Історична довідка
Друга світова війна – глобальний військовий конфлікт в історії Землі та причина найбільших трагедій ХХ століття.
У війні взяли участь 80 % людства, бойові дії велися у 2/3 існуючих на той момент держав. Війна розпочалася 1 вересня 1939 року із вторгнення військ нацистської Німеччини до Польщі, а завершилася 2 вересня 1945-го беззастережною капітуляцією Японії. Під час війни були здійснені найбільші в історії злочини проти людства (зокрема, Голокост), а також уперше і востаннє використана атомна зброя. До армій ворожих сторін було залучено понад 110 мільйонів солдатів, загальні втрати військових та цивільного населення складають від 50 до 85 мільйонів осіб. За результатами війни було створено ООН (Україна – один із засновниць) і сформовано нову систему міжнародних відносин.
Шлях до розв’язання війни був відкритий Пактом Молотова–Ріббентропа: 23 серпня 1939 року. Згідно із таємним протоколом до нього, нацисти та комуністи ділили Східну Європу на зони інтересів. Внаслідок цих домовленостей Третій Райх отримав змогу безперешкодного вторгнення в Польщу. СРСР розширився за рахунок Західної Білорусі та Західної України, Бессарабії з Буковиною, трьох країн Балтії, а також частини Фінляндії.
Український вимір Другої світової не обмежувався боротьбою Вермахту та Червоної армії на українській території, адже українців торкнулися кілька воєн:
1) німецько-польська 1939–1945 років (у 1939-му регулярна, а потім – підпільна);
2) польсько-радянська 1939 (неоголошена, відома як “Визвольний похід в Західну Україну”);
3) радянсько-румунська 1940–1945 (спочатку неоголошена – радянське вторгнення в Бессарабію та Буковину 1940-го, потім регулярна та підпільна – частина німецько-радянської війни);
4) німецько-радянська 1941–1945 (регулярна та підпільна, теж відома як “Велика Вітчизняна”);
5) німецько-українська 1941–1944 (підпільна);
6) радянсько-угорська 1941–1945 (регулярна та підпільна, частина німецько-радянської);
7) польсько-українська 1942–1947 (підпільна);
8) радянсько-українська 1939–1954 (підпільна).
Всі ці конфлікти мають безпосередній стосунок до Другої світової війни, оскільки були спровоковані нею, стали її відгалуженням і продовженням. Також до українського виміру війни входить участь українців в бойових діях поза Україною (наприклад, у радянсько-фінській “Зимовій війні” 1939–1940) та у складі іноземних армій. Безпосередньо перед початком Другої світової внаслідок проголошення незалежності Карпатської України почався україно-угорський конфлікт 1939 року.
Друга світова війна для України розпочалася 1 вересня 1939 року з німецьким вторгненням в Польщу. 110–120 тисяч українців у лавах Війська Польського розпочали світову боротьбу проти нацизму, 8 тисяч із них загинуло протягом першого місяця війни. Також 1 вересня Люфтваффе бомбардувало Львів та інші західноукраїнські міста, що перебували у складі Польщі. Між 12 та 22 вересня Львів пережив подвійну облогу: із заходу нацистськими військами, зі сходу – радянськими. СРСР вступив у Другу світову війну 17 вересня 1939 року. В цей день радянські війська вступили на допомогу німецьким в Польщу та окупували Західну Україну і Західну Білорусь. Союз був зруйнований 22 червня 1941 року німецьким вторгненням у СРСР. Протягом року з початку німецько-радянської війни Україна була окупована військами Третього Райху. Вигнання нацистів розпочалося восени 1943 року і завершилося наприкінці 1944-го. Український напрям був головним на Східному фронті: тут діяло від 50 до 75 % всіх дивізій Вермахту і половина всіх радянських сил. Нацистський окупаційний режим в Україні був одним із найжорстокіших у світі. Безпосередньо своїми руками або із залученням “добровільних помічників” із числа місцевого населення нацисти знищили 1,5 мільйона українських євреїв і 20 тисяч ромів. Після вигнання нацистів і їхніх союзників з території України, Червона армія, в складі якої перебували й українці, здійснила низку наступальних операцій вже на території Європи. Серед них: Белградська (1944 рік), Будапештська (1944–1945 роки), Вісло-Одерська (1945 рік), Віденська (1945 рік), Берлінська (1945 рік), Празька (1945 рік). Під час Яссько-Кишинівської операції 1944 року і наступних бойових дій радянські війська розбили 18 дивізій противника, вигнавши німецькі угруповання з Румунії. У ході визволення Польщі було розгромлено понад 170 німецьких дивізій. Однією із завершальних стратегічних операцій на європейському континенті стала Берлінська операція радянських військ, коли останні захопили столицю Німеччини. Ця операція тривала 23 дні – з 16 квітня по 8 травня 1945 року, впродовж яких радянські війська встигли просунутися на захід на відстань від 100 до 220 км. Зокрема, для штурму Берліна радянське керівництво спрямувало війська 1-го, 2-го Білоруських і 1-го Українського фронтів. У ніч на 1 травня 1945 року лейтенант Олексій Берест разом із Мелітоном Кантарія та Михайлом Єгоровим встановили прапор Перемоги над райхстагом. Акт про безумовну капітуляцію нацистської Німеччини було підписано у Реймсі о 02:41 7 травня 1945 року. На вимогу представника СРСР генерала Івана Суслопарова США та Велика Британія погодилися відкласти її публічне оголошення, щоб Радянський Союз зміг підготувати іншу церемонію в Берліні (Сталін прагнув підписання капітуляції саме в захопленому ним Берліні). В СРСР на інформацію про капітуляцію 7 травня наклали заборону. Причина – Суслопаров підписав акт, не маючи директив із Москви. Інструкція з Кремля на той час не прийшла. 8 травня 1945 року о 22:43 за центральноєвропейським часом або 9 травня о 00:43 за московським у берлінському передмісті було підписано другий Акт про капітуляцію Німеччини. Попри двічі підписаний акт, на фронті все ще тривали бої. Так, останні групи німецьких військ в Австрії було ліквідовано тільки 19 травня. Після перемоги над нацистською Німеччиною 8 травня 1945 року СРСР приєднався до війни проти Японії. Беззастережна капітуляція Японії 2 вересня 1945-го означала завершення Другої світової війни, але окремі військові конфлікти, породжені нею, точилися ще кілька років. Організований спротив радянській владі на Західній Україні тривав до 1954 року, а окремі сутички – до 1960-х.
Бої за Дебальцеве
Бої за Дебальцівський плацдарм - одне з найбільших зіткнень на
Донбасі.
Найгостріша фаза тривала майже місяць - з
25 січня до 18 лютого 2015 р. - й включала в себе як масовані артилерійські
обстріли, так і перестрілки на малих відстанях зі стрілецької зброї і навіть
танкові бої. Паралельно цьому в столиці Білорусі йшов переговорний процес,
який завершився 12 лютого підписанням так
званого "Мінська-2". За даними Міноборони, у другій
половині січня 2015 р. сепаратисти кинули всі свої сили на розширення територій
"республік". Наступ планували одночасно по трьох напрямках:
Щастя-Трьохізбенка на Луганщині, а також Дебальцеве та Маріуполь на Донеччині. Головним напрямом удару став саме так
званий "Дебальцівський виступ", який на кілька десятків
кілометрів вклинювався у територію самопроголошеної "ДНР".Активний
наступ на околиці Дебальцевого сепаратисти почали 25 січня. В Генштабі ЗСУ
стверджують, що штурм проходив за безпосередньої підтримки кадрових російських
військових - до восьми батальйонних тактичних груп та артилерійських дивізіонів
Збройних сил РФ. У Кремлі участь своїх збройних сил традиційно заперечують,
хоча визнають присутність на Донбасі "добровольців" та
"відпускників". За словами керівника "Сектору С" Олександра Сирського,
на початку лютого 2015 р. у районі Дебальцівського виступу було зосереджено 4,7
тис. українських військових та 500 бійців Нацгвардії, СБУ і МВС. Їм протистояло
близько 19 тис. бойовиків супротивника. 27 січня бойовики атакували позиції сил АТО у місті
Вуглегірськ, що на південний захід від Дебальцевого. Після запеклих боїв через чотири дні
українські сили залишили місто. 7
лютого після постійних боїв ЗСУ залишили село Рідкодуб, а 9 лютого бойовики
взяли під контроль село Логвинове, через яке проходить дорога з Дебальцевого на
Артемівськ. Саме по ній здійснювалося забезпечення сил АТО.
Увечері 17 лютого в.о. речника Генштабу ЗСУ
підтверджує інформацію, що інфраструктура Дебальцівського залізничного вузла є
знищеною внаслідок постійних обстрілів. Залізничний вузол Дебальцеве для
подальшого використання непридатний. Протягом доби в районі Дебальцевого
загинуло п'ять українських військовослужбовців. Вранці 18 лютого зі Стаханова були перекинуті великі
формування місцевих озброєних людей та російських найманців, техніка та
озброєння, станом на ранок лишилося не більш 300 осіб, які не належали до
законних формувань, 2 БМ-21 «Град», 1 мінометна батарея — все решта було перекинуте під Дебальцеве. Ресурси з Горлівки
також були перекинуті під Дебальцеве — в район Калинівки
і північніше Вуглегірська було перекинуто 11 танків та 5 ББМ. З Донецька на
Єнакієве через Ясинувату прослідували озброєні 300 осіб при 4 танках, 2
ЗУ-23-2, 3 вантажівки з гаубицями Д-30 на буксирі, 2 БМП-2, 2 БТР-80, 4
тентовані вантажівки. Ці ударні групи були зібрані в Петровському і
Куйбишевському районах Донецька — для участі в
Дебальцевській операції. Загалом противники законної влади в Україні ввели у
бій близько 25 танків, до 35 ББМ — при підтримці 3-х
артдивізіонів — до 40 одиниць ствольної артилерії та 12 установок РСЗВ.
З огляду на такий перебіг подій українські
військові почали плановий та організований відступ з Дебальцевого, задля
прикриття відходу почала працювати українська артилерія, завданням якої є не
дати противнику збиратися в «ударні кулаки» та ліквідовувати його вогневі
точки. Додаткових резервів для
підтримки сил АТО в Дебальцевому майже не було. 20
лютого помічник міністра оборони
Юрій Бірюков оприлюднив данні, де було сказано, що під час боїв на
Дебальцевському плацдармі з 18 січня по 18
лютого загинули 179 українських
військових, 110 військових потрапили в полон, а 81 — зникли безвісті. Також стверджується, що
близько 30% техніки було втрачено (знищено противником або виведено з ладу
силами підрозділів АТО). Втрати супротивника у період з 24 січня по 19 лютого у Генштабі
ЗСУ оцінюють так: особового складу — до 870 осіб; ракетно-артилерійського
озброєння — до 50 одиниць, бронетанкового озброєння та техніки — до 110
одиниць, автомобільної техніки — до 24 од. Від початку року під час боїв за
Дебальцеве загинуло 2911 бойовиків.
Друга світова війна – глобальний військовий конфлікт в історії Землі та причина найбільших трагедій ХХ століття.
У війні взяли участь 80 % людства, бойові дії велися у 2/3 існуючих на той момент держав. Війна розпочалася 1 вересня 1939 року із вторгнення військ нацистської Німеччини до Польщі, а завершилася 2 вересня 1945-го беззастережною капітуляцією Японії. Під час війни були здійснені найбільші в історії злочини проти людства (зокрема, Голокост), а також уперше і востаннє використана атомна зброя. До армій ворожих сторін було залучено понад 110 мільйонів солдатів, загальні втрати військових та цивільного населення складають від 50 до 85 мільйонів осіб. За результатами війни було створено ООН (Україна – один із засновниць) і сформовано нову систему міжнародних відносин.
Шлях до розв’язання війни був відкритий Пактом Молотова–Ріббентропа: 23 серпня 1939 року. Згідно із таємним протоколом до нього, нацисти та комуністи ділили Східну Європу на зони інтересів. Внаслідок цих домовленостей Третій Райх отримав змогу безперешкодного вторгнення в Польщу. СРСР розширився за рахунок Західної Білорусі та Західної України, Бессарабії з Буковиною, трьох країн Балтії, а також частини Фінляндії.
Український вимір Другої світової не обмежувався боротьбою Вермахту та Червоної армії на українській території, адже українців торкнулися кілька воєн:
1) німецько-польська 1939–1945 років (у 1939-му регулярна, а потім – підпільна);
2) польсько-радянська 1939 (неоголошена, відома як “Визвольний похід в Західну Україну”);
3) радянсько-румунська 1940–1945 (спочатку неоголошена – радянське вторгнення в Бессарабію та Буковину 1940-го, потім регулярна та підпільна – частина німецько-радянської війни);
4) німецько-радянська 1941–1945 (регулярна та підпільна, теж відома як “Велика Вітчизняна”);
5) німецько-українська 1941–1944 (підпільна);
6) радянсько-угорська 1941–1945 (регулярна та підпільна, частина німецько-радянської);
7) польсько-українська 1942–1947 (підпільна);
8) радянсько-українська 1939–1954 (підпільна).
Всі ці конфлікти мають безпосередній стосунок до Другої світової війни, оскільки були спровоковані нею, стали її відгалуженням і продовженням. Також до українського виміру війни входить участь українців в бойових діях поза Україною (наприклад, у радянсько-фінській “Зимовій війні” 1939–1940) та у складі іноземних армій. Безпосередньо перед початком Другої світової внаслідок проголошення незалежності Карпатської України почався україно-угорський конфлікт 1939 року.
Друга світова війна для України розпочалася 1 вересня 1939 року з німецьким вторгненням в Польщу. 110–120 тисяч українців у лавах Війська Польського розпочали світову боротьбу проти нацизму, 8 тисяч із них загинуло протягом першого місяця війни. Також 1 вересня Люфтваффе бомбардувало Львів та інші західноукраїнські міста, що перебували у складі Польщі. Між 12 та 22 вересня Львів пережив подвійну облогу: із заходу нацистськими військами, зі сходу – радянськими. СРСР вступив у Другу світову війну 17 вересня 1939 року. В цей день радянські війська вступили на допомогу німецьким в Польщу та окупували Західну Україну і Західну Білорусь. Союз був зруйнований 22 червня 1941 року німецьким вторгненням у СРСР. Протягом року з початку німецько-радянської війни Україна була окупована військами Третього Райху. Вигнання нацистів розпочалося восени 1943 року і завершилося наприкінці 1944-го. Український напрям був головним на Східному фронті: тут діяло від 50 до 75 % всіх дивізій Вермахту і половина всіх радянських сил. Нацистський окупаційний режим в Україні був одним із найжорстокіших у світі. Безпосередньо своїми руками або із залученням “добровільних помічників” із числа місцевого населення нацисти знищили 1,5 мільйона українських євреїв і 20 тисяч ромів. Після вигнання нацистів і їхніх союзників з території України, Червона армія, в складі якої перебували й українці, здійснила низку наступальних операцій вже на території Європи. Серед них: Белградська (1944 рік), Будапештська (1944–1945 роки), Вісло-Одерська (1945 рік), Віденська (1945 рік), Берлінська (1945 рік), Празька (1945 рік). Під час Яссько-Кишинівської операції 1944 року і наступних бойових дій радянські війська розбили 18 дивізій противника, вигнавши німецькі угруповання з Румунії. У ході визволення Польщі було розгромлено понад 170 німецьких дивізій. Однією із завершальних стратегічних операцій на європейському континенті стала Берлінська операція радянських військ, коли останні захопили столицю Німеччини. Ця операція тривала 23 дні – з 16 квітня по 8 травня 1945 року, впродовж яких радянські війська встигли просунутися на захід на відстань від 100 до 220 км. Зокрема, для штурму Берліна радянське керівництво спрямувало війська 1-го, 2-го Білоруських і 1-го Українського фронтів. У ніч на 1 травня 1945 року лейтенант Олексій Берест разом із Мелітоном Кантарія та Михайлом Єгоровим встановили прапор Перемоги над райхстагом. Акт про безумовну капітуляцію нацистської Німеччини було підписано у Реймсі о 02:41 7 травня 1945 року. На вимогу представника СРСР генерала Івана Суслопарова США та Велика Британія погодилися відкласти її публічне оголошення, щоб Радянський Союз зміг підготувати іншу церемонію в Берліні (Сталін прагнув підписання капітуляції саме в захопленому ним Берліні). В СРСР на інформацію про капітуляцію 7 травня наклали заборону. Причина – Суслопаров підписав акт, не маючи директив із Москви. Інструкція з Кремля на той час не прийшла. 8 травня 1945 року о 22:43 за центральноєвропейським часом або 9 травня о 00:43 за московським у берлінському передмісті було підписано другий Акт про капітуляцію Німеччини. Попри двічі підписаний акт, на фронті все ще тривали бої. Так, останні групи німецьких військ в Австрії було ліквідовано тільки 19 травня. Після перемоги над нацистською Німеччиною 8 травня 1945 року СРСР приєднався до війни проти Японії. Беззастережна капітуляція Японії 2 вересня 1945-го означала завершення Другої світової війни, але окремі військові конфлікти, породжені нею, точилися ще кілька років. Організований спротив радянській владі на Західній Україні тривав до 1954 року, а окремі сутички – до 1960-х.
