛІКВІДАЦІЇ КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКОГО УГРУПОВАННЯ ФАШИСТІВ; 17—18 ЛЮТОГО 1944 Р. ФАШИСТСЬКІ ВІЙСЬКА ЗДІЙСНИЛИ ОСТАННЮ СПРОБУ ВИРВАТИСЯ З ОТОЧЕННЯ, ОДНАК ЦЕ ВДАЛОСЯ ЛИШЕ ЇХ НЕВЕЛИКІЙ ЧАСТИНІ; БУЛО СТВОРЕНО УМОВИ ДЛЯ ПОДАЛЬШОГО ВИЗВОЛЕННЯ ПРАВОБЕРЕЖЖЯ, ВОРОГ УТРАТИВ УБИТИМИ 55 ТИС. СОЛДАТІВ І ОФІЦЕРІВ, ПОНАД 18 ТИС. ПОТРАПИЛИ В ПОЛОН, РАДЯНСЬКІ ВІЙСЬКА ЗАХОПИЛИ ВЕЛИКУ КІЛЬКІСТЬ БОЙОВОЇ ТЕХНІКИ І ОЗБРОЄННЯ
НАСТУП НА РІВНЕНСЬКО-ЛУЦЬКОМУ НАПРЯМКУ
ОДНОЧАСНО З КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКОЮ ОПЕРАЦІЄЮ ВІЙСЬКА 1-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ (ЗА ПІДТРИМКИ ПАРТИЗАНСЬКИХ ЗАГОНІВ САБУРОВА, ФЕДОРОВА, БЕГМИ ТА ІН.) У СКЛАДНИХ УМОВАХ ЗАБОЛОЧЕНОЇ МІСЦЕВОСТІ ТА БЕЗДОРІЖЖЯ РОЗГОРНУЛИ НАСТУПАЛЬНІ ДІЇ НА РІВНЕНСЬКО-ЛУЦЬКОМУ НАПРЯМКУ; БУЛО ЗВІЛЬНЕНО ЛУЦЬК, РІВНЕ, ПРОСКУРІВ, ТЕРНОПІЛЬ, ВІННИЦЮ
НІКОПОЛЬСЬКО-КРИВОРІЗЬКА ОПЕРАЦІЯ
30—31 СІЧНЯ 1944 Р. ВІЙСЬКА 3-ГО ТА 4-ГО УКРАЇНСЬКИХ ФРОНТІВ РОЗГОРНУЛИ НАСТУП НА НІКОПОЛЬСЬКО-КРИВОРІЗЬКОМУ НАПРЯМКУ; ВІЙСЬКА РАПТОВИМИ УДАРАМИ ПРОРВАЛИ ОБОРОНУ НІМЦІВ І, ПЕРЕСЛІДУЮЧИ ВІДСТУПАЮЧІ ЧАСТИНИ ВЕРМАХТУ, ВИЗВОЛИЛИ НІКОПОЛЬ (8 ЛЮТОГО) ТА КРИВИЙ РІГ (22 ЛЮТОГО)
БЕРЕЗЕНЬ – ТРАВЕНЬ 1944 Р.
ПРОСКУРІВСЬКО-ЧЕРНІВЕЦЬКА ОПЕРАЦІЯ
У РЕЗУЛЬТАТІ НАСТУПУ ВІЙСЬК 1-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ (4 БЕРЕЗНЯ—17 КВІТНЯ) ВОРОЖЕ УГРУПОВАННЯ БУЛО РОЗКОЛОТЕ НА ДВІ ЧАСТИНИ; РАДЯНСЬКІ ВІЙСЬКА ВИЙШЛИ В ПЕРЕДГІР’Я КАРПАТ
УМАНСЬКО-БОТОШАНСЬКА ОПЕРАЦІЯ
5 БЕРЕЗНЯ—17 КВІТНЯ ВІЙСЬКА 2-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ РОЗГРОМИЛИ 8-МУ НІМЕЦЬКУ АРМІЮ; 26 БЕРЕЗНЯ ВИЙШЛИ ДО ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ СРСР І ПЕРЕНЕСЛИ БОЙОВІ ДІЇ НА ТЕРИТОРІЮ РУМУНІЇ — КРАЇНИ-СОЮЗНИЦІ ФАШИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ
ОДЕСЬКА ОПЕРАЦІЯ
ВІЙСЬКА 3-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ ЗА ПІДТРИМКИ СИЛ ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ 28 БЕРЕЗНЯ ВИЗВОЛИЛИ МИКОЛАЇВ, 10 КВІТНЯ — ОДЕСУ
ВИЗВОЛЕННЯ КРИМУ
ВІЙСЬКА 4-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ, ПРИМОРСЬКА АРМІЯ ТА МОРЯКИ ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ РОЗБИЛИ КРИМСЬКЕ ВІЙСЬКОВЕ УГРУПОВАННЯ ФАШИСТІВ І ВИЗВОЛИЛИ КРИМСЬКИЙ ПІВОСТРІВ (8 КВІТНЯ—12 ТРАВНЯ); 17-ТА НІМЕЦЬКА АРМІЯ ВТРАТИЛА ПОНАД 100 ТИС. ОСІБ УБИТИМИ ТА ПОЛОНЕНИМИ, МАЙЖЕ ВСЮ БОЙОВУ ТЕХНІКУ; ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ ПОВЕРНУВ СВОЮ ОСНОВНУ БАЗУ В СЕВАСТОПОЛІ Й ОДЕРЖАВ МОЖЛИВІСТЬ АКТИВІЗУВАТИ БОЙОВІ ДІЇ ПРОТИ РУМУНІЇ
ЛИПЕНЬ – ЖОВТЕНЬ 1944 Р.
БОЇ НА РАВА-РУСЬКОМУ І ЛЬВІВСЬКОМУ НАПРЯМКАХ
У РЕЗУЛЬТАТІ ПОТУЖНОГО НАСТУПУ БУЛИ ОТОЧЕНІ ЗНАЧНІ СИЛИ ВОРОГА ПІД БРОДАМИ (ЛЬВІВСЬКА ОБЛАСТЬ) — ВІСІМ ДИВІЗІЙ КІЛЬКІСТЮ ДО 60 ТИС. ОСІБ; У БОЯХ БУЛО ЗНИЩЕНО ПОНАД 38 ТИС. ГІТЛЕРІВЦІВ, ПОНАД 17 ТИС. ВЗЯТО В ПОЛОН; СЕРЕД РОЗБИТИХ СИЛ ВЕРМАХТУ БУЛА ДИВІЗІЯ СС «ГАЛИЧИНА», ЯКА ВТРАТИЛА БІЛЬШЕ ПОЛОВИНИ СВОГО СКЛАДУ, З ОТОЧЕННЯ ВИРВАЛОСЯ ЛИШЕ 3 ТИС. ОСІБ
ЛЬВІВСЬКО-САНДОМИРСЬКА ОПЕРАЦІЯ
ПІД ЧАС УСПІШНОГО НАСТУПУ (13 ЛИПНЯ—29 СЕРПНЯ) БУЛА ЗНИЩЕНА ГРУПА ГІТЛЕРІВСЬКИХ АРМІЙ «ПІВНІЧНА УКРАЇНА»
ЯССЬКО-КИШИНІВСЬКА ОПЕРАЦІЯ
ВІЙСЬКА 2-ГО ТА 3-ГО УКРАЇНСЬКИХ ФРОНТІВ (20—29 СЕРПНЯ) РОЗБИЛИ ГРУПУ ГІТЛЕРІВСЬКИХ АРМІЙ «ПІВДЕННА УКРАЇНА»
КАРПАТСЬКО-УЖГОРОДСЬКА ОПЕРАЦІЯ
У ЖОВТНІ 1944 Р. ЗАВЕРШИЛОСЯ ВИЗВОЛЕННЯ ВСІЄЇ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ. 27 ЖОВТНЯ БУВ ЗВІЛЬНЕНИЙ ВІД ОКУПАНТІВ УЖГОРОД, А 28 ЖОВТНЯ — РЕШТА НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ ЗАКАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ
ЗА ПІДРАХУНКАМИ ІСТОРИКІВ, У ХОДІ ВОЄННИХ ДІЙ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ЗАГИНУЛО БЛИЗЬКО ТРЬОХ МІЛЬЙОНІВ РАДЯНСЬКИХ ВОЇНІВ, ПОНАД ДВА МІЛЬЙОНИ УКРАЇНЦІВ БУЛО ВИВЕЗЕНО ДЛЯ ПРИМУСОВОЇ ПРАЦІ ДО НІМЕЧЧИНИ ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ. НА ТЕРИТОРІЇ РЕСПУБЛІКИ ЦІЛКОМ ЧИ ЧАСТКОВО БУЛО ЗРУЙНОВАНО ПОНАД 700 МІСТ І 28 ТИСЯЧ СІЛ, БЛИЗЬКО 10 МІЛЬЙОНІВ ЛЮДЕЙ ЗАЛИШИЛИСЬ БЕЗ ДАХУ НАД ГОЛОВОЮ, ЗНИЩЕНО ПОНАД 16 ТИСЯЧ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ.