Бої за Дебальцеве
Бої за Дебальцівський плацдарм - одне з найбільших зіткнень на
Донбасі.
Найгостріша фаза тривала майже місяць - з 25 січня до 18 лютого 2015 р. - й включала в себе як масовані артилерійські обстріли, так і перестрілки на малих відстанях зі стрілецької зброї і навіть танкові бої. Паралельно цьому в столиці Білорусі йшов переговорний процес, який завершився 12 лютого підписанням так званого "Мінська-2". За даними Міноборони, у другій половині січня 2015 р. сепаратисти кинули всі свої сили на розширення територій "республік". Наступ планували одночасно по трьох напрямках: Щастя-Трьохізбенка на Луганщині, а також Дебальцеве та Маріуполь на Донеччині. Головним напрямом удару став саме так званий "Дебальцівський виступ", який на кілька десятків кілометрів вклинювався у територію самопроголошеної "ДНР".Активний наступ на околиці Дебальцевого сепаратисти почали 25 січня. В Генштабі ЗСУ стверджують, що штурм проходив за безпосередньої підтримки кадрових російських військових - до восьми батальйонних тактичних груп та артилерійських дивізіонів Збройних сил РФ. У Кремлі участь своїх збройних сил традиційно заперечують, хоча визнають присутність на Донбасі "добровольців" та "відпускників". За словами керівника "Сектору С" Олександра Сирського, на початку лютого 2015 р. у районі Дебальцівського виступу було зосереджено 4,7 тис. українських військових та 500 бійців Нацгвардії, СБУ і МВС. Їм протистояло близько 19 тис. бойовиків супротивника. 27 січня бойовики атакували позиції сил АТО у місті Вуглегірськ, що на південний захід від Дебальцевого. Після запеклих боїв через чотири дні українські сили залишили місто. 7 лютого після постійних боїв ЗСУ залишили село Рідкодуб, а 9 лютого бойовики взяли під контроль село Логвинове, через яке проходить дорога з Дебальцевого на Артемівськ. Саме по ній здійснювалося забезпечення сил АТО.
Найгостріша фаза тривала майже місяць - з 25 січня до 18 лютого 2015 р. - й включала в себе як масовані артилерійські обстріли, так і перестрілки на малих відстанях зі стрілецької зброї і навіть танкові бої. Паралельно цьому в столиці Білорусі йшов переговорний процес, який завершився 12 лютого підписанням так званого "Мінська-2". За даними Міноборони, у другій половині січня 2015 р. сепаратисти кинули всі свої сили на розширення територій "республік". Наступ планували одночасно по трьох напрямках: Щастя-Трьохізбенка на Луганщині, а також Дебальцеве та Маріуполь на Донеччині. Головним напрямом удару став саме так званий "Дебальцівський виступ", який на кілька десятків кілометрів вклинювався у територію самопроголошеної "ДНР".Активний наступ на околиці Дебальцевого сепаратисти почали 25 січня. В Генштабі ЗСУ стверджують, що штурм проходив за безпосередньої підтримки кадрових російських військових - до восьми батальйонних тактичних груп та артилерійських дивізіонів Збройних сил РФ. У Кремлі участь своїх збройних сил традиційно заперечують, хоча визнають присутність на Донбасі "добровольців" та "відпускників". За словами керівника "Сектору С" Олександра Сирського, на початку лютого 2015 р. у районі Дебальцівського виступу було зосереджено 4,7 тис. українських військових та 500 бійців Нацгвардії, СБУ і МВС. Їм протистояло близько 19 тис. бойовиків супротивника. 27 січня бойовики атакували позиції сил АТО у місті Вуглегірськ, що на південний захід від Дебальцевого. Після запеклих боїв через чотири дні українські сили залишили місто. 7 лютого після постійних боїв ЗСУ залишили село Рідкодуб, а 9 лютого бойовики взяли під контроль село Логвинове, через яке проходить дорога з Дебальцевого на Артемівськ. Саме по ній здійснювалося забезпечення сил АТО.
ВИКЛИКИ ІСТОРІЇ: РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ.
1. Причини та передумови Революції Гідності
(21 листопада 2013 р. – 22 лютого 2014 р.)
Євромайдан, Єврореволюція, Революція Гідності – усі ці терміни сьогодні стали невід’ємною складовою в історії побудови української державності. Україна є досить молодою республікою, юридично свою незалежність вона отримала у 1991 р., проте в реаліях це було далеко від бажаного. Протягом усього періоду незалежності ми стали свідками того, як наша держава поступово перетворювалася на другорядну країну світу, сателіта Російської Федерації. Замість реформ та змін, в країні зберігалася законсервованість системи, котра дісталась нам у спадок ще від Радянського Союзу. Тіньова економіка, зростання корупції та хабарництва, безвідповідальність влади та її авторитарний характер, навмисне знищення армії практично зруйнували потенціал країни. Україна перебувала у стані постійної кризи у всіх сферах життя. Помаранчева революція 2004 р. мала стати рушійною силою до змін, люди вірили, що буде усе по-новому. Проте очікування не справдилися, а навпаки, були розбиті у пух і прах. У 2010 р. до влади прийшла «банда олігархів», яка вирішила знищити рештки справжнього українства та й ще за його рахунок наживитись. Президент В. Янукович за час свого правління (2010–2014 рр.) встиг узурпувати конституцію 2004 р. та зосередити у своїх руках усю повноту влади. Колишній співдоповідач Парламентської асамблеї Ради Європи щодо України Ханне Северінсен так прокоментувала формування влади Януковичем у перші два місяці каденції: «Я дуже занепокоєна. Я завжди знала, що в Україні вразлива демократія. Але я навіть не уявляла, що за два місяці, відколи працює новий Президент, він використав їх для того, щоб підібрати під себе уряд, скасувати результати виборів 2007 року, повністю підкорити собі Вищу раду юстиції, Верховний Суд, СБУ і навіть парламент». Все ж українці вірили, якщо Україна стане на шлях європейської інтеграції, то в державі будуть проведені соціально-економічні та політичні реформи. Але сценарій розвивався зовсім по-іншому. Адміністрація президента В. Януковича та уряд на чолі з М. Азаровим вели активну проросійську зовнішню політику. Важливим етапам в історії незалежної України мав стати Вільнюський саміт східного партнерства 28–29 листопада 2013 р. Але незадовго до цього була зроблена неочікувана для всіх заява: Кабінет Міністрів України вирішив призупинити процес підготування до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Такий хід подій аж ніяк не влаштовував українців, які покладали великі надії на співробітництво України із ЄС, а тому зроблена заява стала тим каталізатором, який призвів до перших актів протесту.
Євромайдан, Єврореволюція, Революція Гідності – усі ці терміни сьогодні стали невід’ємною складовою в історії побудови української державності. Україна є досить молодою республікою, юридично свою незалежність вона отримала у 1991 р., проте в реаліях це було далеко від бажаного. Протягом усього періоду незалежності ми стали свідками того, як наша держава поступово перетворювалася на другорядну країну світу, сателіта Російської Федерації. Замість реформ та змін, в країні зберігалася законсервованість системи, котра дісталась нам у спадок ще від Радянського Союзу. Тіньова економіка, зростання корупції та хабарництва, безвідповідальність влади та її авторитарний характер, навмисне знищення армії практично зруйнували потенціал країни. Україна перебувала у стані постійної кризи у всіх сферах життя. Помаранчева революція 2004 р. мала стати рушійною силою до змін, люди вірили, що буде усе по-новому. Проте очікування не справдилися, а навпаки, були розбиті у пух і прах. У 2010 р. до влади прийшла «банда олігархів», яка вирішила знищити рештки справжнього українства та й ще за його рахунок наживитись. Президент В. Янукович за час свого правління (2010–2014 рр.) встиг узурпувати конституцію 2004 р. та зосередити у своїх руках усю повноту влади. Колишній співдоповідач Парламентської асамблеї Ради Європи щодо України Ханне Северінсен так прокоментувала формування влади Януковичем у перші два місяці каденції: «Я дуже занепокоєна. Я завжди знала, що в Україні вразлива демократія. Але я навіть не уявляла, що за два місяці, відколи працює новий Президент, він використав їх для того, щоб підібрати під себе уряд, скасувати результати виборів 2007 року, повністю підкорити собі Вищу раду юстиції, Верховний Суд, СБУ і навіть парламент». Все ж українці вірили, якщо Україна стане на шлях європейської інтеграції, то в державі будуть проведені соціально-економічні та політичні реформи. Але сценарій розвивався зовсім по-іншому. Адміністрація президента В. Януковича та уряд на чолі з М. Азаровим вели активну проросійську зовнішню політику. Важливим етапам в історії незалежної України мав стати Вільнюський саміт східного партнерства 28–29 листопада 2013 р. Але незадовго до цього була зроблена неочікувана для всіх заява: Кабінет Міністрів України вирішив призупинити процес підготування до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Такий хід подій аж ніяк не влаштовував українців, які покладали великі надії на співробітництво України із ЄС, а тому зроблена заява стала тим каталізатором, який призвів до перших актів протесту.
2. Перших 9 днів Євромайдану
Епіцентром основних подій знову ж таки стала столиця України м. Київ. 21 листопада близько 22:00 на Майдані Незалежності почали збиратися перші учасники мітингу, їх чисельність нараховувала близько 1500 осіб. Вони пікетували Адміністрацію Президента, а потім, повернувшись на Майдан, вирішили лишитися на ніч. Цього дня суд прийняв рішення заборонити встановлення наметів, кіосків, навісів під час проведення акцій на Майдані Незалежності, вулиці Хрещатик та Європейській площі до 7 січня 2014 року. Також у цей день почалися невеликі протести і в інших областях України. 22 листопада ввечері уже відбувся мітинг, у якому взяло участь близько 3–5 тис. людей. Наступного дня на Майдані Незалежності розпочалася штовханина з міліцією, яка намагалася відтіснити мітингувальників, розширивши площу навколо місця встановлення новорічної ялинки. В цей же час поширилася інформація, що до Києва на антимайдан і провладний мітинг їдуть автобуси із людьми, яким обіцяли грошові виплати. 24 листопада в Києві відбулася велика хода та мітинг на Майдані Незалежності, які зібрали більше ніж 100 тисяч прихильників євроінтеграції. Протести відбулися також у Львові, Луганську та Харкові. Українська діаспора Франції, Німеччини, Швейцарії, Англії та ін. держав теж вдалася до протестів. Тим часом в столиці України при підтримці Януковича був створений антимайдан, який охороняли загони «Беркуту». Близько 15:00 на вулиці Грушевського під будинком уряду відбулись зіткнення міліції з мітингувальниками. За даними столичного управління МВС, мітингарі зі «Свободи» кидали у правоохоронців якусь арматуру, запалені фаєри та каміння. Але, на справді, у міліцію почали кидати спеціально організовані владою «тітушки». Тож міліціонери застосували гумові кийки, сльозогінний газ і світлошумові гранати для розгону натовпу. Цього дня чимало киян та гостей міста постраждали від сльозогінного газу, розпиленого міліцією. В одинадцятій годині вечора розпочалися нові заворушення, проте мітингувальникам вдалося вистояти ніч. Протягом 25–27 листопада в Києві відбулися перші страйки київських студентів. Також мітинги проводились в інших містах України, зокрема у Тернополі та Львові. 28 листопада уже відбувся загальностудентський страйк. Декілька колон студентів з десятків різних вишів Києва об'єдналися у парку Шевченка, після чого рушили на Майдан Незалежності. Увечері 29 листопада на Євромайдані відбувся великий мітинг. Участь у заході взяли лідери трьох опозиційних партій Арсеній Яценюк, Віталій Кличко, Олег Тягнибок, а також екс-глава МВС Юрій Луценко. Вони виступили із закликами відставки М. Азарова та дострокових виборів до парламенту.
Мал. 1. Перше зіткнення протестуючих з беркутом. 24 листопада 2013 р. Фото Efrem Lukatsky/AP.
Епіцентром основних подій знову ж таки стала столиця України м. Київ. 21 листопада близько 22:00 на Майдані Незалежності почали збиратися перші учасники мітингу, їх чисельність нараховувала близько 1500 осіб. Вони пікетували Адміністрацію Президента, а потім, повернувшись на Майдан, вирішили лишитися на ніч. Цього дня суд прийняв рішення заборонити встановлення наметів, кіосків, навісів під час проведення акцій на Майдані Незалежності, вулиці Хрещатик та Європейській площі до 7 січня 2014 року. Також у цей день почалися невеликі протести і в інших областях України. 22 листопада ввечері уже відбувся мітинг, у якому взяло участь близько 3–5 тис. людей. Наступного дня на Майдані Незалежності розпочалася штовханина з міліцією, яка намагалася відтіснити мітингувальників, розширивши площу навколо місця встановлення новорічної ялинки. В цей же час поширилася інформація, що до Києва на антимайдан і провладний мітинг їдуть автобуси із людьми, яким обіцяли грошові виплати. 24 листопада в Києві відбулася велика хода та мітинг на Майдані Незалежності, які зібрали більше ніж 100 тисяч прихильників євроінтеграції. Протести відбулися також у Львові, Луганську та Харкові. Українська діаспора Франції, Німеччини, Швейцарії, Англії та ін. держав теж вдалася до протестів. Тим часом в столиці України при підтримці Януковича був створений антимайдан, який охороняли загони «Беркуту». Близько 15:00 на вулиці Грушевського під будинком уряду відбулись зіткнення міліції з мітингувальниками. За даними столичного управління МВС, мітингарі зі «Свободи» кидали у правоохоронців якусь арматуру, запалені фаєри та каміння. Але, на справді, у міліцію почали кидати спеціально організовані владою «тітушки». Тож міліціонери застосували гумові кийки, сльозогінний газ і світлошумові гранати для розгону натовпу. Цього дня чимало киян та гостей міста постраждали від сльозогінного газу, розпиленого міліцією. В одинадцятій годині вечора розпочалися нові заворушення, проте мітингувальникам вдалося вистояти ніч. Протягом 25–27 листопада в Києві відбулися перші страйки київських студентів. Також мітинги проводились в інших містах України, зокрема у Тернополі та Львові. 28 листопада уже відбувся загальностудентський страйк. Декілька колон студентів з десятків різних вишів Києва об'єдналися у парку Шевченка, після чого рушили на Майдан Незалежності. Увечері 29 листопада на Євромайдані відбувся великий мітинг. Участь у заході взяли лідери трьох опозиційних партій Арсеній Яценюк, Віталій Кличко, Олег Тягнибок, а також екс-глава МВС Юрій Луценко. Вони виступили із закликами відставки М. Азарова та дострокових виборів до парламенту.