ВОЇНИ-УКРАЇНЦІ ЗРОБИЛИ ВАГОМИЙ ВНЕСОК У ПЕРЕМОГУ НАД НАЦИСТСЬКОЮ НІМЕЧЧИНОЮ ТА ЇЇ СОЮЗНИКАМИ. РАДЯНСЬКИМИ БОЙОВИМИ НАГОРОДАМИ БУЛО ВІДЗНАЧЕНО 2,5 МЛН. ОСІБ. УКРАЇНЦЯМИ БУЛИ МАРШАЛИ С. ТИМОШЕНКО, Р. МАЛИНОВСЬКИЙ, А. ЄРЬОМЕНКО, П. РИБАЛКО, С. РУДЕНКО, ГЕНЕРАЛИ В. ГЕРАСИМЕНКО, П. ЖМАЧЕНКО, К. МОСКАЛЕНКО, І. КИРИЧЕНКО ТА ІНШІ. МАРШАЛИ Й ГЕНЕРАЛИ УКРАЇНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ ОЧОЛЮВАЛИ БІЛЬШЕ ПОЛОВИНИ З 15 ФРОНТІВ, ЯКІ ДІЯЛИ В ПЕРІОД БОРОТЬБИ З НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИМИ ЗАГАРБНИКАМИ.
У БОЯХ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ВІДЗНАЧИЛИСЯ УРОДЖЕНЦІ ХАРКІВЩИНИ, ЯКІ ЗА МУЖНІСТЬ І ГЕРОЇЗМ БУЛИ НАГОРОДЖЕНІ ОРДЕНАМИ І МЕДАЛЯМИ. СЕРЕД НИХ ЗВАННЯ ГЕРОЇВ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ БУЛИ УДОСТОЄНІ БОРЗЕНКО С.О., МАРТИНЕНКО І.Н., ТАСУЙ Б.Т., ЧИНКОВ А.Ф., КРАМАРЬ С.Т., ПАСЬКО М.Ф., ОСТАЩЕНКО С.М., ЛЯЛІН В.К., ШТОНДА Г.Я, БАКУЛІН І.І., ГОМОЛЕНКО М.В., ЩЕРБАЧЕНКО Н.З. ДВІЧІ ГЕРОЯМИ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ СТАЛИ НЕДБАЙЛО А.К., СЛЮСАРЕНКО З.К. ОСОБИСТІ РЕЧІ, ДОКУМЕНТИ ТА ФОТОГРАФІЇ ГЕРОЇВ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ, УРОДЖЕНЦІВ ХАРКІВЩИНИ МОЖНА ПОБАЧИТИ НА ЕКСПОЗИЦІЯХ ТА ВИСТАВКАХ ХАРКІВСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ ТА НАЦІОНАЛЬНОГО МЕМОРІАЛЬНОГО КОМПЛЕКСУ «ВИСОТА МАРШАЛА І.С.КОНЄВА».
НА ВІДЗНАКУ МУЖНОСТІ Й ГЕРОЇЗМУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ЯКИЙ ЗАХИЩАВ СВОЮ ЗЕМЛЮ ВІД ПОНЕВОЛЮВАЧІВ, ПОЧЕСНЕ ЗВАННЯ «МІСТО-ГЕРОЙ» БУЛО ПРИСВОЄНО МІСТАМ КИЇВ, ОДЕСА, КЕРЧ І СЕВАСТОПОЛЬ.
28 ЖОВТНЯ – ДЕНЬ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ВІД НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ, ЯКИЙ БУЛО ВСТАНОВЛЕНО УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 836
ВІД 20.10.2009 Р. З МЕТОЮ ВСЕНАРОДНОГО ВІДЗНАЧЕННЯ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ВІД ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ, ВШАНУВАННЯ ГЕРОЇЧНОГО ПОДВИГУ І ЖЕРТОВНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ.
ВІД 20.10.2009 Р. З МЕТОЮ ВСЕНАРОДНОГО ВІДЗНАЧЕННЯ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ВІД ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ, ВШАНУВАННЯ ГЕРОЇЧНОГО ПОДВИГУ І ЖЕРТОВНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ.
В ХОДІ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 1941–1945 РОКІВ САМЕ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ВІДБУЛИСЯ КЛЮЧОВІ БИТВИ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ ЄВРОПИ ВІД ФАШИЗМУ.
ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ПОЧАЛОСЯ ПІД ЧАС СТАЛІНГРАДСЬКОЇ БИТВИ (ЛИСТОПАД 1942 — ЛЮТИЙ 1943 Р.), ЯКА ПОКЛАЛА ПОЧАТОК КОРІННОМУ ПЕРЕЛОМУ У ВІЙНІ НА КОРИСТЬ СРСР. ПЕРШІ НАСЕЛЕНІ ПУНКТИ УКРАЇНИ В СХІДНОМУ ДОНБАСІ БУЛИ ЗВІЛЬНЕНІ В ГРУДНІ 1942 Р. ОСТАТОЧНЕ Ж ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПОЧАЛОСЯ В ХОДІ КУРСЬКОЇ БИТВИ (5 ЛИПНЯ—23 СЕРПНЯ 1943 Р.).
3 СЕРПНЯ 1943 Р. НА БЄЛГОРОДСЬКО-ХАРКІВСЬКОМУ НАПРЯМКУ РОЗПОЧАЛАСЬ НАСТУПАЛЬНА ОПЕРАЦІЯ ПІД КОДОВОЮ НАЗВОЮ “ПОЛКОВОДЕЦЬ РУМ’ЯНЦЕВ”.
З 11 СЕРПНЯ 43 Р. П’ЯТЬ АРМІЙ СТЕПОВОГО ФРОНТУ ( 53-А ГЕНЕРАЛ-МАЙОРА І.М. МАНАГАРОВА, 57–А ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА М.Д. ГАГЕНА, 69-А ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА В.Д. КРЮЧОНКІНА, 7-А ГВАРДІЙСЬКА ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА М.С. ШУМІЛОВА, 5-А ГВАРДІЙСЬКА ТАНКОВА АРМІЯ ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА П.О. РОТМІСТРОВА ПЕРЕЙШЛИ У РІШУЧИЙ НАСТУП НА ХАРКІВ З РАЙОНІВ МІСТ ЧУГУЄВА І ВОВЧАНСЬКА. ФОРСУВАВШИ СІВЕРСЬКИЙ ДОНЕЦЬ, НАШІ ВІЙСЬКА 13 СЕРПНЯ 1943 Р. ВИЙШЛИ ДО ЗОВНІШНЬОГО ОБОРОННОГО РУБЕЖУ НІМЕЦЬКИХ ВІЙСЬК. 17 СЕРПНЯ ЗАВ’ЯЗАЛИСЯ БОЇ НА ОКОЛИЦЯХ МІСТА.
22 СЕРПНЯ І.С.КОНЄВ ДАВ НАКАЗ ПРО НІЧНИЙ ШТУРМ ВОРОЖИХ ПОЗИЦІЙ. ДО СЕРЕДИНИ ДНЯ 23 СЕРПНЯ МІСТО ХАРКІВ БУЛО ОЧИЩЕНЕ ВІД ОКУПАНТІВ.
У ВЕРЕСНІ-ЖОВТНІ 1943 Р. РОЗГОРНУЛАСЯ ГЕРОЇЧНА БИТВА ЗА ДНІПРО, УЗДОВЖ ЯКОГО НІМЦІ НАМАГАЛИСЯ СТВОРИТИ НЕПРИСТУПНУ ЛІНІЮ СТРАТЕГІЧНОЇ ОБОРОНИ («СХІДНИЙ ВАЛ»). КУЛЬМІНАЦІЄЮ БИТВИ ЗА ДНІПРО БУЛО ВИЗВОЛЕННЯ ВІД ОКУПАНТІВ КИЄВА. СТАЛІН, ІГНОРУЮЧИ РЕАЛЬНЕ СПІВВІДНОШЕННЯ СИЛ, НАКАЗАВ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ ЗВІЛЬНИТИ КИЇВ ДО РІЧНИЦІ ЖОВТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 Р. ЦІНОЮ ВЕЛИЧЕЗНИХ ЛЮДСЬКИХ ВТРАТ РАДЯНСЬКІ ВІЙСЬКА 6 ЛИСТОПАДА 1943 Р. ЗВІЛЬНИЛИ МІСТО. ЗА ВИЗВОЛЕННЯ СТОЛИЦІ УКРАЇНИ ПОНАД 1000 СОЛДАТІВ І ОФІЦЕРІВ БУЛИ УДОСТОЄНІ ЗВАННЯ ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ.
1944 Р. РАДЯНСЬКЕ КОМАНДУВАННЯ СИЛАМИ ЧОТИРЬОХ УКРАЇНСЬКИХ ФРОНТІВ, ЯКІ НАЛІЧУВАЛИ ПОНАД 2,3 МЛН. ОСІБ, ЗДІЙСНИЛО СЕРІЮ БЛИСКУЧИХ НАСТУПАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ, ОСТАТОЧНО ВИЗВОЛИВШИ ТЕРИТОРІЮ УКРАЇНИ. РАДЯНСЬКИМ ВІЙСЬКАМ ПРОТИСТОЯЛА ГІТЛЕРІВСЬКА ГРУПА АРМІЙ «ПІВДЕНЬ» (КОМАНДУВАЧ — ГЕНЕРАЛ-ФЕЛЬДМАРШАЛ Е. МАНШТЕЙН, ІЗ БЕРЕЗНЯ — ГЕНЕРАЛ В. МОДЕЛЬ), ЯКА НАЛІЧУВАЛА 1,8 МЛН. ОСІБ. ОТЖЕ, БИТВА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ТРИВАЛА 22 МІСЯЦІ (ДИВ.ТАБЛ.). ПІСЛЯ ВИГНАННЯ ВОРОГА З УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ БОЙОВІ ДІЇ ПЕРЕМІСТИЛИСЯ НА ТЕРИТОРІЮ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ. ВІЙСЬКА 1-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ ВИЗВОЛЯЛИ ВІД ГІТЛЕРІВСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ ПОЛЬСЬКІ ЗЕМЛІ, А У КВІТНІ-ТРАВНІ 1945 Р. РАЗОМ З БІЛОРУСЬКИМИ ФРОНТАМИ ПРОВЕЛИ ПРАЗЬКУ ОПЕРАЦІЮ, У ХОДІ ЯКОЇ БУВ ЗАВЕРШЕНИЙ РОЗГРОМ НАЦИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ, ШТУРМУВАЛИ БЕРЛІН. 2, 3, 4-Й УКРАЇНСЬКІ ФРОНТИ ВЗЯЛИ УЧАСТЬ У ЗВІЛЬНЕННІ ВІД НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ РУМУНІЇ, УГОРЩИНИ, БОЛГАРІЇ, ЮГОСЛАВІЇ, АВСТРІЇ, ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ. ВІЙСЬКА 2-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ БРАЛИ УЧАСТЬ І В РОЗГРОМІ КВАНТУНСЬКОЇ АРМІЇ ЯПОНІЇ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ.
ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ПОЧАЛОСЯ ПІД ЧАС СТАЛІНГРАДСЬКОЇ БИТВИ (ЛИСТОПАД 1942 — ЛЮТИЙ 1943 Р.), ЯКА ПОКЛАЛА ПОЧАТОК КОРІННОМУ ПЕРЕЛОМУ У ВІЙНІ НА КОРИСТЬ СРСР. ПЕРШІ НАСЕЛЕНІ ПУНКТИ УКРАЇНИ В СХІДНОМУ ДОНБАСІ БУЛИ ЗВІЛЬНЕНІ В ГРУДНІ 1942 Р. ОСТАТОЧНЕ Ж ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПОЧАЛОСЯ В ХОДІ КУРСЬКОЇ БИТВИ (5 ЛИПНЯ—23 СЕРПНЯ 1943 Р.).
3 СЕРПНЯ 1943 Р. НА БЄЛГОРОДСЬКО-ХАРКІВСЬКОМУ НАПРЯМКУ РОЗПОЧАЛАСЬ НАСТУПАЛЬНА ОПЕРАЦІЯ ПІД КОДОВОЮ НАЗВОЮ “ПОЛКОВОДЕЦЬ РУМ’ЯНЦЕВ”.
З 11 СЕРПНЯ 43 Р. П’ЯТЬ АРМІЙ СТЕПОВОГО ФРОНТУ ( 53-А ГЕНЕРАЛ-МАЙОРА І.М. МАНАГАРОВА, 57–А ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА М.Д. ГАГЕНА, 69-А ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА В.Д. КРЮЧОНКІНА, 7-А ГВАРДІЙСЬКА ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА М.С. ШУМІЛОВА, 5-А ГВАРДІЙСЬКА ТАНКОВА АРМІЯ ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА П.О. РОТМІСТРОВА ПЕРЕЙШЛИ У РІШУЧИЙ НАСТУП НА ХАРКІВ З РАЙОНІВ МІСТ ЧУГУЄВА І ВОВЧАНСЬКА. ФОРСУВАВШИ СІВЕРСЬКИЙ ДОНЕЦЬ, НАШІ ВІЙСЬКА 13 СЕРПНЯ 1943 Р. ВИЙШЛИ ДО ЗОВНІШНЬОГО ОБОРОННОГО РУБЕЖУ НІМЕЦЬКИХ ВІЙСЬК. 17 СЕРПНЯ ЗАВ’ЯЗАЛИСЯ БОЇ НА ОКОЛИЦЯХ МІСТА.
22 СЕРПНЯ І.С.КОНЄВ ДАВ НАКАЗ ПРО НІЧНИЙ ШТУРМ ВОРОЖИХ ПОЗИЦІЙ. ДО СЕРЕДИНИ ДНЯ 23 СЕРПНЯ МІСТО ХАРКІВ БУЛО ОЧИЩЕНЕ ВІД ОКУПАНТІВ.