Мал. 1. Перше зіткнення протестуючих з беркутом. 24 листопада 2013 р. Фото Efrem Lukatsky/AP.
3. Силовий розгін 30 листопада
Подальші події на Майдані Незалежності набирали більш гострого характеру. Кривавою виявилася ніч на 30 листопада. Тоді начальник ГУМВС України в Києві Валерій Коряк віддав безпосередній наказ про застосування сили у розгоні Євромайдану. О 4 годині ранку, коли на Майдані Незалежності залишалося близько 400 протестувальників, площу оточили озброєні бійці «Беркуту». За допомогою сили, використовуючи вибухові пакети та б’ючи кийками та ногами людей, їм вдалося витіснити мітингувальників із площі. Серед протестувальників було багато поранено. Близько 5 ранку «Беркут» «зачищав» Хрещатик. Новорічна ялинка, яка стояла на Майдані і через яку буцімто і розігнали майдан, у соціальних мережах була прозваною «кривавою» через силовий розгін мирних людей. Як повідомляє ТСН, близько 35 людей були госпіталізовані, а 37 заарештовано. Застосування сили проти мирних людей викликало хвилю обурення в українській громадськості. Ця подія стала переломним моментом у революційних подіях. Поступово протести перетворилися із проєвропейських на антиурядові і стали значно масштабнішими. Вінницька, Житомирська, Закарпатська, Київська, Львівська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Чернігівська обласні ради, а також міські ради Донецька, Львова, Хмельницького засудили дії міліції проти учасників Євромайдану. Львівщина та Івано-Франківщина висловили недовіру Януковичу та його урядовцям, сформованим центральною владою облдержадміністраціям та разом із Тернопільщиною оголосили про участь у загальнонаціональному страйку.
Мал. 2. Силовий розгін 30 листопада. Фото: УНІАН.
Подальші події на Майдані Незалежності набирали більш гострого характеру. Кривавою виявилася ніч на 30 листопада. Тоді начальник ГУМВС України в Києві Валерій Коряк віддав безпосередній наказ про застосування сили у розгоні Євромайдану. О 4 годині ранку, коли на Майдані Незалежності залишалося близько 400 протестувальників, площу оточили озброєні бійці «Беркуту». За допомогою сили, використовуючи вибухові пакети та б’ючи кийками та ногами людей, їм вдалося витіснити мітингувальників із площі. Серед протестувальників було багато поранено. Близько 5 ранку «Беркут» «зачищав» Хрещатик. Новорічна ялинка, яка стояла на Майдані і через яку буцімто і розігнали майдан, у соціальних мережах була прозваною «кривавою» через силовий розгін мирних людей. Як повідомляє ТСН, близько 35 людей були госпіталізовані, а 37 заарештовано. Застосування сили проти мирних людей викликало хвилю обурення в українській громадськості. Ця подія стала переломним моментом у революційних подіях. Поступово протести перетворилися із проєвропейських на антиурядові і стали значно масштабнішими. Вінницька, Житомирська, Закарпатська, Київська, Львівська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Чернігівська обласні ради, а також міські ради Донецька, Львова, Хмельницького засудили дії міліції проти учасників Євромайдану. Львівщина та Івано-Франківщина висловили недовіру Януковичу та його урядовцям, сформованим центральною владою облдержадміністраціям та разом із Тернопільщиною оголосили про участь у загальнонаціональному страйку.
Мал. 2. Силовий розгін 30 листопада. Фото: УНІАН.
4. Масові протести 1 грудня
Масові протести 1 грудня. Після кривавого розгону майдану по всій Україні пройшли численні мітинги. 1 грудня у Києві на акції протесту вийшло близько півмільйона людей. О 12:30 на Майдані Незалежності відбулося Всеукраїнське народне віче. В той же час на мітингу були європейські дипломати: віце-президент Європарламенту Яцек Протасевич, колишній глава Європарламенту Єжи Бузек та колишній глава польського уряду, лідер партії «Закон і справедливість» Ярослав Качинський. Близько 13:00 організована група з 50-60 осіб у масках і касках, з битками та палицями увірвалася до приміщення КМДА, зламавши двері та розбивши вікна. Групу очолювала Тетяна Чорновол, яка закликала захопити будівлю для унеможливлення її підпалу зі сторони влади. Міліція не чинила спротив атакувальникам. Уже згодом приміщення зайняли мирні мітингувальники. Того ж дня опозиційні сили створили Штаб національного спротиву (ШНС) – координаційний центр Євромайдану, що був розташований у Будинку профспілок. Головними вимогами штабу стали відставка Кабміну, а також проведення позачергових виборів Президента й уряду. Тим часом на вул. Банковій на двох білих автобусах були завезені «тітушки» у кількості близько 50–60 осіб. Близько 14:20 розпочався штурм біля будівлі Адміністрації Президента – група молодиків закидала працівників міліції бруківкою і фаєрами, робились спроби прорвати ланцюг силовиків за допомогою екскаватора, захопленого із включеним двигуном на вулиці Інститутській. Представники опозиції, зокрема Петро Порошенко, закликали людей не піддаватись на провокації й не йти на штурм, але отримали у відповідь образливі вигуки російською мовою. Приблизно о 16:30 спецпідрозділи перейшли у наступ. За повідомленням Громадського телебачення, під час розгону постраждали кілька журналістів, що висвітлювали події. Затриманих приводили у двір Адміністрації Президента, де над ними чинили знущання та насильство. Ближче до вечора ситуація в столиці України дещо стабілізувалася.
Мал. 3. Майдан Незалежності, Народне віче. 1 грудня 2013 р. Фото: С. Клименко.
Масові протести 1 грудня. Після кривавого розгону майдану по всій Україні пройшли численні мітинги. 1 грудня у Києві на акції протесту вийшло близько півмільйона людей. О 12:30 на Майдані Незалежності відбулося Всеукраїнське народне віче. В той же час на мітингу були європейські дипломати: віце-президент Європарламенту Яцек Протасевич, колишній глава Європарламенту Єжи Бузек та колишній глава польського уряду, лідер партії «Закон і справедливість» Ярослав Качинський. Близько 13:00 організована група з 50-60 осіб у масках і касках, з битками та палицями увірвалася до приміщення КМДА, зламавши двері та розбивши вікна. Групу очолювала Тетяна Чорновол, яка закликала захопити будівлю для унеможливлення її підпалу зі сторони влади. Міліція не чинила спротив атакувальникам. Уже згодом приміщення зайняли мирні мітингувальники. Того ж дня опозиційні сили створили Штаб національного спротиву (ШНС) – координаційний центр Євромайдану, що був розташований у Будинку профспілок. Головними вимогами штабу стали відставка Кабміну, а також проведення позачергових виборів Президента й уряду. Тим часом на вул. Банковій на двох білих автобусах були завезені «тітушки» у кількості близько 50–60 осіб. Близько 14:20 розпочався штурм біля будівлі Адміністрації Президента – група молодиків закидала працівників міліції бруківкою і фаєрами, робились спроби прорвати ланцюг силовиків за допомогою екскаватора, захопленого із включеним двигуном на вулиці Інститутській. Представники опозиції, зокрема Петро Порошенко, закликали людей не піддаватись на провокації й не йти на штурм, але отримали у відповідь образливі вигуки російською мовою. Приблизно о 16:30 спецпідрозділи перейшли у наступ. За повідомленням Громадського телебачення, під час розгону постраждали кілька журналістів, що висвітлювали події. Затриманих приводили у двір Адміністрації Президента, де над ними чинили знущання та насильство. Ближче до вечора ситуація в столиці України дещо стабілізувалася.
Мал. 3. Майдан Незалежності, Народне віче. 1 грудня 2013 р. Фото: С. Клименко.
5. Події у період з 2 грудня 2013 р. по 16 січня 2014 р.
Протягом 2–7 грудня у всій Україні тривали великі проєвропейські та антиурядові мітинги. Протестувальники у Києві остаточно захопили Будинок профспілок та КМДА. Тривали різні акції протесту біля Адміністрації Президента і Генеральної прокуратури. Широкомасштабним виявився мітинг 8 грудня, який увійшов в історію під назвою «Марш мільйонів», оскільки на Майдані Незалежності зібралося близько мільйона громадян України, яким була не байдужа доля їх держави.
Мал. 4. "Марш мільйонів". 8 грудня 2013 р. Фото: Ukrainian Foto.
Голова політради ВО «Батьківщина» О. Турчинов зі сцени оголосив намір блокувати решту урядових будівель та встановлювати наметові містечка на вулицях урядового кварталу. Опозиція дала Януковичу 48 годин на виконання вимог Майдану, зокрема відставку уряду та позачергові президентські вибори. Того ж дня в Києві було повалено пам’ятник Леніну. Так, по всій Україні був започаткований "ленінопад" - широкомасштабна хвиля активного протесту проти радянського "совка", яка передбачала повалення та демонтаж памятників лідеру більшовицької партії (комуністів) В. Леніну. Після завершення офіційної частини заходу мітингувальники рушили на вулиці урядового кварталу, де створили кілька блокпостів та барикад, зокрема на вул. Грушевського, Лютеранській, Круглоуніверситетській та перехресті Шовковичної і Богомольця. Але уже 9 грудня з настанням темряви внутрішні війська та спецпризначенці розпочали атаки на блокпости та барикади Євромайдану в урядовому кварталі. До 4 години ранку 10 грудня спецпризначенці практично знищили всі барикади в урядовому кварталі. Тоді у сутичках постраждали близько 10 мітингувальників. В ніч на 11 грудня силовики здійснили спробу штурму Євромадйану. Наступ було розпочато о 1 годині ночі з боку вулиць Інститутської та Європейської площі, після 3-ї ночі здійснювалися також спроби штурму КМДА. Але завдяки дзвонам Михайлівського золотоверхого собору, закликам Руслани Лижичко, Юрія Луценка, Святослава Вакарчука зі сцени Майдану до киян прийти на допомогу, а також трансляції подій через інтернет, тисячі киян вийшли на допомогу протестувальникам, завдяки чому до 9 ранку ситуація стабілізувалася, а силовики покинули Хрещатик.
Мал. 5. Штурм Майдану 11 грудня. Фото LB.ua.
12 грудня опозиція закликала людей прийти на народне віче 15 грудня. «Звертаємось до всіх українців приїхати в неділю на 12 годину на наше народне віче», - закликав А. Яценюк. Також, він нагадав, що на 17 грудня запланований візит президента Януковича до Москви: «Основне питання порядку денного народного віче, яке ми називаємо «День гідності» – не дати можливості Віктору Януковичу підписати угоду про вступ України в Митний союз». В «День гідності» (15 грудня) протестувальники висунули вимогу Президенту України Віктору Януковичу звільнити усіх політв'язнів, включаючи екс-прем'єр-міністра Юлію Тимошенко. Крім того, Євромайдан прийняв резолюцію, яка забороняє Президентові підписувати угоду про вступ України в Митний союз під час візиту в Москву. 17 грудня більше однієї тисячі людей почали пікетувати будівлю МВС України з вимогою відставки Віталія Захарченка та припинення кримінального провадження стосовно учасників Євромайдану. 19 грудня народні депутати в Раді прийняли закон про звільнення від кримінальної відповідальності учасників Євромайдану та відпустити попередньо заарештованих. За це рішення проголосували 339 депутатів. В той же час Янукович звернувся до Генерального прокурора з проханням звільнити мітингувальників, котрих було раніше ув’язнено. У неділю, 22 грудня, на Майдані Незалежності в Києві відбулося четверте за рахунком народне віче. За різними даними, на Євромайдані було до 100 тисяч людей. На ньому було ухвалено резолюцію про створення загальнонаціональної організації Всеукраїнське об'єднання «Майдан» з метою поглиблення, розширення та подальшої координації діяльності Євромайдану. У ночі 25 грудня відбулося побиття журналістки та активістки Євромайдану Тетяни Чорновол. Прокуратура відкрила кримінальну справу, але в той же час затягувала із розслідуванням. Надалі події в Україні були досить спокійними. 29 грудня було організовано мирний автопробіг до резиденції Президента України в Межигір’ї. 31 грудня Штаб національного спротиву оприлюднив план дій на січень 2014 року, згідно з яким акції на Євромайдані планують продовжити до 24 січня. Новий рік у Києві на Майдані Незалежності зустрічали сотні тисяч українців. За деякими даними, на площі було близько півмільйона людей. Сходитися люди почали звечора і до півночі весь Майдан був забитий вщерть. Українців розважили виступами різних виконавців, драйвом та жартами. Усіма присутніми було виконано Гімн України, таким чином було встановлено рекорд Гінеса. Загалом до 16 січня події в столиці та в інших областях України були досить спокійними, оскільки гострих сутичок не було. Але мітингувальники продовжували акції протесту, а наметове містечко у Києві тільки розросталось.
Мал. 6. Новий рік на Майдані Незалежності. Фото: Reuters.
Протягом 2–7 грудня у всій Україні тривали великі проєвропейські та антиурядові мітинги. Протестувальники у Києві остаточно захопили Будинок профспілок та КМДА. Тривали різні акції протесту біля Адміністрації Президента і Генеральної прокуратури. Широкомасштабним виявився мітинг 8 грудня, який увійшов в історію під назвою «Марш мільйонів», оскільки на Майдані Незалежності зібралося близько мільйона громадян України, яким була не байдужа доля їх держави.
Мал. 4. "Марш мільйонів". 8 грудня 2013 р. Фото: Ukrainian Foto.
Голова політради ВО «Батьківщина» О. Турчинов зі сцени оголосив намір блокувати решту урядових будівель та встановлювати наметові містечка на вулицях урядового кварталу. Опозиція дала Януковичу 48 годин на виконання вимог Майдану, зокрема відставку уряду та позачергові президентські вибори. Того ж дня в Києві було повалено пам’ятник Леніну. Так, по всій Україні був започаткований "ленінопад" - широкомасштабна хвиля активного протесту проти радянського "совка", яка передбачала повалення та демонтаж памятників лідеру більшовицької партії (комуністів) В. Леніну. Після завершення офіційної частини заходу мітингувальники рушили на вулиці урядового кварталу, де створили кілька блокпостів та барикад, зокрема на вул. Грушевського, Лютеранській, Круглоуніверситетській та перехресті Шовковичної і Богомольця. Але уже 9 грудня з настанням темряви внутрішні війська та спецпризначенці розпочали атаки на блокпости та барикади Євромайдану в урядовому кварталі. До 4 години ранку 10 грудня спецпризначенці практично знищили всі барикади в урядовому кварталі. Тоді у сутичках постраждали близько 10 мітингувальників. В ніч на 11 грудня силовики здійснили спробу штурму Євромадйану. Наступ було розпочато о 1 годині ночі з боку вулиць Інститутської та Європейської площі, після 3-ї ночі здійснювалися також спроби штурму КМДА. Але завдяки дзвонам Михайлівського золотоверхого собору, закликам Руслани Лижичко, Юрія Луценка, Святослава Вакарчука зі сцени Майдану до киян прийти на допомогу, а також трансляції подій через інтернет, тисячі киян вийшли на допомогу протестувальникам, завдяки чому до 9 ранку ситуація стабілізувалася, а силовики покинули Хрещатик.