У ВЕРЕСНІ-ЖОВТНІ 1943 Р. РОЗГОРНУЛАСЯ ГЕРОЇЧНА БИТВА ЗА ДНІПРО, УЗДОВЖ ЯКОГО НІМЦІ НАМАГАЛИСЯ СТВОРИТИ НЕПРИСТУПНУ ЛІНІЮ СТРАТЕГІЧНОЇ ОБОРОНИ («СХІДНИЙ ВАЛ»). КУЛЬМІНАЦІЄЮ БИТВИ ЗА ДНІПРО БУЛО ВИЗВОЛЕННЯ ВІД ОКУПАНТІВ КИЄВА. СТАЛІН, ІГНОРУЮЧИ РЕАЛЬНЕ СПІВВІДНОШЕННЯ СИЛ, НАКАЗАВ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ ЗВІЛЬНИТИ КИЇВ ДО РІЧНИЦІ ЖОВТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 Р. ЦІНОЮ ВЕЛИЧЕЗНИХ ЛЮДСЬКИХ ВТРАТ РАДЯНСЬКІ ВІЙСЬКА 6 ЛИСТОПАДА 1943 Р. ЗВІЛЬНИЛИ МІСТО. ЗА ВИЗВОЛЕННЯ СТОЛИЦІ УКРАЇНИ ПОНАД 1000 СОЛДАТІВ І ОФІЦЕРІВ БУЛИ УДОСТОЄНІ ЗВАННЯ ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ.
1944 Р. РАДЯНСЬКЕ КОМАНДУВАННЯ СИЛАМИ ЧОТИРЬОХ УКРАЇНСЬКИХ ФРОНТІВ, ЯКІ НАЛІЧУВАЛИ ПОНАД 2,3 МЛН. ОСІБ, ЗДІЙСНИЛО СЕРІЮ БЛИСКУЧИХ НАСТУПАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ, ОСТАТОЧНО ВИЗВОЛИВШИ ТЕРИТОРІЮ УКРАЇНИ. РАДЯНСЬКИМ ВІЙСЬКАМ ПРОТИСТОЯЛА ГІТЛЕРІВСЬКА ГРУПА АРМІЙ «ПІВДЕНЬ» (КОМАНДУВАЧ — ГЕНЕРАЛ-ФЕЛЬДМАРШАЛ Е. МАНШТЕЙН, ІЗ БЕРЕЗНЯ — ГЕНЕРАЛ В. МОДЕЛЬ), ЯКА НАЛІЧУВАЛА 1,8 МЛН. ОСІБ. ОТЖЕ, БИТВА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ТРИВАЛА 22 МІСЯЦІ (ДИВ.ТАБЛ.). ПІСЛЯ ВИГНАННЯ ВОРОГА З УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ БОЙОВІ ДІЇ ПЕРЕМІСТИЛИСЯ НА ТЕРИТОРІЮ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ. ВІЙСЬКА 1-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ ВИЗВОЛЯЛИ ВІД ГІТЛЕРІВСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ ПОЛЬСЬКІ ЗЕМЛІ, А У КВІТНІ-ТРАВНІ 1945 Р. РАЗОМ З БІЛОРУСЬКИМИ ФРОНТАМИ ПРОВЕЛИ ПРАЗЬКУ ОПЕРАЦІЮ, У ХОДІ ЯКОЇ БУВ ЗАВЕРШЕНИЙ РОЗГРОМ НАЦИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ, ШТУРМУВАЛИ БЕРЛІН. 2, 3, 4-Й УКРАЇНСЬКІ ФРОНТИ ВЗЯЛИ УЧАСТЬ У ЗВІЛЬНЕННІ ВІД НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ РУМУНІЇ, УГОРЩИНИ, БОЛГАРІЇ, ЮГОСЛАВІЇ, АВСТРІЇ, ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ. ВІЙСЬКА 2-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ БРАЛИ УЧАСТЬ І В РОЗГРОМІ КВАНТУНСЬКОЇ АРМІЇ ЯПОНІЇ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ.
ЕТАПИ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ В 1944 Р.
СІЧЕНЬ—ЛЮТИЙ 1944 Р.
| |
ЖИТОМИРСЬКО-БЕРДИЧІВСЬКА ОПЕРАЦІЯ
|
ВІЙСЬКА 1-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ ЗАВДАЛИ ПОРАЗКИ ГРУПІ АРМІЙ «ПІВДЕНЬ» І СТВОРИЛИ МОЖЛИВІСТЬ ОТОЧЕННЯ ВОРОЖИХ ВІЙСЬК НА КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКОМУ ВИСТУПІ
|
КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКА ОПЕРАЦІЯ
|
ВІЙСЬКА 1-ГО І 2-ГО УКРАЇНСЬКИХ ФРОНТІВ ПЕРЕЙШЛИ В НАСТУП НА КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКОМУ ВИСТУПІ Й 28 СІЧНЯ З’ЄДНАЛИСЯ В РАЙОНІ М. ЗВЕНИГОРОДКИ; 8 ЛЮТОГО НІМЕЦЬКОМУ КОМАНДУВАННЮ БУЛО ПРЕД’ЯВЛЕНО УЛЬТИМАТУМ, АЛЕ ВОРОГ ПРОДОВЖУВАВ ЧИНИТИ ОПІР; 10 ЛЮТОГО РОЗПОЧАЛАСЬ ОПЕРАЦІЯ З ЛІКВІДАЦІЇ КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКОГО УГРУПОВАННЯ ФАШИСТІВ; 17—18 ЛЮТОГО 1944 Р. ФАШИСТСЬКІ ВІЙСЬКА ЗДІЙСНИЛИ ОСТАННЮ СПРОБУ ВИРВАТИСЯ З ОТОЧЕННЯ, ОДНАК ЦЕ ВДАЛОСЯ ЛИШЕ ЇХ НЕВЕЛИКІЙ ЧАСТИНІ; БУЛО СТВОРЕНО УМОВИ ДЛЯ ПОДАЛЬШОГО ВИЗВОЛЕННЯ ПРАВОБЕРЕЖЖЯ, ВОРОГ УТРАТИВ УБИТИМИ 55 ТИС. СОЛДАТІВ І ОФІЦЕРІВ, ПОНАД 18 ТИС. ПОТРАПИЛИ В ПОЛОН, РАДЯНСЬКІ ВІЙСЬКА ЗАХОПИЛИ ВЕЛИКУ КІЛЬКІСТЬ БОЙОВОЇ ТЕХНІКИ І ОЗБРОЄННЯ
|
НАСТУП НА РІВНЕНСЬКО-ЛУЦЬКОМУ НАПРЯМКУ
|
ОДНОЧАСНО З КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКОЮ ОПЕРАЦІЄЮ ВІЙСЬКА 1-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ (ЗА ПІДТРИМКИ ПАРТИЗАНСЬКИХ ЗАГОНІВ САБУРОВА, ФЕДОРОВА, БЕГМИ ТА ІН.) У СКЛАДНИХ УМОВАХ ЗАБОЛОЧЕНОЇ МІСЦЕВОСТІ ТА БЕЗДОРІЖЖЯ РОЗГОРНУЛИ НАСТУПАЛЬНІ ДІЇ НА РІВНЕНСЬКО-ЛУЦЬКОМУ НАПРЯМКУ; БУЛО ЗВІЛЬНЕНО ЛУЦЬК, РІВНЕ, ПРОСКУРІВ, ТЕРНОПІЛЬ, ВІННИЦЮ
|
НІКОПОЛЬСЬКО-КРИВОРІЗЬКА ОПЕРАЦІЯ
|
30—31 СІЧНЯ 1944 Р. ВІЙСЬКА 3-ГО ТА 4-ГО УКРАЇНСЬКИХ ФРОНТІВ РОЗГОРНУЛИ НАСТУП НА НІКОПОЛЬСЬКО-КРИВОРІЗЬКОМУ НАПРЯМКУ; ВІЙСЬКА РАПТОВИМИ УДАРАМИ ПРОРВАЛИ ОБОРОНУ НІМЦІВ І, ПЕРЕСЛІДУЮЧИ ВІДСТУПАЮЧІ ЧАСТИНИ ВЕРМАХТУ, ВИЗВОЛИЛИ НІКОПОЛЬ (8 ЛЮТОГО) ТА КРИВИЙ РІГ (22 ЛЮТОГО)
|
БЕРЕЗЕНЬ – ТРАВЕНЬ 1944 Р.
| |
ПРОСКУРІВСЬКО-ЧЕРНІВЕЦЬКА ОПЕРАЦІЯ
|
У РЕЗУЛЬТАТІ НАСТУПУ ВІЙСЬК 1-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ (4 БЕРЕЗНЯ—17 КВІТНЯ) ВОРОЖЕ УГРУПОВАННЯ БУЛО РОЗКОЛОТЕ НА ДВІ ЧАСТИНИ; РАДЯНСЬКІ ВІЙСЬКА ВИЙШЛИ В ПЕРЕДГІР’Я КАРПАТ
|
УМАНСЬКО-БОТОШАНСЬКА ОПЕРАЦІЯ
|
5 БЕРЕЗНЯ—17 КВІТНЯ ВІЙСЬКА 2-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ РОЗГРОМИЛИ 8-МУ НІМЕЦЬКУ АРМІЮ; 26 БЕРЕЗНЯ ВИЙШЛИ ДО ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ СРСР І ПЕРЕНЕСЛИ БОЙОВІ ДІЇ НА ТЕРИТОРІЮ РУМУНІЇ — КРАЇНИ-СОЮЗНИЦІ ФАШИСТСЬКОЇ НІМЕЧЧИНИ
|
ОДЕСЬКА ОПЕРАЦІЯ
|
ВІЙСЬКА 3-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ ЗА ПІДТРИМКИ СИЛ ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ 28 БЕРЕЗНЯ ВИЗВОЛИЛИ МИКОЛАЇВ, 10 КВІТНЯ — ОДЕСУ
|
ВИЗВОЛЕННЯ КРИМУ
|
ВІЙСЬКА 4-ГО УКРАЇНСЬКОГО ФРОНТУ, ПРИМОРСЬКА АРМІЯ ТА МОРЯКИ ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ РОЗБИЛИ КРИМСЬКЕ ВІЙСЬКОВЕ УГРУПОВАННЯ ФАШИСТІВ І ВИЗВОЛИЛИ КРИМСЬКИЙ ПІВОСТРІВ (8 КВІТНЯ—12 ТРАВНЯ); 17-ТА НІМЕЦЬКА АРМІЯ ВТРАТИЛА ПОНАД 100 ТИС. ОСІБ УБИТИМИ ТА ПОЛОНЕНИМИ, МАЙЖЕ ВСЮ БОЙОВУ ТЕХНІКУ; ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ ПОВЕРНУВ СВОЮ ОСНОВНУ БАЗУ В СЕВАСТОПОЛІ Й ОДЕРЖАВ МОЖЛИВІСТЬ АКТИВІЗУВАТИ БОЙОВІ ДІЇ ПРОТИ РУМУНІЇ
|
ЛИПЕНЬ – ЖОВТЕНЬ 1944 Р.
| |
БОЇ НА РАВА-РУСЬКОМУ І ЛЬВІВСЬКОМУ НАПРЯМКАХ
|
У РЕЗУЛЬТАТІ ПОТУЖНОГО НАСТУПУ БУЛИ ОТОЧЕНІ ЗНАЧНІ СИЛИ ВОРОГА ПІД БРОДАМИ (ЛЬВІВСЬКА ОБЛАСТЬ) — ВІСІМ ДИВІЗІЙ КІЛЬКІСТЮ ДО 60 ТИС. ОСІБ; У БОЯХ БУЛО ЗНИЩЕНО ПОНАД 38 ТИС. ГІТЛЕРІВЦІВ, ПОНАД 17 ТИС. ВЗЯТО В ПОЛОН; СЕРЕД РОЗБИТИХ СИЛ ВЕРМАХТУ БУЛА ДИВІЗІЯ СС «ГАЛИЧИНА», ЯКА ВТРАТИЛА БІЛЬШЕ ПОЛОВИНИ СВОГО СКЛАДУ, З ОТОЧЕННЯ ВИРВАЛОСЯ ЛИШЕ 3 ТИС. ОСІБ
|
ЛЬВІВСЬКО-САНДОМИРСЬКА ОПЕРАЦІЯ
|
ПІД ЧАС УСПІШНОГО НАСТУПУ (13 ЛИПНЯ—29 СЕРПНЯ) БУЛА ЗНИЩЕНА ГРУПА ГІТЛЕРІВСЬКИХ АРМІЙ «ПІВНІЧНА УКРАЇНА»
|
ЯССЬКО-КИШИНІВСЬКА ОПЕРАЦІЯ
|
ВІЙСЬКА 2-ГО ТА 3-ГО УКРАЇНСЬКИХ ФРОНТІВ (20—29 СЕРПНЯ) РОЗБИЛИ ГРУПУ ГІТЛЕРІВСЬКИХ АРМІЙ «ПІВДЕННА УКРАЇНА»
|
КАРПАТСЬКО-УЖГОРОДСЬКА ОПЕРАЦІЯ
|
У ЖОВТНІ 1944 Р. ЗАВЕРШИЛОСЯ ВИЗВОЛЕННЯ ВСІЄЇ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ. 27 ЖОВТНЯ БУВ ЗВІЛЬНЕНИЙ ВІД ОКУПАНТІВ УЖГОРОД, А 28 ЖОВТНЯ — РЕШТА НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ ЗАКАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ
|
ЗА ПІДРАХУНКАМИ ІСТОРИКІВ, У ХОДІ ВОЄННИХ ДІЙ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ЗАГИНУЛО БЛИЗЬКО ТРЬОХ МІЛЬЙОНІВ РАДЯНСЬКИХ ВОЇНІВ, ПОНАД ДВА МІЛЬЙОНИ УКРАЇНЦІВ БУЛО ВИВЕЗЕНО ДЛЯ ПРИМУСОВОЇ ПРАЦІ ДО НІМЕЧЧИНИ ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ. НА ТЕРИТОРІЇ РЕСПУБЛІКИ ЦІЛКОМ ЧИ ЧАСТКОВО БУЛО ЗРУЙНОВАНО ПОНАД 700 МІСТ І 28 ТИСЯЧ СІЛ, БЛИЗЬКО 10 МІЛЬЙОНІВ ЛЮДЕЙ ЗАЛИШИЛИСЬ БЕЗ ДАХУ НАД ГОЛОВОЮ, ЗНИЩЕНО ПОНАД 16 ТИСЯЧ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ.
ВОЇНИ-УКРАЇНЦІ ЗРОБИЛИ ВАГОМИЙ ВНЕСОК У ПЕРЕМОГУ НАД НАЦИСТСЬКОЮ НІМЕЧЧИНОЮ ТА ЇЇ СОЮЗНИКАМИ. РАДЯНСЬКИМИ БОЙОВИМИ НАГОРОДАМИ БУЛО ВІДЗНАЧЕНО 2,5 МЛН. ОСІБ. УКРАЇНЦЯМИ БУЛИ МАРШАЛИ С. ТИМОШЕНКО, Р. МАЛИНОВСЬКИЙ, А. ЄРЬОМЕНКО, П. РИБАЛКО, С. РУДЕНКО, ГЕНЕРАЛИ В. ГЕРАСИМЕНКО, П. ЖМАЧЕНКО, К. МОСКАЛЕНКО, І. КИРИЧЕНКО ТА ІНШІ. МАРШАЛИ Й ГЕНЕРАЛИ УКРАЇНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ ОЧОЛЮВАЛИ БІЛЬШЕ ПОЛОВИНИ З 15 ФРОНТІВ, ЯКІ ДІЯЛИ В ПЕРІОД БОРОТЬБИ З НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИМИ ЗАГАРБНИКАМИ.