Мал. 5. Штурм Майдану 11 грудня. Фото LB.ua.
12 грудня опозиція закликала людей прийти на народне віче 15 грудня. «Звертаємось до всіх українців приїхати в неділю на 12 годину на наше народне віче», - закликав А. Яценюк. Також, він нагадав, що на 17 грудня запланований візит президента Януковича до Москви: «Основне питання порядку денного народного віче, яке ми називаємо «День гідності» – не дати можливості Віктору Януковичу підписати угоду про вступ України в Митний союз». В «День гідності» (15 грудня) протестувальники висунули вимогу Президенту України Віктору Януковичу звільнити усіх політв'язнів, включаючи екс-прем'єр-міністра Юлію Тимошенко. Крім того, Євромайдан прийняв резолюцію, яка забороняє Президентові підписувати угоду про вступ України в Митний союз під час візиту в Москву. 17 грудня більше однієї тисячі людей почали пікетувати будівлю МВС України з вимогою відставки Віталія Захарченка та припинення кримінального провадження стосовно учасників Євромайдану. 19 грудня народні депутати в Раді прийняли закон про звільнення від кримінальної відповідальності учасників Євромайдану та відпустити попередньо заарештованих. За це рішення проголосували 339 депутатів. В той же час Янукович звернувся до Генерального прокурора з проханням звільнити мітингувальників, котрих було раніше ув’язнено. У неділю, 22 грудня, на Майдані Незалежності в Києві відбулося четверте за рахунком народне віче. За різними даними, на Євромайдані було до 100 тисяч людей. На ньому було ухвалено резолюцію про створення загальнонаціональної організації Всеукраїнське об'єднання «Майдан» з метою поглиблення, розширення та подальшої координації діяльності Євромайдану. У ночі 25 грудня відбулося побиття журналістки та активістки Євромайдану Тетяни Чорновол. Прокуратура відкрила кримінальну справу, але в той же час затягувала із розслідуванням. Надалі події в Україні були досить спокійними. 29 грудня було організовано мирний автопробіг до резиденції Президента України в Межигір’ї. 31 грудня Штаб національного спротиву оприлюднив план дій на січень 2014 року, згідно з яким акції на Євромайдані планують продовжити до 24 січня. Новий рік у Києві на Майдані Незалежності зустрічали сотні тисяч українців. За деякими даними, на площі було близько півмільйона людей. Сходитися люди почали звечора і до півночі весь Майдан був забитий вщерть. Українців розважили виступами різних виконавців, драйвом та жартами. Усіма присутніми було виконано Гімн України, таким чином було встановлено рекорд Гінеса. Загалом до 16 січня події в столиці та в інших областях України були досить спокійними, оскільки гострих сутичок не було. Але мітингувальники продовжували акції протесту, а наметове містечко у Києві тільки розросталось.
Мал. 6. Новий рік на Майдані Незалежності. Фото: Reuters.
6. «Диктаторські закони 16 січня»
У четвер 16 січня 2014 р. у Верховній Раді України з порушеннями було прийнято 10 законів, направлених на звуження конституційних прав і свобод громадян. Закони приймалися підняттям рук, без використання системи «Рада» та без обговорення, а їхні тексти стали доступні тільки після того, як депутати за них проголосували. Ці законодавчі акти, на думку більшості експертів, обмежували права громадян, надавали органам державної влади більшу свободу дій у сфері покарання учасників акцій протесту і мали на меті криміналізувати опозицію та громадянське суспільство. Прийняття законів стало реакцією влади на масові протести громадян. У Партії регіонів наголошували на легітимності ухвалених рішень і їхньому сприятливому впливі на ситуацію в Україні. Проте такі дії чинної влади обурили не тільки українське суспільство, але і викликали стурбованість у країнах Європи та США, оскільки вони обмежували громадянські права людей, задекларовані у Конституції. У прийнятих «диктаторських законах» йшлося:
- «Участь в зборах, мітингу, вуличному поході, демонстрації, іншому масовому заході у масці, шоломі або з використанням інших засобів чи способів маскування з метою уникнення ідентифікації особи, або наявність у особи, яка бере участь у такому заході, відкритого вогню, піротехнічних засобів (освітлювальних, сигнальних, імітаційних), зброї, спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, вибухових чи легкозаймистих речовин, предметів, спеціально пристосованих чи заздалегідь заготовлених для вчинення протиправних дій, а також участь у такому заході без дозволу органів внутрішніх справ у форменому одязі, що повторює або схожий на формений одяг працівників правоохоронних органів чи військовослужбовців, - тягнуть за собою накладення штрафу від ста п’ятдесяти до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб».
- «Встановлення без дозволу органів внутрішніх справ для проведення зборів, мітингів, вуличних походів чи демонстрацій або під час їх проведення конструкцій, палаток чи інших малих архітектурних форм, предметів чи конструкцій, що використовуються як сцена, звукопідсилюючої апаратури, – тягнуть за собою накладення штрафу від двохсот п’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб»;
- «Здійснення особою, яка керує транспортним засобом, руху у колонах в складі більше п’яти транспортних засобів без узгодження умов та порядку руху з відповідним підрозділом Міністерства внутрішніх справ України, що забезпечує безпеку дорожнього руху, що спричинило створення перешкод для дорожнього руху, – тягнуть за собою накладення штрафу від сорока до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права керування транспортними засобами на строк від одного до двох років з оплатним вилученням транспортного засобу у його власника чи без такого»;
«Блокування будівель чи споруд, що забезпечують діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, з метою перешкоджання нормальній роботі підприємств, установ, організацій – караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк».
Крім цих основних положень, нові закони забороняли: діяльність інтернет-ЗМІ без реєстрації в якості інформагентства, здійснювати та поширювати наклеп, збирати, зберігати чи поширювати секретну інформацію про суддю, його родичів чи членів сім'ї. Також нацкомісія по регулюванню у сфері зв’язку й інформації отримала право зобов’язати інтернет-провайдерів обмежувати доступ своїх абонентів до сайтів всесвітньої мережі, через яку здійснюється поширення інформації, що суперечить законодавству. Як бачимо, за своїм змістом Закони 16 січня були диктаторськими і фактично повністю обмежували громадянські права українського народу. Що у свою чергу означало зневажання демократичних основ, закладених в Конституції України.
У четвер 16 січня 2014 р. у Верховній Раді України з порушеннями було прийнято 10 законів, направлених на звуження конституційних прав і свобод громадян. Закони приймалися підняттям рук, без використання системи «Рада» та без обговорення, а їхні тексти стали доступні тільки після того, як депутати за них проголосували. Ці законодавчі акти, на думку більшості експертів, обмежували права громадян, надавали органам державної влади більшу свободу дій у сфері покарання учасників акцій протесту і мали на меті криміналізувати опозицію та громадянське суспільство. Прийняття законів стало реакцією влади на масові протести громадян. У Партії регіонів наголошували на легітимності ухвалених рішень і їхньому сприятливому впливі на ситуацію в Україні. Проте такі дії чинної влади обурили не тільки українське суспільство, але і викликали стурбованість у країнах Європи та США, оскільки вони обмежували громадянські права людей, задекларовані у Конституції. У прийнятих «диктаторських законах» йшлося:
- «Участь в зборах, мітингу, вуличному поході, демонстрації, іншому масовому заході у масці, шоломі або з використанням інших засобів чи способів маскування з метою уникнення ідентифікації особи, або наявність у особи, яка бере участь у такому заході, відкритого вогню, піротехнічних засобів (освітлювальних, сигнальних, імітаційних), зброї, спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, вибухових чи легкозаймистих речовин, предметів, спеціально пристосованих чи заздалегідь заготовлених для вчинення протиправних дій, а також участь у такому заході без дозволу органів внутрішніх справ у форменому одязі, що повторює або схожий на формений одяг працівників правоохоронних органів чи військовослужбовців, - тягнуть за собою накладення штрафу від ста п’ятдесяти до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб».
- «Встановлення без дозволу органів внутрішніх справ для проведення зборів, мітингів, вуличних походів чи демонстрацій або під час їх проведення конструкцій, палаток чи інших малих архітектурних форм, предметів чи конструкцій, що використовуються як сцена, звукопідсилюючої апаратури, – тягнуть за собою накладення штрафу від двохсот п’ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб»;
- «Здійснення особою, яка керує транспортним засобом, руху у колонах в складі більше п’яти транспортних засобів без узгодження умов та порядку руху з відповідним підрозділом Міністерства внутрішніх справ України, що забезпечує безпеку дорожнього руху, що спричинило створення перешкод для дорожнього руху, – тягнуть за собою накладення штрафу від сорока до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення права керування транспортними засобами на строк від одного до двох років з оплатним вилученням транспортного засобу у його власника чи без такого»;
«Блокування будівель чи споруд, що забезпечують діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, з метою перешкоджання нормальній роботі підприємств, установ, організацій – караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк».
Крім цих основних положень, нові закони забороняли: діяльність інтернет-ЗМІ без реєстрації в якості інформагентства, здійснювати та поширювати наклеп, збирати, зберігати чи поширювати секретну інформацію про суддю, його родичів чи членів сім'ї. Також нацкомісія по регулюванню у сфері зв’язку й інформації отримала право зобов’язати інтернет-провайдерів обмежувати доступ своїх абонентів до сайтів всесвітньої мережі, через яку здійснюється поширення інформації, що суперечить законодавству. Як бачимо, за своїм змістом Закони 16 січня були диктаторськими і фактично повністю обмежували громадянські права українського народу. Що у свою чергу означало зневажання демократичних основ, закладених в Конституції України.
7. Події 19–27 січня 2014 р.
Хід таких подій, зрозуміло, не влаштовував українське суспільство. Більше сотні громадських організацій оголосили повну мобілізацію на Майдані Незалежності у Києві. Лідери опозиції події 16 січня назвали державним переворотом і закликали до всеукраїнського страйку. У заяві Міжнародного фонду «Відродження» йдеться, що у стінах Верховної Ради «відбулась безпрецедентна за своєю зухвалістю атака на базові права людини та громадські свободи, що ставить під сумнів демократичну природу української держави та відкриває шлях до масових репресій проти її громадян». 19 січня 2014 р. у Києві на народному вічі зібралось кілька десятків тисяч мітингувальників, що висловили своє обурення ухваленням «законів про диктатуру». Поступово мирна акція переросла в жорстке протистояння з міліцією та внутрішніми військами. За ініціативою лідерів Автомайдану, зокрема Сергія Коби, що зробив заклик зі сцени Євромайдану на народному вічі, було розпочато ходу на підготовку безстрокового пікету ВР з подальшою вимогою до депутатів переголосувати закон Колесніченка-Олійника. Хода зустрілася із загонами внутрішніх військ і «Беркуту» на вул. Грушевського, і протистояння переросло у довготривалу сутичку із застосуванням різних видів холодної зброї. У наслідок зіткнень радикально налаштовані мітингувальники підпалили автобус «Беркута», а самих бійців закидали камінням і петардами. Спецпризначенці застосувала спецзасоби і водомет, який чинне законодавство забороняє застосовувати при температурі атмосферного повітря нижче 0 °C, відтак його було застосовано незаконно. Загалом до вечора було поранено близько 100 мітингувальників. Сутички тривали наступного дня. В ніч з 20 на 21 січня продовжувались зіткнення, в результаті яких мітингувальники були дещо відтіснені від барикад, але на ранок їм вдалось повернути втрачене. Силове протистояння було призупинене 4-ма священиками, які стали між протестувальниками та спецпідрозділами. Кривавим для України виявився День Соборності 22 січня.
Мал. 7. Вул. Грушевського. 22 січня. Фото: Ilya Varlamov.
Мал. 8. Протистояння на Майдані. 22 січня Фото: Ilya Varlamov.
Мал. 9. Євромайданівці підкидають шини у вогонь. 22 січня. Фото: Ilya Varlamov.
Мал. 10. День Соборності України. Протестувальники палять гумові колеса на вул. Грушевського. 22 січня. Фото із сайту Української Правди.
Близько 8 ранку 22 січня «Беркут» пішов у наступ на вулиці Грушевського, почав розбирати барикаду й затримувати людей. О пів на дев'яту протестувальники перейшли в контратаку і повернулись на попередні позиції, а силовики відступили за лінію спалених автобусів. Внаслідок атаки спецпризначенців близько 200 протестувальників було поранено. За повідомленням «ВВС Україна» та «Української правди» 22 січня, «один з керівників медичної служби Євромайдану підтвердив загибель учасника сутичок на вулиці Грушевського. Молодий хлопець отримав чотири вогнепальних поранення: одне з яких було в шию, а інше – в голову. Цією особою виявився палкий патріот України і охоронець Євромайдану – Сергій Нігоян, 20-річний вірменин з Дніпропетровської області. Того ж дня було застрелено ще одну людину, білоруського активіста Михайла Жизневського. Згодом лікарі виявили в тілі одного із загиблих кулю від снайперської гвинтівки Драгунова калібру 7,62 мм, у іншого – пістолетну кулю калібром 9 мм.
Мал. 11. Нігоян Сергій. Мал. 12. Жизневський Михайло.
Цього ж дня у лісосмузі в Бориспільському районі Київської області було знайдено тіло Юрія Вербицького, що був викрадений з Олександрівської лікарні. Отримали поранення й померли наступного тижня в лікарнях Роман Сеник та Олександр Бадера. Після обіду спецпідрозділи були контратаковані майданівцями і відійшли на попередні позиції, на яких також з'явився бронетранспортер. Ситуація в країні значно загострилася і набрала радикального характеру. З 22 січня до 27 січня було захоплено 10 адміністрацій. Це всі західні ОДА, крім Закарпатської, та Чернігівська з Полтавською. На півдні захоплення не відбулися. Черкаську ОДА міліція відбила і почала зачистку серед населення. Тоді було схоплено і ув’язнено близько 56 чоловік. У всіх областях, окрім Донецької і Криму, пройшли мітинги на підтримку Євромайдану. В ніч з 25 на 26 січня 2014 р. мітингувальникам вдалося захопити Український дім, який, за інформацією, спецпризначенці могли використати для атаки людей. Крім того, євромайданівці зайняли будівлю Міністерства енергетики та вугільної промисловості на вулиці Хрещатик та будівлю Міністерства юстиції на Городецького. Слід відзначити, що майже у всій країні були організовані центри та пункти допомоги Євромайдану. Люди допомагали, чим могли: приносили гроші, хтось одяг, харчі, медикаменти тощо. Як ніколи, український народ був на хвилі всезагального патріотичного піднесення. Повсюдно звучали такі гасла, як «Слава Україні – Героям слава», «Слава нації – Смерть ворогам», «Україна понад усе» та дзвінко звучав Гімн України. Елементи національної атрибутики були практично всюди.
Мал. 13. Вулиця Інститутська. Оголошення на барикаді: "Змінюємо країну. Перепрошуємо за незручності". 24 січня 2014 р. Фото: Сергій Клименко.