У БОЯХ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ВІДЗНАЧИЛИСЯ УРОДЖЕНЦІ ХАРКІВЩИНИ, ЯКІ ЗА МУЖНІСТЬ І ГЕРОЇЗМ БУЛИ НАГОРОДЖЕНІ ОРДЕНАМИ І МЕДАЛЯМИ. СЕРЕД НИХ ЗВАННЯ ГЕРОЇВ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ БУЛИ УДОСТОЄНІ БОРЗЕНКО С.О., МАРТИНЕНКО І.Н., ТАСУЙ Б.Т., ЧИНКОВ А.Ф., КРАМАРЬ С.Т., ПАСЬКО М.Ф., ОСТАЩЕНКО С.М., ЛЯЛІН В.К., ШТОНДА Г.Я, БАКУЛІН І.І., ГОМОЛЕНКО М.В., ЩЕРБАЧЕНКО Н.З. ДВІЧІ ГЕРОЯМИ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ СТАЛИ НЕДБАЙЛО А.К., СЛЮСАРЕНКО З.К. ОСОБИСТІ РЕЧІ, ДОКУМЕНТИ ТА ФОТОГРАФІЇ ГЕРОЇВ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ, УРОДЖЕНЦІВ ХАРКІВЩИНИ МОЖНА ПОБАЧИТИ НА ЕКСПОЗИЦІЯХ ТА ВИСТАВКАХ ХАРКІВСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ ТА НАЦІОНАЛЬНОГО МЕМОРІАЛЬНОГО КОМПЛЕКСУ «ВИСОТА МАРШАЛА І.С.КОНЄВА».
НА ВІДЗНАКУ МУЖНОСТІ Й ГЕРОЇЗМУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ЯКИЙ ЗАХИЩАВ СВОЮ ЗЕМЛЮ ВІД ПОНЕВОЛЮВАЧІВ, ПОЧЕСНЕ ЗВАННЯ «МІСТО-ГЕРОЙ» БУЛО ПРИСВОЄНО МІСТАМ КИЇВ, ОДЕСА, КЕРЧ І СЕВАСТОПОЛЬ.
ВОЇНИ-УКРАЇНЦІ ЗРОБИЛИ ВАГОМИЙ ВНЕСОК У ПЕРЕМОГУ НАД НАЦИСТСЬКОЮ НІМЕЧЧИНОЮ ТА ЇЇ СОЮЗНИКАМИ. РАДЯНСЬКИМИ БОЙОВИМИ НАГОРОДАМИ БУЛО ВІДЗНАЧЕНО 2,5 МЛН. ОСІБ. УКРАЇНЦЯМИ БУЛИ МАРШАЛИ С. ТИМОШЕНКО, Р. МАЛИНОВСЬКИЙ, А. ЄРЬОМЕНКО, П. РИБАЛКО, С. РУДЕНКО, ГЕНЕРАЛИ В. ГЕРАСИМЕНКО, П. ЖМАЧЕНКО, К. МОСКАЛЕНКО, І. КИРИЧЕНКО ТА ІНШІ. МАРШАЛИ Й ГЕНЕРАЛИ УКРАЇНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ ОЧОЛЮВАЛИ БІЛЬШЕ ПОЛОВИНИ З 15 ФРОНТІВ, ЯКІ ДІЯЛИ В ПЕРІОД БОРОТЬБИ З НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИМИ ЗАГАРБНИКАМИ.
У БОЯХ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ВІДЗНАЧИЛИСЯ УРОДЖЕНЦІ ХАРКІВЩИНИ, ЯКІ ЗА МУЖНІСТЬ І ГЕРОЇЗМ БУЛИ НАГОРОДЖЕНІ ОРДЕНАМИ І МЕДАЛЯМИ. СЕРЕД НИХ ЗВАННЯ ГЕРОЇВ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ БУЛИ УДОСТОЄНІ БОРЗЕНКО С.О., МАРТИНЕНКО І.Н., ТАСУЙ Б.Т., ЧИНКОВ А.Ф., КРАМАРЬ С.Т., ПАСЬКО М.Ф., ОСТАЩЕНКО С.М., ЛЯЛІН В.К., ШТОНДА Г.Я, БАКУЛІН І.І., ГОМОЛЕНКО М.В., ЩЕРБАЧЕНКО Н.З. ДВІЧІ ГЕРОЯМИ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ СТАЛИ НЕДБАЙЛО А.К., СЛЮСАРЕНКО З.К. ОСОБИСТІ РЕЧІ, ДОКУМЕНТИ ТА ФОТОГРАФІЇ ГЕРОЇВ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ, УРОДЖЕНЦІВ ХАРКІВЩИНИ МОЖНА ПОБАЧИТИ НА ЕКСПОЗИЦІЯХ ТА ВИСТАВКАХ ХАРКІВСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО МУЗЕЮ ТА НАЦІОНАЛЬНОГО МЕМОРІАЛЬНОГО КОМПЛЕКСУ «ВИСОТА МАРШАЛА І.С.КОНЄВА».
НА ВІДЗНАКУ МУЖНОСТІ Й ГЕРОЇЗМУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ЯКИЙ ЗАХИЩАВ СВОЮ ЗЕМЛЮ ВІД ПОНЕВОЛЮВАЧІВ, ПОЧЕСНЕ ЗВАННЯ «МІСТО-ГЕРОЙ» БУЛО ПРИСВОЄНО МІСТАМ КИЇВ, ОДЕСА, КЕРЧ І СЕВАСТОПОЛЬ.
За вільну Україну. Історія боротьби ОУН-УПА.
Стисла історія Легіону Українських Січових Стрільців
Унікальну добровольчу військову формацію, що в майбутньому назавжди була пов'язана з назвою «Українські Січові Стрільці», було засновано в серпні 1914 року, з початком Великої Війни. Формувався Український Легіон на підставі Імператорського патенту 1851 року, згідно якого кожен дворянин габсбургської монархії мав можливість створити добровільну військову формацію, озброїти та спорядити її, особисто очолити та надати для війська суверена. Українці складали переважно незаможне сільсько-господарське населення Східної Галичини Австрійської імперії, тому вони не змогли, на відміну від поляків, створити потужне з'єднання, придбати найсучаснішу зброю, між іншим й гармати. Але їх завзятий дух, неабиякі хоробрість та відданість, готовність до самопожертви спіткали прихільність наслідника престолу ерцгерцога Карла й він особисто прилучився до того, щоб українська частина з чисто добровольчої формації перетворилася на підрозділ на засадах регулярного війська.
Прапор УСС -“Руський лев” на каркаді УСС.Датою створення Легіону Українських Січових Стрільців є 6 серпня 1914 року, коли Головна Українська Рада та Українська Боєва Управа проголосили маніфест, в якому закликали гуртуватися під знаменами Українських Січових Стрільців для створення добровільного військового підрозділу — Легіону. Він, як і всі інши добровольчі військові формації (наприклад — Легіони Польські, Тірольський Штандшютц тощо) увійшов до складу австрійського ландштурму й відповідно підпорядковувався австрійському Міністерству оборони.
Структура легіону
Протягом 1914—1916 років поступово формувалася структура Легіону УСС за австрійською моделлю. Вже в вересні 1914 року Легіон налічував 2500 осіб. Осередком добровольців спочатку був Львів, а трохи згодом — Стрий. Усіх легіонерів було поділено на два батальйони (за національною термінологією — курені) та один напівбатальйон (напівкурінь).