Хід таких подій, зрозуміло, не влаштовував українське суспільство. Більше сотні громадських організацій оголосили повну мобілізацію на Майдані Незалежності у Києві. Лідери опозиції події 16 січня назвали державним переворотом і закликали до всеукраїнського страйку. У заяві Міжнародного фонду «Відродження» йдеться, що у стінах Верховної Ради «відбулась безпрецедентна за своєю зухвалістю атака на базові права людини та громадські свободи, що ставить під сумнів демократичну природу української держави та відкриває шлях до масових репресій проти її громадян». 19 січня 2014 р. у Києві на народному вічі зібралось кілька десятків тисяч мітингувальників, що висловили своє обурення ухваленням «законів про диктатуру». Поступово мирна акція переросла в жорстке протистояння з міліцією та внутрішніми військами. За ініціативою лідерів Автомайдану, зокрема Сергія Коби, що зробив заклик зі сцени Євромайдану на народному вічі, було розпочато ходу на підготовку безстрокового пікету ВР з подальшою вимогою до депутатів переголосувати закон Колесніченка-Олійника. Хода зустрілася із загонами внутрішніх військ і «Беркуту» на вул. Грушевського, і протистояння переросло у довготривалу сутичку із застосуванням різних видів холодної зброї. У наслідок зіткнень радикально налаштовані мітингувальники підпалили автобус «Беркута», а самих бійців закидали камінням і петардами. Спецпризначенці застосувала спецзасоби і водомет, який чинне законодавство забороняє застосовувати при температурі атмосферного повітря нижче 0 °C, відтак його було застосовано незаконно. Загалом до вечора було поранено близько 100 мітингувальників. Сутички тривали наступного дня. В ніч з 20 на 21 січня продовжувались зіткнення, в результаті яких мітингувальники були дещо відтіснені від барикад, але на ранок їм вдалось повернути втрачене. Силове протистояння було призупинене 4-ма священиками, які стали між протестувальниками та спецпідрозділами. Кривавим для України виявився День Соборності 22 січня.
Мал. 7. Вул. Грушевського. 22 січня. Фото: Ilya Varlamov.
Мал. 8. Протистояння на Майдані. 22 січня Фото: Ilya Varlamov.
Мал. 9. Євромайданівці підкидають шини у вогонь. 22 січня. Фото: Ilya Varlamov.
Мал. 10. День Соборності України. Протестувальники палять гумові колеса на вул. Грушевського. 22 січня. Фото із сайту Української Правди.
Близько 8 ранку 22 січня «Беркут» пішов у наступ на вулиці Грушевського, почав розбирати барикаду й затримувати людей. О пів на дев'яту протестувальники перейшли в контратаку і повернулись на попередні позиції, а силовики відступили за лінію спалених автобусів. Внаслідок атаки спецпризначенців близько 200 протестувальників було поранено. За повідомленням «ВВС Україна» та «Української правди» 22 січня, «один з керівників медичної служби Євромайдану підтвердив загибель учасника сутичок на вулиці Грушевського. Молодий хлопець отримав чотири вогнепальних поранення: одне з яких було в шию, а інше – в голову. Цією особою виявився палкий патріот України і охоронець Євромайдану – Сергій Нігоян, 20-річний вірменин з Дніпропетровської області. Того ж дня було застрелено ще одну людину, білоруського активіста Михайла Жизневського. Згодом лікарі виявили в тілі одного із загиблих кулю від снайперської гвинтівки Драгунова калібру 7,62 мм, у іншого – пістолетну кулю калібром 9 мм.
| |
| Мал. 11. Нігоян Сергій. | Мал. 12. Жизневський Михайло. |
Цього ж дня у лісосмузі в Бориспільському районі Київської області було знайдено тіло Юрія Вербицького, що був викрадений з Олександрівської лікарні. Отримали поранення й померли наступного тижня в лікарнях Роман Сеник та Олександр Бадера. Після обіду спецпідрозділи були контратаковані майданівцями і відійшли на попередні позиції, на яких також з'явився бронетранспортер. Ситуація в країні значно загострилася і набрала радикального характеру. З 22 січня до 27 січня було захоплено 10 адміністрацій. Це всі західні ОДА, крім Закарпатської, та Чернігівська з Полтавською. На півдні захоплення не відбулися. Черкаську ОДА міліція відбила і почала зачистку серед населення. Тоді було схоплено і ув’язнено близько 56 чоловік. У всіх областях, окрім Донецької і Криму, пройшли мітинги на підтримку Євромайдану. В ніч з 25 на 26 січня 2014 р. мітингувальникам вдалося захопити Український дім, який, за інформацією, спецпризначенці могли використати для атаки людей. Крім того, євромайданівці зайняли будівлю Міністерства енергетики та вугільної промисловості на вулиці Хрещатик та будівлю Міністерства юстиції на Городецького. Слід відзначити, що майже у всій країні були організовані центри та пункти допомоги Євромайдану. Люди допомагали, чим могли: приносили гроші, хтось одяг, харчі, медикаменти тощо. Як ніколи, український народ був на хвилі всезагального патріотичного піднесення. Повсюдно звучали такі гасла, як «Слава Україні – Героям слава», «Слава нації – Смерть ворогам», «Україна понад усе» та дзвінко звучав Гімн України. Елементи національної атрибутики були практично всюди.
Мал. 13. Вулиця Інститутська. Оголошення на барикаді: "Змінюємо країну. Перепрошуємо за незручності". 24 січня 2014 р. Фото: Сергій Клименко.
8. Перші здобутки Євромайдану (28 січня – 17 лютого)
Враховуючи загострення ситуації, 28 січня Верховна Рада України скасувала «диктаторські закони 16 січня». Також у цей день пішов у відставку Прем’єр-міністр М. Азаров та його уряд. Це була значна перемога Євромайдану у відстоюванні своїх прав, але протестувальники не збиралися розходитись, вони вирішили стояти до кінця. 29 січня Верховна Рада ухвалила законопроект, поданий нардепом від фракції Партії регіонів Юрієм Мірошниченком щодо амністії учасників акцій протесту. Відповідно до нього мітингувальники мають звільнити адміністративні будівлі в Україні протягом 15 днів. Також йдеться про звільнення автошляхів. У свою чергу учасники протестів звільняються від кримінального переслідування. При цьому амністія не поширюється на осіб, що вчинили тяжкі злочини, наприклад, побиття журналістів та викрадення людей. Ні опозиція, ні мітингувальники не збиралися виконувати законопроект про амністію, зокрема, про це повідомив комендант Майдану Андрій Парубій. А вже наступного дня лідери опозиційних фракцій Арсеній Яценюк, Віталій Кличко і Олег Тягнибок опублікували спільну заяву, в якій звинуватили В. Януковича та Партію регіонів у порушенні конституційних норм щодо прийняття відповідного законопроекту. Також 30 січня було знайдено зниклого лідера Автомайдану Дмитра Булатова, який був сильно побитий. Як розповів він сам, невідомі били його, катували, відрізали йому вухо та навіть розпинали. Тодішня влада заперечувала факт тортур і вважал, що цей інцидент є інсценованим. Надалі ситуація в країні стабілізувалася. Основним питанням була конституційна реформа. Активісти Майдану і опозиція вимагали повернення до основ Конституції 2004 р. та обмеження повноважень Президента. 9 лютого відбулося ювілейне 10 народне віче. На ньому лідер фракції «Батьківщина» Арсеній Яценюк наголосив: «В Україні повинен сформуватись уряд Майдану, який буде урядом проти Януковича, за нову європейську Україну, де кожен українець відчує – ми таки перемогли і йдемо вперед в цих надскладних умовах». 15 лютого учасники акцій протесту на Майдані Незалежності розпочали процедуру звільнення Київської міської державної адміністрації. 16 лютого Генпрокурор Віктор Пшонка зробив заяву щодо звільнення активістів «Із завтрашнього дня (17 лютого) будуть проводитися усі процедурні дії щодо закриття кримінальних проваджень. Закон набуде чинності із завтрашнього дня. 268 підозрюваних буде звільнено від відповідальності і 108 кримінальних проваджень буде закрито». Після цього протестувальники прийняли рішення про остаточне звільнення КМДА.
Враховуючи загострення ситуації, 28 січня Верховна Рада України скасувала «диктаторські закони 16 січня». Також у цей день пішов у відставку Прем’єр-міністр М. Азаров та його уряд. Це була значна перемога Євромайдану у відстоюванні своїх прав, але протестувальники не збиралися розходитись, вони вирішили стояти до кінця. 29 січня Верховна Рада ухвалила законопроект, поданий нардепом від фракції Партії регіонів Юрієм Мірошниченком щодо амністії учасників акцій протесту. Відповідно до нього мітингувальники мають звільнити адміністративні будівлі в Україні протягом 15 днів. Також йдеться про звільнення автошляхів. У свою чергу учасники протестів звільняються від кримінального переслідування. При цьому амністія не поширюється на осіб, що вчинили тяжкі злочини, наприклад, побиття журналістів та викрадення людей. Ні опозиція, ні мітингувальники не збиралися виконувати законопроект про амністію, зокрема, про це повідомив комендант Майдану Андрій Парубій. А вже наступного дня лідери опозиційних фракцій Арсеній Яценюк, Віталій Кличко і Олег Тягнибок опублікували спільну заяву, в якій звинуватили В. Януковича та Партію регіонів у порушенні конституційних норм щодо прийняття відповідного законопроекту. Також 30 січня було знайдено зниклого лідера Автомайдану Дмитра Булатова, який був сильно побитий. Як розповів він сам, невідомі били його, катували, відрізали йому вухо та навіть розпинали. Тодішня влада заперечувала факт тортур і вважал, що цей інцидент є інсценованим. Надалі ситуація в країні стабілізувалася. Основним питанням була конституційна реформа. Активісти Майдану і опозиція вимагали повернення до основ Конституції 2004 р. та обмеження повноважень Президента. 9 лютого відбулося ювілейне 10 народне віче. На ньому лідер фракції «Батьківщина» Арсеній Яценюк наголосив: «В Україні повинен сформуватись уряд Майдану, який буде урядом проти Януковича, за нову європейську Україну, де кожен українець відчує – ми таки перемогли і йдемо вперед в цих надскладних умовах». 15 лютого учасники акцій протесту на Майдані Незалежності розпочали процедуру звільнення Київської міської державної адміністрації. 16 лютого Генпрокурор Віктор Пшонка зробив заяву щодо звільнення активістів «Із завтрашнього дня (17 лютого) будуть проводитися усі процедурні дії щодо закриття кримінальних проваджень. Закон набуде чинності із завтрашнього дня. 268 підозрюваних буде звільнено від відповідальності і 108 кримінальних проваджень буде закрито». Після цього протестувальники прийняли рішення про остаточне звільнення КМДА.
9. Пік Революції Гідності 18–20 лютого 2014 р.
Ще 16 лютого на народному вічі було ухвалено рішення про «мирний наступ» у вівторок 18 лютого до Верховної Ради із метою заставити політиків прийняти зміни до Конституції і врегулювати кризову ситуацію. 17 лютого було оприлюднено заяви Правого сектору та Всеукраїнського об'єднання «Майдан» про «загальну мобілізацію» у зв'язку з «мирним наступом». Уже зранку 18 лютого євромайданівці розпочали ходу до Верховної Ради, де депутати повинні були прийняти зміни до Конституції України щодо обмежень повноважень Президента. У той час до урядового кварталу було стягнуто великі сили міліції, БТР і два водомети. Але за вказівкою голови Верховної ради В. Рибака канцелярія ВРУ відмовлялася реєструвати цей документ, не згоджуючись на жодні компроміси. До кінця робочого дня сесійне засідання так і не почалося. На вулиці Грушевського та Кріпосного почалися сутички між протестувальниками і міліцією. На вулиці Шовковничній проти демонстрантів бійці спецпідрозділу «Беркут» застосували спецзасоби: світлошумові гранати та помпові рушниці. Також силовики піднялись на дах будинку по вул. Інституцькій 17/5 і звідти кидали шумові гранати та стріляли з рушниць. З боку учасників «Мирного наступу» у сторону правоохоронців летить каміння та петарди, крім того, протестувальники підпалили дві вантажівки КАМАЗ, що блокували проїжджу частину. Сутички між силовиками та євромайданівцями відбулися також у Маріїнському парку з боку станції метро «Арсенальна». Тим часом на вулиці Липській мітингувальники спалили офіс Партії регіонів. Близько 13 години «Беркут» почав відтісняти мітингувальників по вулиці Інститутській у бік Майдану Незалежності. У свою чергу мітингарі розпочали спорудження барикад на перехресті вулиць Інститутської і Банкової з бруківки та у Маріїнському парку з підручних матеріалів. Близько 16 години міліція відтіснила протестувальників до Жовтневого палацу поблизу майдану Незалежності, де розпочали атаку проти учасників акції протесту. Близько 16 години «беркутівці» захопили барикади на вулиці Грушевського та взялися за руйнування барикад на Хрещатику. Фактично усі барикади перед Майданом було знищено, але в останню мить за наказом керівників силовики зупинилися, очікуючи падіння барикади на Хрещатику зі сторони Європейської площі. Цим скористались активісти оборони Майдану, їм вдалося побудувати «останню» барикаду по вулиці Інститутській в межах Майдану, використовуючи дерев`яні піддони, які діставали з під палаток. Міністерство внутрішніх справ спільно з Службою безпеки України оприлюднили заяву, у якій відомствами висувалася вимога до мітингарів: до 18 години припинити протистояння, інакше силовики обіцяли «навести порядок всіма засобами, передбаченими законом». Крім того, у міліції повідомили про проведення антитерористичної операції на Майдані Незалежності. О 18 почався штурм внутрішніми військами барикади зі сторони Європейської площі з використанням БТР, у якому перебував екіпаж «Беркута». Близько 19 години у ході антитерористичної операції з усіх боків на Майдан Незалежності розпочався наступ силовиків. Демонстрантів на Майдані перебувало близько 20 тисяч. Сутички вечора 18 лютого на майдані Незалежності відбувалися як з боку вулиці Інститутської, так і з боку Європейської площі. Запеклі бої тривали усю ніч. Близько півночі відбувся підпал Будинку профспілок, в якому перебувало багато людей. Крім того, на Майдані було повністю виключено світло, що значно ускладнило становище. Фактично внутрішні війська та «беркутівці» знищили усі барикади, єдиним бар’єром між обома сторонами був сильний вогонь, який євромайданівці підтримували усіма підручними засобами.
Мал. 14. Запеклі сутички в центрі Києва. 19 лютого. Фото: Reuters.
Мал. 15. Протистояння на Майдані Незалежності. 19 лютого. Фото: Mstyslav Chernov.
Штурм припинився тільки під ранок, коли у силовиків закінчились гранати і набої. Злам ситуації на користь протестувальників відбувся близько 6 ранку 19 лютого, коли на допомогу оборонцям Майдану крізь блокаду силовиків прорвався автобус львів'ян. Вони з палицями і щитами кинулись у наступ на солдат внутрішніх військ, які згодом почали відступ. Протестувальникам вдалось повністю відновити контроль над Майданом Незалежності. Під час цих подій силовиками з вогнепальної зброї було вбито більше 20 осіб. Переговори лідерів опозиції з В. Януковичем, що тривали до 2-ї години ночі 19 лютого, пройшли безуспішно – В. Янукович вимагав від протестувальників покинути територію Майдану. Близько 13-ї години СБУ оголосила про приведення у готовність суб'єкти боротьби з тероризмом на території держави. Готуючись до залучення армії в конфлікт, Янукович звільнив 19 лютого генерал-полковника Володимира Заману з посади начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних сил України і призначив на цю посаду Юрія Ільїна, який до того обіймав посаду командувача Військово-морських сил Збройних сил України. Дії влади викликали масовий протестний рух у всій Україні. В Тернополі, Львові, Івано-Франківську відбулися штурми будівель МВС, прокуратури та адміністрацій. Фактично міліція та інші силові структури були позбавленні своїх повноважень. Усюди організовувалась народна самооборона.
Мал. 16. Палаючий Будинок профспілок. 19 лютого. Фото із сайту rian.com.ua.
Мал. 17. Головна площа. 20 лютого. Фото: Efrem Lukatsky/АР.
Вранці 20 лютого протестувальники у Києві перейшли у наступ. Їм вдалося зайняти приміщення міністерства Агрополітики і відтіснили «Беркут» від монументу Незалежності, звільнили Жовтневий палац та Український дім. В той же час на дахах готелів «Козацького» та готелю «Україна» розташувались снайпери, що відкрили прицільний вогонь по протестувальниках на ураження. До 14-ї години число загиблих досягло 35 осіб, а о 17-й повідомлялося про 60 загиблих. Становище у столиці країни було вкрай важким. Близько 17-ї години народні депутати почали збиратися у Верховній Раді для обговорення ситуації у центрі Києва. О 22:17 Верховна Рада прийняла постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України». Цей правовий акт визнав, що дії силових структур були незаконними і постановив «Кабінету Міністрів України, Службі безпеки України, Міністерству внутрішніх справ України, Міністерству оборони України та підпорядкованим їм військовим та воєнізованим формуванням негайно припинити та не допускати надалі застосування сили. Заборонити використання будь-яких видів зброї та спеціальних засобів проти учасників акцій протесту». За прийняття цієї постанови проголосувало 236 депутатів, в тому числі 35 депутатів від фракції Партії регіонів та 35 позафракційних. Жодного голосу не дала лише фракція Комуністичної партії. Ця постанова поклала край триденному кровопролиттю.
Ще 16 лютого на народному вічі було ухвалено рішення про «мирний наступ» у вівторок 18 лютого до Верховної Ради із метою заставити політиків прийняти зміни до Конституції і врегулювати кризову ситуацію. 17 лютого було оприлюднено заяви Правого сектору та Всеукраїнського об'єднання «Майдан» про «загальну мобілізацію» у зв'язку з «мирним наступом». Уже зранку 18 лютого євромайданівці розпочали ходу до Верховної Ради, де депутати повинні були прийняти зміни до Конституції України щодо обмежень повноважень Президента. У той час до урядового кварталу було стягнуто великі сили міліції, БТР і два водомети. Але за вказівкою голови Верховної ради В. Рибака канцелярія ВРУ відмовлялася реєструвати цей документ, не згоджуючись на жодні компроміси. До кінця робочого дня сесійне засідання так і не почалося. На вулиці Грушевського та Кріпосного почалися сутички між протестувальниками і міліцією. На вулиці Шовковничній проти демонстрантів бійці спецпідрозділу «Беркут» застосували спецзасоби: світлошумові гранати та помпові рушниці. Також силовики піднялись на дах будинку по вул. Інституцькій 17/5 і звідти кидали шумові гранати та стріляли з рушниць. З боку учасників «Мирного наступу» у сторону правоохоронців летить каміння та петарди, крім того, протестувальники підпалили дві вантажівки КАМАЗ, що блокували проїжджу частину. Сутички між силовиками та євромайданівцями відбулися також у Маріїнському парку з боку станції метро «Арсенальна». Тим часом на вулиці Липській мітингувальники спалили офіс Партії регіонів. Близько 13 години «Беркут» почав відтісняти мітингувальників по вулиці Інститутській у бік Майдану Незалежності. У свою чергу мітингарі розпочали спорудження барикад на перехресті вулиць Інститутської і Банкової з бруківки та у Маріїнському парку з підручних матеріалів. Близько 16 години міліція відтіснила протестувальників до Жовтневого палацу поблизу майдану Незалежності, де розпочали атаку проти учасників акції протесту. Близько 16 години «беркутівці» захопили барикади на вулиці Грушевського та взялися за руйнування барикад на Хрещатику. Фактично усі барикади перед Майданом було знищено, але в останню мить за наказом керівників силовики зупинилися, очікуючи падіння барикади на Хрещатику зі сторони Європейської площі. Цим скористались активісти оборони Майдану, їм вдалося побудувати «останню» барикаду по вулиці Інститутській в межах Майдану, використовуючи дерев`яні піддони, які діставали з під палаток. Міністерство внутрішніх справ спільно з Службою безпеки України оприлюднили заяву, у якій відомствами висувалася вимога до мітингарів: до 18 години припинити протистояння, інакше силовики обіцяли «навести порядок всіма засобами, передбаченими законом». Крім того, у міліції повідомили про проведення антитерористичної операції на Майдані Незалежності. О 18 почався штурм внутрішніми військами барикади зі сторони Європейської площі з використанням БТР, у якому перебував екіпаж «Беркута». Близько 19 години у ході антитерористичної операції з усіх боків на Майдан Незалежності розпочався наступ силовиків. Демонстрантів на Майдані перебувало близько 20 тисяч. Сутички вечора 18 лютого на майдані Незалежності відбувалися як з боку вулиці Інститутської, так і з боку Європейської площі. Запеклі бої тривали усю ніч. Близько півночі відбувся підпал Будинку профспілок, в якому перебувало багато людей. Крім того, на Майдані було повністю виключено світло, що значно ускладнило становище. Фактично внутрішні війська та «беркутівці» знищили усі барикади, єдиним бар’єром між обома сторонами був сильний вогонь, який євромайданівці підтримували усіма підручними засобами.
Мал. 14. Запеклі сутички в центрі Києва. 19 лютого. Фото: Reuters.
Мал. 15. Протистояння на Майдані Незалежності. 19 лютого. Фото: Mstyslav Chernov.
Штурм припинився тільки під ранок, коли у силовиків закінчились гранати і набої. Злам ситуації на користь протестувальників відбувся близько 6 ранку 19 лютого, коли на допомогу оборонцям Майдану крізь блокаду силовиків прорвався автобус львів'ян. Вони з палицями і щитами кинулись у наступ на солдат внутрішніх військ, які згодом почали відступ. Протестувальникам вдалось повністю відновити контроль над Майданом Незалежності. Під час цих подій силовиками з вогнепальної зброї було вбито більше 20 осіб. Переговори лідерів опозиції з В. Януковичем, що тривали до 2-ї години ночі 19 лютого, пройшли безуспішно – В. Янукович вимагав від протестувальників покинути територію Майдану. Близько 13-ї години СБУ оголосила про приведення у готовність суб'єкти боротьби з тероризмом на території держави. Готуючись до залучення армії в конфлікт, Янукович звільнив 19 лютого генерал-полковника Володимира Заману з посади начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних сил України і призначив на цю посаду Юрія Ільїна, який до того обіймав посаду командувача Військово-морських сил Збройних сил України. Дії влади викликали масовий протестний рух у всій Україні. В Тернополі, Львові, Івано-Франківську відбулися штурми будівель МВС, прокуратури та адміністрацій. Фактично міліція та інші силові структури були позбавленні своїх повноважень. Усюди організовувалась народна самооборона.
Мал. 16. Палаючий Будинок профспілок. 19 лютого. Фото із сайту rian.com.ua.
Мал. 17. Головна площа. 20 лютого. Фото: Efrem Lukatsky/АР.
Вранці 20 лютого протестувальники у Києві перейшли у наступ. Їм вдалося зайняти приміщення міністерства Агрополітики і відтіснили «Беркут» від монументу Незалежності, звільнили Жовтневий палац та Український дім. В той же час на дахах готелів «Козацького» та готелю «Україна» розташувались снайпери, що відкрили прицільний вогонь по протестувальниках на ураження. До 14-ї години число загиблих досягло 35 осіб, а о 17-й повідомлялося про 60 загиблих. Становище у столиці країни було вкрай важким. Близько 17-ї години народні депутати почали збиратися у Верховній Раді для обговорення ситуації у центрі Києва. О 22:17 Верховна Рада прийняла постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України». Цей правовий акт визнав, що дії силових структур були незаконними і постановив «Кабінету Міністрів України, Службі безпеки України, Міністерству внутрішніх справ України, Міністерству оборони України та підпорядкованим їм військовим та воєнізованим формуванням негайно припинити та не допускати надалі застосування сили. Заборонити використання будь-яких видів зброї та спеціальних засобів проти учасників акцій протесту». За прийняття цієї постанови проголосувало 236 депутатів, в тому числі 35 депутатів від фракції Партії регіонів та 35 позафракційних. Жодного голосу не дала лише фракція Комуністичної партії. Ця постанова поклала край триденному кровопролиттю.
10. Повалення режиму Януковича
21 лютого 2014 р. лідери опозиції підписали з Віктором Януковичем угоду щодо врегулювання кризи в Україні. Відповідно до угоди протягом 48 годин з моменту її підписання мала б відновити дію Конституція України в редакції 2004 року та сформовано новий коаліційний уряд; до вересня 2014 року треба було провести конституційну реформу; до грудня 2014 року – провести позачергові президентські вибори; також треба прийняти нове виборче законодавство та обрати новий склад ЦВК; провести розслідування випадків насильства під наглядом Ради Європи; також влада та опозиція відмовилися від силових дій. Угоду було засвідчено главами МЗС Польщі та Німеччини, представником МЗС Франції, представник від Росії відмовився підписати. Того ж дня Верховна Рада («за» - 386 депутатів) проголосувала Постанову про відновлення легітимного Конституційного ладу (в редакції від 2004 р.), це означало, що тепер буде сформовано новий уряд незалежно від Президента. Увечері 21 лютого відбувся велелюдний Майдан. На ньому виступили лідери опозиції, які оголосили про укладання угоди із чинним Президентом. Але такі дії євромайданівці засудили і освистали. Тоді на трибуну сцени піднявся один із сотників самооборони Майдану Володимир Парасюк й заявив, що Майдан не буде терпіти Януковича до виборів в грудні 2014. Сотник проголосив ультиматум, що якщо Янукович не піде у відставку до ранку, то самооборона піде на штурм. Євромайдан палко із захватом підтримав сотника. У ніч з 21 на 22 лютого Янукович, наляканий можливістю потрапити під народний суд, залишив Адміністрацію Президента та втік у Харків. 22 лютого о 17 годині 11 хвилин Верховна Рада України 328-ма голосами народних депутатів підтримала Постанову про усунення Віктора Януковича з посади Президента України, аргументуючи таке рішення самоусуненням Януковича від виконання своїх обов'язків, та призначила позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 р. Отже, основна мета Євромайдану була досягнута. Того ж дня, Віктор Янукович записав телезвернення, у якому назвав події 18–20 лютого в Україні державним переворотом, порівнявши їх з приходом нацистів до влади у Німеччині, назвав депутатів, що вийшли з Партії регіонів, зрадниками та заперечив легітимність прийнятих Верховною Радою рішень. 23 лютого 2014 року фракція Партії регіонів оприлюднила свою заяву, в якій усю відповідальність за ситуацію в Україні поклала на Президента Віктора Януковича та його найближче оточення: «Ми, фракція Партії Регіонів у Верховній Раді України і наші однопартійці, рішуче засуджуємо злочинні накази, що призвели до людських жертв, до порожньої скарбниці, величезних боргів, ганьби в очах українського народу і всього світу, в результаті чого наша країна опинилася на краю прірви, загрози розколу і втрати національного суверенітету». 25 лютого 2014 року Генеральний прокурор України Олег Махніцький повідомив, що Віктора Януковича оголошено у розшук за підозрою у масових вбивствах людей з обтяжливими обставинами відповідно до частини 2 статті 115 Кримінального кодексу. 27 лютого з'явилась інформація, що Янукович перебуває на території Росії, куди дістався морем разом зі своїм сином Віктором.
Таким чином, події 21 листопада 2013 р. – 22 лютого 2014 р. стали етапом прояву українцями неабиякої сили, мужності, гідності, віри та міцності духу. Вони показали усьому світу, що вищою метою для українського народу є збереження людських цінностей та основ демократії. А будь-яке зазіхання на них зі сторони ворогів зазнає невдачі і буде покаране. Проте за відстоювання цих ідей довелося заплатити дорогою ціною – кров’ю «Небесної Сотні» – патріотів, які поклали своє життя на вівтар для захисту рідної Батьківщини. В цих трагічних подіях смерть кожної людини - це не просто втрата однієї сім'ї, а біль усього народу. Революція Гідності показала, що в країні настав час для реформ та кардинальних змін. Саме тепер українцям вдалося скинути ярмо «радянського совка» та стати на шлях формування повноцінного громадянського суспільства. Але боротьба за свою державу ще не завершилась. Наступним випробовуванням для України стала анексія Криму Російською Федерацією та війна на Сході.
Основні дати:
2013 р.:
21 листопада – початок Революції Гідності. Кабінет Міністрів України вирішив призупинити процес підготування до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.
24 листопада - великий мітинг на Майдані Незалежності. Перші сутички із міліцією.
30 листопада - перший силовий розгін мітингувальників.
1 грудня - півмільйонне Всеукраїнське народне віче на Майдані Незалежності. Захоплення КМДА і Будинку профспілок.
8 грудня - "Марш мільйонів".
15 грудня - "День гідності". Євромайдан прийняв резолюцію, яка забороняє Президентові підписувати угоду про вступ України в Митний союз.
22 грудня - створення загальнонаціональної організації Всеукраїнське об'єднання «Майдан».
2014 р.:
16 січня - прийняття Верховною Радою "Диктаторських Законів".
19-22 січня - криваві сутички між мітингувальниками і "Беркутом".
22 січня - перші жертви Революції Гідності. Смерть Сергія Нігояна та Михайла Жизневського.
22-27 січня - захоплення Державних Адміністрацій в областях України.
28 січня - Верховна Рада України скасувала "диктаторські закони 16 січня". У цей же день М. Азаров та весь уряд пішов у відставку.
29 січня - Верховна Рада ухвалила законопроект щодо амністії учасників акцій протесту.
15 лютого - мітингувальники почали звільняти КМДА.
18-20 лютого - пік Революції. Криваві сутички в центрі Києва, підпал Будинку профспілок та смерть багатьох євромайданівців ("Небесна Сотня").
20 лютого - Верховна Рада прийняла постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України».
21 лютого - Лідери опозиції підписали з В. Януковичем угоду, але Євромайдан не визнав її і вирішив йти до кінця.
Ніч 21 на 22 лютого - втеча В. Януковича.
22 лютого 2014 р. - Кінець режиму Януковича: Верховна Рада України 328-ма голосами народних депутатів підтримала Постанову про усунення Віктора Януковича з посади Президента України. Завершення Революції Гідності - першого етапу у боротьбі українського народу за збереження своєї незалежності.