Спочатку курені ділилися на сотні по 220 осіб. До складу сотні входили 4 чоти (взводи). Чота складалася з 4 роїв. А один рій налічував 10—15 стрільців. Зазвичай, сотня в бойових умовах нараховувала 100—150 вояків, 2 ремісника, писаря та його помічника. Військові звання в Українському Легіоні також використалися згідно з національно-історичною термінологією: очолював курінь отаман (відповідав майору), а на всі посади нижче курінного призначались добровольці на власний розсуд: командира сотні називали хорунжий або ж сотник (капітан, пізніше — лейтенант). Командування легіоном здійснював полковник або ж підполковник австрійської армії. Часто — українець за походженням.
Чисельність та командний склад
Загальна чисельність Легіону ніколи не перевищувала 2000 осіб. Австрійський уряд дозволяв записуватися до лав УСС лише добровольцям з ландштурму, тобто тих, хто за віком вже не підходив до служби в регулярному війську або за якихось обставин на військову службу не потрапив. Тим не менш, до Легіону часто вступали юнаки с місцевостей, окупованих австрійською армією, а також інтерновані в таборах Вольфсберг і Феліціентель. Тож до початку 1917 року, в стрілецьких лавах відслужили близько 7 тисяч вояків. Із них було вбито в боях 350 осіб, 1200 поранено і ще 1500 потрапили до російського полону.
Армія УНР
А́РМІЯ УКРАЇ́НСЬКОЇ НАРО́ДНОЇ РЕСПУ́БЛІКИ – збройні сили України періоду боротьби за відновлення національної державності 1917– 21. Підвалини Армії УНР були закладені 1917 після краху рос. царизму за умов бурхл. зростання нац.-визв. руху в Україні. Ідея відновлення її державності здобула підтримку серед солдатів-українців рос. імперської армії. На поч. 1917 із 6 млн 798 тис. особового складу діючої армії і 2 млн 260 тис., які перебували у запас. частинах, українці становили 3,5 млн. Однак, виходячи з концепції автоном. статусу України у складі Росії та перебуваючи під впливом пацифістських настроїв, ЦР вважала, що регулярні ЗС їй не потрібні: їх має замінити нар. ополчення (нар. міліція). Лише радикально налаштовані самостійниц. кола, речником яких виступав М. Міхновський, одразу висунули вимогу повної держ. незалежності України й рішуче виступили за орг-цію боєздатної регуляр. укр. армії. З їхньої ініціативи 22 і 25 березня 1917 у Києві створ. Організац. ком-т з формування Укр. війська і Укр. військ. клуб ім. гетьмана П. Полуботка. Появу цих орг-цій та їхню діяльність серед солдатів-українців рос. армії можна вважати першим кроком у створенні майбутньої Армії УНР. Навесні 1917 нац.-визв. боротьба охопила широкі верстви солдатів-українців і оформилася у т. зв. українізацію, тобто військ. рух за виділення із рос. армії українських за нац. складом частин і переведення їх на тер. України. У квітні виникла перша така частина – 1-й козачий полк ім. гетьмана Б. Хмельницького (3,5 тис. бійців). Важл. роль у закладанні підвалин Армії УНР зробили Перший (18–21 травня) та Другий (18–23 червня) всеукр. військ. з’їзди. Тут були створ. вищі військ. установи – Укр. генеральний військ. комітет (УГВК) на чолі з С. Петлюрою та Всеукр. Рада військ. депутатів, а також висунуто вимогу «націоналізації армії на національно-територіальному принципі». Задля стабілізації ситуації на фронті рос. командування вирішило скористатися дисциплінованими українізов. частинами й у липні 1917 дало офіц. дозвіл на українізацію окремих корпусів. Найуспішніше була проведена українізація 34-го армій. корпусу під командуванням генерала П. Скоропадського. Він був перейм. у 1-й Укр. і вже восени нараховував 40 тис. осіб. Загалом чисельність особового складу частин, у яких була завершена українізація, становила бл. 440 тис., із них 240 тис. дислокувалося в Україні. Після проголошення 20 листопада 1917 УНР укр. уряд підпорядкував собі розташовані на тер. України армій. командні структури рос. армії, Пд.-Зх. та Румун. фронти об’єднав у єдиний Український. У листопаді було створ. Ген. штаб на чолі з генералом Б. Бобровським. До складу уряду УНР – Ген. Секретаріату – увійшов Ген. секретаріат з військ. справ під кер-вом С. Петлюри, що виконував функції військ. мін-ва. Тоді ж заснов. укр. військ. навч. заклади для підготовки молодих офіцерів. У грудні формуються й перші суто українські, (а не українізовані) регулярні частини – Курінь Січових стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, 1-й Республіканський полк. 30 грудня С. Петлюра затвердив статут Армії УНР. Через непослідовну військ. політику ЦР, її недовіру до кадр. офіцерів наприкінці 1917 україніз. частини стали стихійно самодемобілізовуватися. Однією з причин було і бажання вчорашніх селян, які складали більшість війська, повернутися до мирної праці, взяти участь у розподілі землі.
17 грудня 1917 більшов. Росія розв’язала агресію проти УНР. 16 січня 1918 ЦР ухвалила тимчас. «Закон про утворення Українського Народного Війська», який передбачав провести набір інструкторів, тобто військ. фахівців, які б проводили вишкіл поклик. до служби в армію призовників. Після майже десятиден. оборони Києва від більшов. військ 8 лютого 1918 регулярні частини Армії УНР разом із загонами міліцій. типу – Вільного козацтва відступили на Волинь. Тут їх реорганізовано в Окремий Запоріз. загін під командою генерала К. Прісовського (3 тис. осіб). Під кін. березня 1918 Армія УНР зросла до 15 тис. бійців (1-а Запоріз. дивізія – 12 тис. і полк Січових стрільців – 3 тис.). Значну допомогу в її формуванні надав Союз Визволення України. Його стараннями із військовополонених-українців, що перебували у таборах Німеччини і Австро-Угорщини протягом лютого–квітня 1918 було сформовано дві дивізії – «Синьожупанників» (1200 бійців) і «Сірожупанників» (4 тис. бійців). У квітні Армія УНР нараховувала 40 тис. багнетів, 1500 кінноти, 20 тис. особового складу гарнізонів – разом 56 тис. осіб. Розпочалося формування кадрів восьми територ. піхотних корпусів і окремої дивізії для Таврії. Однак подальша її розбудова була перервана держ. переворотом 29 квітня 1918, внаслідок якого в Україні встановився режим гетьмана П. Скоропадського. Елітарні частини Армії УНР – дивізія «Синьожупанників» і полк Січових стрільців – були роззброєні. Нім.-австр. військ. присутність в Україні, підставою якої став укладений 9 лютого 1918 урядом УНР з країнами Четверного союзу Берестей. мирний договір, не дала змоги гетьману розбудувати нац. ЗС. Напередодні антигетьман. повстання у листопаді 1918 їхня заг. чисельність становила 60 тис. осіб. 14 листопада 1918 розпочалося антигетьман. повстання, яким керувала Директорія, що проголосила відновлення УНР. Основою відновленої Армії УНР стали Окремий загін Січових стрільців, що згодом розгорнувся в Осадний корпус, частини Запоріз. корпусу і Сердюцької дивізії гетьман. армії, які перейшли на бік повсталих. Після здобуття Директорією 14 грудня Києва 300-тисячне повстан. військо почало стихійно демобілізовуватися. Зруйнов. під час повстання військ. апарат не зміг упоратися із завданням перетворення іррегуляр. частин у повноцінні бойові одиниці. Тим часом стратег. становище УНР на зламі 1918–19 було критичним: країна опинилася у кільці фронтів. Їй загрожували рос. більшовики, Добровольча армія А. Денікіна, поляки, війська Антанти. У серед. грудня було проведено реорганізацію вищих армій. установ: створено Оперативний штаб, запроваджено посаду Гол. Отамана. Ним став С. Петлюра. Наприкінці місяця Оператив. штаб переформовано у Генеральний. У лютому 1919 його функції перейняв Штаб Дієвої армії, оскільки з втратою Києва бойові дії набули маневреного характеру. На поч. січня 1919 Армія УНР в оператив. плані поділялася на чотири армій. групи, що мали діяти на окремих фронтах: Лівобережну, Правобережну, Південну і Дністрянську. В результаті запеклих боїв Армія УНР у квітні 1919 утримувала лише частину Волині та Пн. Поділля. Фактично вона розпалася на окремі загони, позбавлені централіз. кер-ва. Тому командування провело її реорганізацію: анархізов. частини роззброєно, а дрібні зведено в 11 дивізій, у кожній по три полки піхоти, полку артилерії і кінній сотні. Бойовий склад Армії УНР не перевищував 15 тис. осіб. На її озброєнні було 350–380 кулеметів, 120 гармат. До серед. червня Армія УНР оволоділа пд.-зх. Поділлям разом з Кам’янцем-Подільським. На підготовл. плацдарм 16–17 липня відступила УГА. Об’єднані армії розпочали похід на Київ, який здобули 30 серпня. Армія УНР тоді налічувала 35 тис. бійців. Після запеклих вересн. боїв з рад. та Добровол. арміями Армія УНР, позбавл. тилу, змогла утримувати лише невеличкий плацдарм навколо Кам’янця-Подільського – «чотирикутник смерті», оточ. більшовиками, денікінцями і поляками.