21 лютого 2014 р. лідери опозиції підписали з Віктором Януковичем угоду щодо врегулювання кризи в Україні. Відповідно до угоди протягом 48 годин з моменту її підписання мала б відновити дію Конституція України в редакції 2004 року та сформовано новий коаліційний уряд; до вересня 2014 року треба було провести конституційну реформу; до грудня 2014 року – провести позачергові президентські вибори; також треба прийняти нове виборче законодавство та обрати новий склад ЦВК; провести розслідування випадків насильства під наглядом Ради Європи; також влада та опозиція відмовилися від силових дій. Угоду було засвідчено главами МЗС Польщі та Німеччини, представником МЗС Франції, представник від Росії відмовився підписати. Того ж дня Верховна Рада («за» - 386 депутатів) проголосувала Постанову про відновлення легітимного Конституційного ладу (в редакції від 2004 р.), це означало, що тепер буде сформовано новий уряд незалежно від Президента. Увечері 21 лютого відбувся велелюдний Майдан. На ньому виступили лідери опозиції, які оголосили про укладання угоди із чинним Президентом. Але такі дії євромайданівці засудили і освистали. Тоді на трибуну сцени піднявся один із сотників самооборони Майдану Володимир Парасюк й заявив, що Майдан не буде терпіти Януковича до виборів в грудні 2014. Сотник проголосив ультиматум, що якщо Янукович не піде у відставку до ранку, то самооборона піде на штурм. Євромайдан палко із захватом підтримав сотника. У ніч з 21 на 22 лютого Янукович, наляканий можливістю потрапити під народний суд, залишив Адміністрацію Президента та втік у Харків. 22 лютого о 17 годині 11 хвилин Верховна Рада України 328-ма голосами народних депутатів підтримала Постанову про усунення Віктора Януковича з посади Президента України, аргументуючи таке рішення самоусуненням Януковича від виконання своїх обов'язків, та призначила позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 р. Отже, основна мета Євромайдану була досягнута. Того ж дня, Віктор Янукович записав телезвернення, у якому назвав події 18–20 лютого в Україні державним переворотом, порівнявши їх з приходом нацистів до влади у Німеччині, назвав депутатів, що вийшли з Партії регіонів, зрадниками та заперечив легітимність прийнятих Верховною Радою рішень. 23 лютого 2014 року фракція Партії регіонів оприлюднила свою заяву, в якій усю відповідальність за ситуацію в Україні поклала на Президента Віктора Януковича та його найближче оточення: «Ми, фракція Партії Регіонів у Верховній Раді України і наші однопартійці, рішуче засуджуємо злочинні накази, що призвели до людських жертв, до порожньої скарбниці, величезних боргів, ганьби в очах українського народу і всього світу, в результаті чого наша країна опинилася на краю прірви, загрози розколу і втрати національного суверенітету». 25 лютого 2014 року Генеральний прокурор України Олег Махніцький повідомив, що Віктора Януковича оголошено у розшук за підозрою у масових вбивствах людей з обтяжливими обставинами відповідно до частини 2 статті 115 Кримінального кодексу. 27 лютого з'явилась інформація, що Янукович перебуває на території Росії, куди дістався морем разом зі своїм сином Віктором.
Таким чином, події 21 листопада 2013 р. – 22 лютого 2014 р. стали етапом прояву українцями неабиякої сили, мужності, гідності, віри та міцності духу. Вони показали усьому світу, що вищою метою для українського народу є збереження людських цінностей та основ демократії. А будь-яке зазіхання на них зі сторони ворогів зазнає невдачі і буде покаране. Проте за відстоювання цих ідей довелося заплатити дорогою ціною – кров’ю «Небесної Сотні» – патріотів, які поклали своє життя на вівтар для захисту рідної Батьківщини. В цих трагічних подіях смерть кожної людини - це не просто втрата однієї сім'ї, а біль усього народу. Революція Гідності показала, що в країні настав час для реформ та кардинальних змін. Саме тепер українцям вдалося скинути ярмо «радянського совка» та стати на шлях формування повноцінного громадянського суспільства. Але боротьба за свою державу ще не завершилась. Наступним випробовуванням для України стала анексія Криму Російською Федерацією та війна на Сході.
Основні дати:
2013 р.:
21 листопада – початок Революції Гідності. Кабінет Міністрів України вирішив призупинити процес підготування до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.
24 листопада - великий мітинг на Майдані Незалежності. Перші сутички із міліцією.
30 листопада - перший силовий розгін мітингувальників.
1 грудня - півмільйонне Всеукраїнське народне віче на Майдані Незалежності. Захоплення КМДА і Будинку профспілок.
8 грудня - "Марш мільйонів".
15 грудня - "День гідності". Євромайдан прийняв резолюцію, яка забороняє Президентові підписувати угоду про вступ України в Митний союз.
22 грудня - створення загальнонаціональної організації Всеукраїнське об'єднання «Майдан».
24 листопада - великий мітинг на Майдані Незалежності. Перші сутички із міліцією.
30 листопада - перший силовий розгін мітингувальників.
1 грудня - півмільйонне Всеукраїнське народне віче на Майдані Незалежності. Захоплення КМДА і Будинку профспілок.
8 грудня - "Марш мільйонів".
15 грудня - "День гідності". Євромайдан прийняв резолюцію, яка забороняє Президентові підписувати угоду про вступ України в Митний союз.
22 грудня - створення загальнонаціональної організації Всеукраїнське об'єднання «Майдан».
2014 р.:
16 січня - прийняття Верховною Радою "Диктаторських Законів".
19-22 січня - криваві сутички між мітингувальниками і "Беркутом".
22 січня - перші жертви Революції Гідності. Смерть Сергія Нігояна та Михайла Жизневського.
22-27 січня - захоплення Державних Адміністрацій в областях України.
28 січня - Верховна Рада України скасувала "диктаторські закони 16 січня". У цей же день М. Азаров та весь уряд пішов у відставку.
29 січня - Верховна Рада ухвалила законопроект щодо амністії учасників акцій протесту.
15 лютого - мітингувальники почали звільняти КМДА.
18-20 лютого - пік Революції. Криваві сутички в центрі Києва, підпал Будинку профспілок та смерть багатьох євромайданівців ("Небесна Сотня").
20 лютого - Верховна Рада прийняла постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України».
21 лютого - Лідери опозиції підписали з В. Януковичем угоду, але Євромайдан не визнав її і вирішив йти до кінця.
Ніч 21 на 22 лютого - втеча В. Януковича.
22 лютого 2014 р. - Кінець режиму Януковича: Верховна Рада України 328-ма голосами народних депутатів підтримала Постанову про усунення Віктора Януковича з посади Президента України. Завершення Революції Гідності - першого етапу у боротьбі українського народу за збереження своєї незалежності.
19-22 січня - криваві сутички між мітингувальниками і "Беркутом".
22 січня - перші жертви Революції Гідності. Смерть Сергія Нігояна та Михайла Жизневського.
22-27 січня - захоплення Державних Адміністрацій в областях України.
28 січня - Верховна Рада України скасувала "диктаторські закони 16 січня". У цей же день М. Азаров та весь уряд пішов у відставку.
29 січня - Верховна Рада ухвалила законопроект щодо амністії учасників акцій протесту.
15 лютого - мітингувальники почали звільняти КМДА.
18-20 лютого - пік Революції. Криваві сутички в центрі Києва, підпал Будинку профспілок та смерть багатьох євромайданівців ("Небесна Сотня").
20 лютого - Верховна Рада прийняла постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України».
21 лютого - Лідери опозиції підписали з В. Януковичем угоду, але Євромайдан не визнав її і вирішив йти до кінця.
Ніч 21 на 22 лютого - втеча В. Януковича.
22 лютого 2014 р. - Кінець режиму Януковича: Верховна Рада України 328-ма голосами народних депутатів підтримала Постанову про усунення Віктора Януковича з посади Президента України. Завершення Революції Гідності - першого етапу у боротьбі українського народу за збереження своєї незалежності.
Призов до армії 2018: строкова військова служба
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов’язком українців (ст. 65 Конституції та ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу»).
Військовий обов’язок встановлюється з метою підготовки громадян України до захисту своєї держави, забезпечення особовим складом ЗСУ, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Складовою частиною військового обов’язку є строкова служба в армії.
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов’язком українців (ст. 65 Конституції та ч. 1 ст. 1 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу»).
Військовий обов’язок встановлюється з метою підготовки громадян України до захисту своєї держави, забезпечення особовим складом ЗСУ, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Складовою частиною військового обов’язку є строкова служба в армії.
Хто підлягає призову до армії в 2018 році?
Призовний вік в Україні в 2018 році встановлено на рівні 20-27 років. Таким чином, чоловіки цієї вікової категорії, визнані придатними до стройової підготовки і які не мають підстав для відстрочки або звільнення від армії, зобов’язані пройти службу в рядах збройних сил України. Нагадаємо, що раніше призову в армію підлягали юнаки віком від 18 років. Разом з тим, незважаючи на підвищення віку призовників-строковиків, молоді люди 18-19 років вправі пройти службу в армії на добровільній основі (за контрактом).
Призовний вік в Україні в 2018 році встановлено на рівні 20-27 років. Таким чином, чоловіки цієї вікової категорії, визнані придатними до стройової підготовки і які не мають підстав для відстрочки або звільнення від армії, зобов’язані пройти службу в рядах збройних сил України. Нагадаємо, що раніше призову в армію підлягали юнаки віком від 18 років. Разом з тим, незважаючи на підвищення віку призовників-строковиків, молоді люди 18-19 років вправі пройти службу в армії на добровільній основі (за контрактом).
Який термін служби в українській армії?
Згідно ст. 23 ЗУ «Про військовий обов’язок и військову службу» термін служби в армії становить:
- 18 місяців – для призовників, які не мають вищої освіти
- 12 місяців – для призовників зі ступенем спеціаліста або магістра
Згідно ст. 23 ЗУ «Про військовий обов’язок и військову службу» термін служби в армії становить:
- 18 місяців – для призовників, які не мають вищої освіти
- 12 місяців – для призовників зі ступенем спеціаліста або магістра
Які терміни проведення призову на строкову службу в 2018 році?
Як і раніше, в 2018 році в Україні буде проведено дві хвилі закликів в армію — весняний та осінній. Терміни проведення призовної кампанії на строкову військову службу визначаються щорічно Указом Президента України. Так на 2018 рік встановлено такі дати:
- з 1 квітня по 31 травня 2018 — весняний призов до ЗСУ
- з 1 жовтня по 31 грудня — осінній призов до ЗСУ
У 2018 році строки проведення чергового призову в Україні було вперше збільшено до 3-х місяців. Призовна кампанія може бути продовжена будь-якої миті протягом року лише на підставі Указу Президента (приймати новий закон для цього не потрібно). Крім того, чинне законодавство дозволяє Президенту в будь-який момент оголосити позачергові і додаткові призови строковиків, наприклад, в Нацгвардію (літній призов) або прикордонну службу (зимовий призов).
Зміни військового права стосовно збільшення і зменшення призовного віку, оновлення дат (періодів) початку і кінця призову, а також інші новини строкової служби, щоденно відстежують адвокати Юридичного порталу України. Інформація в статті постійно оновлюється — додайте цю сторінку в закладки.
Як і раніше, в 2018 році в Україні буде проведено дві хвилі закликів в армію — весняний та осінній. Терміни проведення призовної кампанії на строкову військову службу визначаються щорічно Указом Президента України. Так на 2018 рік встановлено такі дати:
- з 1 квітня по 31 травня 2018 — весняний призов до ЗСУ
- з 1 жовтня по 31 грудня — осінній призов до ЗСУ
У 2018 році строки проведення чергового призову в Україні було вперше збільшено до 3-х місяців. Призовна кампанія може бути продовжена будь-якої миті протягом року лише на підставі Указу Президента (приймати новий закон для цього не потрібно). Крім того, чинне законодавство дозволяє Президенту в будь-який момент оголосити позачергові і додаткові призови строковиків, наприклад, в Нацгвардію (літній призов) або прикордонну службу (зимовий призов).
Зміни військового права стосовно збільшення і зменшення призовного віку, оновлення дат (періодів) початку і кінця призову, а також інші новини строкової служби, щоденно відстежують адвокати Юридичного порталу України. Інформація в статті постійно оновлюється — додайте цю сторінку в закладки.
Що робити, якщо принесли повістку?
Згідно з українським законодавством, призовники, які отримали повістку з військкомату зобов’язані прибути до призовної дільниці в термін, зазначений у повістці. При цьому в Законі зазначено, що неотримання повістки з будь-яких причин не є підставою для ігнорування призову. Отже, як тільки в країні оголошено про початок нового призову в армію, військовозобов’язаним громадянам дається 10 днів на явку у військовий комісаріат.
Поважними причинами неявки до військкомату можуть вважатися тільки форс-мажорні ситуації: стихійне лихо, хвороба призовника, смерть близького родича (батьків, дружини, дитини, рідних брата, сестри, дідуся, бабусі) або близького родича дружини. Будь-які інші причини є недостатньо вагомими і можуть бути прирівняні до ухилення від армії.
Згідно з українським законодавством, призовники, які отримали повістку з військкомату зобов’язані прибути до призовної дільниці в термін, зазначений у повістці. При цьому в Законі зазначено, що неотримання повістки з будь-яких причин не є підставою для ігнорування призову. Отже, як тільки в країні оголошено про початок нового призову в армію, військовозобов’язаним громадянам дається 10 днів на явку у військовий комісаріат.
Поважними причинами неявки до військкомату можуть вважатися тільки форс-мажорні ситуації: стихійне лихо, хвороба призовника, смерть близького родича (батьків, дружини, дитини, рідних брата, сестри, дідуся, бабусі) або близького родича дружини. Будь-які інші причини є недостатньо вагомими і можуть бути прирівняні до ухилення від армії.
Хто має право на відстрочку або звільнення від служби в армії?
Законодавством України передбачено досить великий перелік громадян, які можуть отримати відстрочку від армії або взагалі не підлягають військовому призову. Так, відповідно до Закону «Про військовий обов’язок і військову службу» потрапити під відстрочку можуть:
- чоловіки, які мають двох і більше дітей або вагітну дружину
- студенти денних відділень ПТУ, ВНЗ і духовних семінарій
- призовники, які є єдиними годувальниками в сім’ї
- педагоги, лікарі, священнослужителі, поліцейські, резервісти і т.д.
Повний перелік підстав відстрочки від призову на строкову військову службу – тут.
Згідно ст. 18 ЗУ «Про військовий обов’язок і військову службу», повне звільнення від служби в армії можуть отримати громадяни України:
- визнані за станом здоров’я непридатними до військової служби
- досягли 27-річного віку (на день відправлення на строкову службу)
- які до набуття громадянства України пройшли службу в інших державах
- виконали обов’язки служби у військовому резерві протягом строків 1 і 2 контрактів
- яким після закінчення вищих навчальних закладів присвоєно військові (спеціальні) звання офіцерського (начальницького) складу
- засуджені за вчинення злочину до позбавлення волі, обмеження волі, в тому числі із звільненням від відбування покарання
- призовники, чиї близькі родичі загинули, померли або стали інвалідами під час проходження військової служби або зборів військовозобов’язаних
Законодавством України передбачено досить великий перелік громадян, які можуть отримати відстрочку від армії або взагалі не підлягають військовому призову. Так, відповідно до Закону «Про військовий обов’язок і військову службу» потрапити під відстрочку можуть:
- чоловіки, які мають двох і більше дітей або вагітну дружину
- студенти денних відділень ПТУ, ВНЗ і духовних семінарій
- призовники, які є єдиними годувальниками в сім’ї
- педагоги, лікарі, священнослужителі, поліцейські, резервісти і т.д.
Повний перелік підстав відстрочки від призову на строкову військову службу – тут.
Згідно ст. 18 ЗУ «Про військовий обов’язок і військову службу», повне звільнення від служби в армії можуть отримати громадяни України:
- визнані за станом здоров’я непридатними до військової служби
- досягли 27-річного віку (на день відправлення на строкову службу)
- які до набуття громадянства України пройшли службу в інших державах
- виконали обов’язки служби у військовому резерві протягом строків 1 і 2 контрактів
- яким після закінчення вищих навчальних закладів присвоєно військові (спеціальні) звання офіцерського (начальницького) складу
- засуджені за вчинення злочину до позбавлення волі, обмеження волі, в тому числі із звільненням від відбування покарання
- призовники, чиї близькі родичі загинули, померли або стали інвалідами під час проходження військової служби або зборів військовозобов’язаних
Як отримати відстрочку або звільнення від армії за станом здоров’я?