Спроби уряду УНР добитися доставки з-за кордону озброєння та медикаментів для війська наштовхнулися на різкий спротив Антанти, що підтримувала денікінців і поляків. Підписання 6 листопада командувачем УГА генералом М. Тарнавським перемир’я з Добровол. армією змусило Армію УНР залишити 16 листопада Кам’янець-Подільський. На поч. грудня її частини зосередилися на Волині в р-ні Любара – Чорториї. Зваживши на неможливість продовжувати регулярну фронт. боротьбу, її командування вирішило розпочати партизан. дії. Частина відділів перейшла на територію, окупов. поляками, де була інтернована, інші 6 грудня під проводом генерала М. Омеляновича-Павленка вирушили на схід тилами денікін. і більшов. військ. Це був Перший зимовий похід Армії УНР, що тривав до 6 травня 1920. У складі армії налічувалося 2680 бійців. На підставі Варшав. договору між С. Петлюрою і Ю. Пілсудським від 21 квітня 1920 розпочався спільний укр.- польс. похід проти більшовиків. Армія УНР на той час нараховувала 12 тис. піхотинців, 900 кавалеристів, які обслуговували 28 гармат. 7 травня від більшовиків звільнено Київ. Армія УНР, до якої приєдналися війська, що перебували у зимовому поході, була реорганізована (6 дивізій) і після проведення частк. мобілізації зросла до 23 тис. осіб. 12 жовтня 1920 Польща, підписавши з Рад. Росією перемир’я, залишила укр. союзника напризволяще. 40-тисячна Армія УНР ще більше місяця продовжувала боротьбу з ворогом. 21 листопада вона була цілком витіснена його переважаючими силами за р. Збруч, інтернована поляками, розіслана по військ. таборах, де ще до квітня 1924 зберігала свою організац. структуру. 23 лютого 1921 за наказом С. Петлюри був організов. Укр. партизан.-повстан. штаб, який очолив генерал Ю. Тютюнник. З метою викликати в Україні антибільшов. повстання штаб у листопаді 1921 організував на її території зброй. рейд, у якому взяло участь 1500 добровольців з інтернов. воїнів. Він відомий як Другий зимовий похід Армії УНР. Рейд закінчився невдало. 537 бійців побл. м. Базар на Житомирщині взяті в полон дивізією Г. Котовського, з них 359 були розстріляні. Решта учасників походу прорвалася на тер. Польщі і знову була відправл. до таборів інтернованих. Це був остан. збройний виступ Армії УНР проти рос. окупації України.
Стисла історія Легіону Українських Січових Стрільців
Унікальну добровольчу військову формацію, що в майбутньому назавжди була пов'язана з назвою «Українські Січові Стрільці», було засновано в серпні 1914 року, з початком Великої Війни. Формувався Український Легіон на підставі Імператорського патенту 1851 року, згідно якого кожен дворянин габсбургської монархії мав можливість створити добровільну військову формацію, озброїти та спорядити її, особисто очолити та надати для війська суверена. Українці складали переважно незаможне сільсько-господарське населення Східної Галичини Австрійської імперії, тому вони не змогли, на відміну від поляків, створити потужне з'єднання, придбати найсучаснішу зброю, між іншим й гармати. Але їх завзятий дух, неабиякі хоробрість та відданість, готовність до самопожертви спіткали прихільність наслідника престолу ерцгерцога Карла й він особисто прилучився до того, щоб українська частина з чисто добровольчої формації перетворилася на підрозділ на засадах регулярного війська.
Прапор УСС -“Руський лев” на каркаді УСС.Датою створення Легіону Українських Січових Стрільців є 6 серпня 1914 року, коли Головна Українська Рада та Українська Боєва Управа проголосили маніфест, в якому закликали гуртуватися під знаменами Українських Січових Стрільців для створення добровільного військового підрозділу — Легіону. Він, як і всі інши добровольчі військові формації (наприклад — Легіони Польські, Тірольський Штандшютц тощо) увійшов до складу австрійського ландштурму й відповідно підпорядковувався австрійському Міністерству оборони. Структура легіону
Протягом 1914—1916 років поступово формувалася структура Легіону УСС за австрійською моделлю. Вже в вересні 1914 року Легіон налічував 2500 осіб. Осередком добровольців спочатку був Львів, а трохи згодом — Стрий. Усіх легіонерів було поділено на два батальйони (за національною термінологією — курені) та один напівбатальйон (напівкурінь).
Спочатку курені ділилися на сотні по 220 осіб. До складу сотні входили 4 чоти (взводи). Чота складалася з 4 роїв. А один рій налічував 10—15 стрільців. Зазвичай, сотня в бойових умовах нараховувала 100—150 вояків, 2 ремісника, писаря та його помічника. Військові звання в Українському Легіоні також використалися згідно з національно-історичною термінологією: очолював курінь отаман (відповідав майору), а на всі посади нижче курінного призначались добровольці на власний розсуд: командира сотні називали хорунжий або ж сотник (капітан, пізніше — лейтенант). Командування легіоном здійснював полковник або ж підполковник австрійської армії. Часто — українець за походженням.
Чисельність та командний склад
Загальна чисельність Легіону ніколи не перевищувала 2000 осіб. Австрійський уряд дозволяв записуватися до лав УСС лише добровольцям з ландштурму, тобто тих, хто за віком вже не підходив до служби в регулярному війську або за якихось обставин на військову службу не потрапив. Тим не менш, до Легіону часто вступали юнаки с місцевостей, окупованих австрійською армією, а також інтерновані в таборах Вольфсберг і Феліціентель. Тож до початку 1917 року, в стрілецьких лавах відслужили близько 7 тисяч вояків. Із них було вбито в боях 350 осіб, 1200 поранено і ще 1500 потрапили до російського полону.
Чисельність та командний склад
Загальна чисельність Легіону ніколи не перевищувала 2000 осіб. Австрійський уряд дозволяв записуватися до лав УСС лише добровольцям з ландштурму, тобто тих, хто за віком вже не підходив до служби в регулярному війську або за якихось обставин на військову службу не потрапив. Тим не менш, до Легіону часто вступали юнаки с місцевостей, окупованих австрійською армією, а також інтерновані в таборах Вольфсберг і Феліціентель. Тож до початку 1917 року, в стрілецьких лавах відслужили близько 7 тисяч вояків. Із них було вбито в боях 350 осіб, 1200 поранено і ще 1500 потрапили до російського полону.
Армія УНР
Немає коментарів:
Дописати коментар