На сьогоднішній день, згідно із законодавством України, існує кілька способів отримати відстрочку або звільнення від армії. Одним з яких є звільнення (постійне або тимчасове) від строкової військової служби за станом здоров’я. І відстрочка, і звільнення від служби оформляються виключно за рішенням призовної комісії на підставі проведеної військово-лікарської експертизи.
Проведення медогляду призовників сприяє визначенню стану їх здоров’я і ступеня придатності до військової служби. При цьому враховуються характер захворювання або фізичної вади, ступінь їх розвитку, функціональні порушення, а також фактична працездатність, спеціальність і освіта. Після закінчення медичного огляду виноситься Постанова ВЛК (Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України).
Як правило, повне звільнення від загальної військової повинності мають молоді люди з явними важкими патологіями, наприклад, відсутність кінцівки, сліпота, глухота, розумова відсталість, шизофренія і т.д. У більшості інших випадків мова йде не про списання призовника через непридатність до служби, а про необхідність в лікуванні, на підставі якого дається відстрочка і потім проводиться повторна медкомісія.
Уникнути служби в армії в Україні в 2018 році можна при наявності таких проблем зі здоров’ям:
Актуальний і вичерпний список захворювань, які дають право на звільнення від призову на строкову службу в армію, міститься в «розкладі хвороб» (затверджено Наказом МОУ №402).
На сьогоднішній день, згідно із законодавством України, існує кілька способів отримати відстрочку або звільнення від армії. Одним з яких є звільнення (постійне або тимчасове) від строкової військової служби за станом здоров’я. І відстрочка, і звільнення від служби оформляються виключно за рішенням призовної комісії на підставі проведеної військово-лікарської експертизи.
Проведення медогляду призовників сприяє визначенню стану їх здоров’я і ступеня придатності до військової служби. При цьому враховуються характер захворювання або фізичної вади, ступінь їх розвитку, функціональні порушення, а також фактична працездатність, спеціальність і освіта. Після закінчення медичного огляду виноситься Постанова ВЛК (Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України).
Як правило, повне звільнення від загальної військової повинності мають молоді люди з явними важкими патологіями, наприклад, відсутність кінцівки, сліпота, глухота, розумова відсталість, шизофренія і т.д. У більшості інших випадків мова йде не про списання призовника через непридатність до служби, а про необхідність в лікуванні, на підставі якого дається відстрочка і потім проводиться повторна медкомісія.
Уникнути служби в армії в Україні в 2018 році можна при наявності таких проблем зі здоров’ям:
Актуальний і вичерпний список захворювань, які дають право на звільнення від призову на строкову службу в армію, міститься в «розкладі хвороб» (затверджено Наказом МОУ №402).
Яка відповідальність за ухилення від призову в армію?
В Україні передбачено два види відповідальності за порушення законодавства про військову службу — адміністративна і кримінальна. Як адмін покарання за неявку у військкомат застосовуються штрафні санкції, передбачені ст. 210 Кодексу України про адміністративні правопорушення:
- штраф від 85 до 119 гривень — перше порушення
- штраф 170-255 гривень — повторне порушення
Кримінальна відповідальність за ухилення від призову на строкову військову службу настає за статтею 335 КК України і передбачає обмеження волі на строк до 3-х років. Слід зазначити, що в більшості випадків покарання є умовним.
https://www.lawportal.com.ua/prizov-do-armii-strokova-vijskova-sluzhba.html
Війна в Афганістані 1979-1989 рр.
В Україні передбачено два види відповідальності за порушення законодавства про військову службу — адміністративна і кримінальна. Як адмін покарання за неявку у військкомат застосовуються штрафні санкції, передбачені ст. 210 Кодексу України про адміністративні правопорушення:
- штраф від 85 до 119 гривень — перше порушення
- штраф 170-255 гривень — повторне порушення
Кримінальна відповідальність за ухилення від призову на строкову військову службу настає за статтею 335 КК України і передбачає обмеження волі на строк до 3-х років. Слід зазначити, що в більшості випадків покарання є умовним.
https://www.lawportal.com.ua/prizov-do-armii-strokova-vijskova-sluzhba.html
Війна в Афганістані 1979-1989 рр.
Війна в Афганістані — повномасштабна збройна агресія Радянського Союзу, проти суверенного Афганістану під приводом боротьби з моджахедами, у якому брали участь урядові війська Афганістану і Радянського Союзу проти повстанських груп моджахедів. Розпочалась у грудні 1979 року нападом спецпідрозділів КДБ СРСР на президентський палац у Кабулі і вбивством президента країни Хафізулли Аміна і його оточення та введенням у країну «обмеженого контингенту» Радянської Армії. Війна за офіційними радянськими даними тривала до виводу основної маси радянських військ 15 лютого 1989 року. Унаслідок цієї війни загинуло (за міжнародними даними, прийнятими також і СРСР) близько 1,5 млн або 10 % з числа тодішнього населення країни. Радянські втрати, за офіційними даними СРСР, становили близько 15 тисяч військовослужбовців.
Політичне становище на початок війни
Війна в Афганістані — повномасштабна збройна агресія Радянського Союзу, проти суверенного Афганістану під приводом боротьби з моджахедами, у якому брали участь урядові війська Афганістану і Радянського Союзу проти повстанських груп моджахедів. Розпочалась у грудні 1979 року нападом спецпідрозділів КДБ СРСР на президентський палац у Кабулі і вбивством президента країни Хафізулли Аміна і його оточення та введенням у країну «обмеженого контингенту» Радянської Армії. Війна за офіційними радянськими даними тривала до виводу основної маси радянських військ 15 лютого 1989 року. Унаслідок цієї війни загинуло (за міжнародними даними, прийнятими також і СРСР) близько 1,5 млн або 10 % з числа тодішнього населення країни. Радянські втрати, за офіційними даними СРСР, становили близько 15 тисяч військовослужбовців.
Політичне становище на початок війни
Афганістан завжди був однією з найбідніших країн світу. Це було зумовлено насамперед географічним положенням країни, рельєфом місцевості (80 % території — гори та безводні пустелі), а також особливостями релігійної свідомості афганських племен. Афганці здавна сповідують іслам ханіфістського напрямку, особливістю якого є аскетизм і консерватизм повсякденного життя. Традиційно панівною елітою в афганському суспільстві були вожді пуштунських племен, верхівка духовенства, багаті землевласники, купці та нечисленний офіцерський корпус. Значна роль військових в Афганістані була звичною для азіатської країни.
Афганістан завжди був однією з найбідніших країн світу. Це було зумовлено насамперед географічним положенням країни, рельєфом місцевості (80 % території — гори та безводні пустелі), а також особливостями релігійної свідомості афганських племен. Афганці здавна сповідують іслам ханіфістського напрямку, особливістю якого є аскетизм і консерватизм повсякденного життя. Традиційно панівною елітою в афганському суспільстві були вожді пуштунських племен, верхівка духовенства, багаті землевласники, купці та нечисленний офіцерський корпус. Значна роль військових в Афганістані була звичною для азіатської країни.
Радянське вторгнення (1979—89)
Хоча Хафізула Амін був ще більш лівим та прорадянським, але його лівацький курс порушував стабільність та контрольованість процесів в країні. В різних районах країни спалахнули локальні антиурядові повстання. У цих умовах Амін кілька раз офіційно просив СРСР надіслати в Афганістан радянські війська для підтримки його режиму. Керівництво КПРС не поспішало задовольнити його прохання, вони вважали заколот Аміна «контрреволюцією». Кремлівських старців на чолі з Брежнєвим також сильно дратувало те, що Амін скинув Тараки не порадившись з ними і не отримавши на це їх дозволу. В грудні 1979 голова КДБ і член Політбюро Ю. В. Андропов надіслав Л.Брежнєву листа, в якому запропонував ввести радянські війська в Афганістан, а Аміна ліквідувати та замінити на більш лояльного Бабрака Кармаля. 12 грудня 1979 года «комісія» Політбюро ЦК КПРС у складі Ю. В. Андропова, Д. Ф. Устинова, А. А. Громико та Б. Пономарьова натиснула на Брежнєва і той підписав наказ ввести радянські війська, тобто розпочати збройну агресію проти суверенної сусідньої країни.
«Трійка» радянських керівників, до складу якої увійшли Андропов, Громико й Устинов в умовах надсекретності, наказала начальникові Генерального штабу Огаркову, командувачу військами Варшавського договору Куликову, начальнику відділу кадрів Шкадову, начальникові політуправління армії Єпішеву, начальнику Головного управління оперативних операцій Варенникову та першому заступникові начальника Генштабу Ахромеєву — підготувати план військової операції. Маршали розробили операцію «Ш», яку мали провести радянські війська без залучення військ центральноєвропейських держав.
10 грудня 1979 року міністр оборони СРСР Устинов дав усне розпорядження Генштабу розпочати готуватися до десантування елітної 103-ї Вітебської дивізії, п'яти дивізій військово-транспортної авіації, а також підвищити боєготовність двох (5-ї і 108-ї) мотострілецьких дивізій у Туркестанському військовому окрузі. Крім того, в ТуркВО і Середньоазіатському округах мобілізовано до армії 50 тисяч новобранців. Народне господарство передало збройним силам понад 8 тисяч автомобілів. Війська й техніка підтягнулися до кордону. Рішення ввести радянські війська в Афганістан ухвалили на підмосковній дачі Брежнєва Суслов, Андропов, Устинов, Громико. Фатальне рішення було ухвалено неповним складом Політбюро. На той час Брежнєву минуло 73 роки, Суслову — 77, Андропову — 65, Устинову — 71, Громикові — 70.
Хоча Хафізула Амін був ще більш лівим та прорадянським, але його лівацький курс порушував стабільність та контрольованість процесів в країні. В різних районах країни спалахнули локальні антиурядові повстання. У цих умовах Амін кілька раз офіційно просив СРСР надіслати в Афганістан радянські війська для підтримки його режиму. Керівництво КПРС не поспішало задовольнити його прохання, вони вважали заколот Аміна «контрреволюцією». Кремлівських старців на чолі з Брежнєвим також сильно дратувало те, що Амін скинув Тараки не порадившись з ними і не отримавши на це їх дозволу. В грудні 1979 голова КДБ і член Політбюро Ю. В. Андропов надіслав Л.Брежнєву листа, в якому запропонував ввести радянські війська в Афганістан, а Аміна ліквідувати та замінити на більш лояльного Бабрака Кармаля. 12 грудня 1979 года «комісія» Політбюро ЦК КПРС у складі Ю. В. Андропова, Д. Ф. Устинова, А. А. Громико та Б. Пономарьова натиснула на Брежнєва і той підписав наказ ввести радянські війська, тобто розпочати збройну агресію проти суверенної сусідньої країни.
«Трійка» радянських керівників, до складу якої увійшли Андропов, Громико й Устинов в умовах надсекретності, наказала начальникові Генерального штабу Огаркову, командувачу військами Варшавського договору Куликову, начальнику відділу кадрів Шкадову, начальникові політуправління армії Єпішеву, начальнику Головного управління оперативних операцій Варенникову та першому заступникові начальника Генштабу Ахромеєву — підготувати план військової операції. Маршали розробили операцію «Ш», яку мали провести радянські війська без залучення військ центральноєвропейських держав.
10 грудня 1979 року міністр оборони СРСР Устинов дав усне розпорядження Генштабу розпочати готуватися до десантування елітної 103-ї Вітебської дивізії, п'яти дивізій військово-транспортної авіації, а також підвищити боєготовність двох (5-ї і 108-ї) мотострілецьких дивізій у Туркестанському військовому окрузі. Крім того, в ТуркВО і Середньоазіатському округах мобілізовано до армії 50 тисяч новобранців. Народне господарство передало збройним силам понад 8 тисяч автомобілів. Війська й техніка підтягнулися до кордону. Рішення ввести радянські війська в Афганістан ухвалили на підмосковній дачі Брежнєва Суслов, Андропов, Устинов, Громико. Фатальне рішення було ухвалено неповним складом Політбюро. На той час Брежнєву минуло 73 роки, Суслову — 77, Андропову — 65, Устинову — 71, Громикові — 70.
Початок війни — «обмежений контингент»
Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала винятково Обмеженим контингентом радянських військ (рос. ОКСВ), опинилося безпосередньо втягнутим у громадянську війну, що розгорялася в Афганістані, і стало її активним учасником та головним збудником.
У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або «душмани») — з іншого. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану. Моджахедам в ході конфлікту підтримку подавали військові фахівці США, ряд європейських країн-членів НАТО, а також пакистанські спецслужби.
25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в ДРА по трьох напрямах: Кушка—Шинданд—Кандагар, Термез—Кундуз—Кабул, Хорог—Файзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабул, Баграм, Кандагар.
До складу радянського контингенту входили: управління 40‑ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення й деякі інші частини й установи.
Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала винятково Обмеженим контингентом радянських військ (рос. ОКСВ), опинилося безпосередньо втягнутим у громадянську війну, що розгорялася в Афганістані, і стало її активним учасником та головним збудником.
У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або «душмани») — з іншого. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану. Моджахедам в ході конфлікту підтримку подавали військові фахівці США, ряд європейських країн-членів НАТО, а також пакистанські спецслужби.
25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в ДРА по трьох напрямах: Кушка—Шинданд—Кандагар, Термез—Кундуз—Кабул, Хорог—Файзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабул, Баграм, Кандагар.
До складу радянського контингенту входили: управління 40‑ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення й деякі інші частини й установи.
Етапи
Перебування радянських військ в Афганістані і їхня бойова діяльність умовно розділяються на чотири етапи.
- 1‑й етап: грудень 1979 р. — лютий 1980 р. Введення радянських військ до Афганістану, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об'єктів.
- 2‑й етап: березень 1980 р. — квітень 1985 р. Ведення активних бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно з афганськими з'єднаннями й частинами. Робота з реорганізації і зміцнення збройних сил ДРА.
- 3‑й етап: травень 1985 р. — грудень 1986 р. Перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами. Підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів із‑за кордону. Відбувся вивід 6 радянських полків у СРСР.
- 4‑й етап: січень 1987 р. — лютий 1989 р. Участь радянських військ у проведенні афганським керівництвом політики національного примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських військ. Підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення повного їх виводу.
Перебування радянських військ в Афганістані і їхня бойова діяльність умовно розділяються на чотири етапи.
- 1‑й етап: грудень 1979 р. — лютий 1980 р. Введення радянських військ до Афганістану, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об'єктів.
- 2‑й етап: березень 1980 р. — квітень 1985 р. Ведення активних бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно з афганськими з'єднаннями й частинами. Робота з реорганізації і зміцнення збройних сил ДРА.
- 3‑й етап: травень 1985 р. — грудень 1986 р. Перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами. Підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів із‑за кордону. Відбувся вивід 6 радянських полків у СРСР.
- 4‑й етап: січень 1987 р. — лютий 1989 р. Участь радянських військ у проведенні афганським керівництвом політики національного примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських військ. Підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення повного їх виводу.
Політичне врегулювання
-
14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в 9‑місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.
14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в 9‑місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.
Втрати
За уточненими даними, всього у війні Радянська Армія втратила 14 427 чоловік, КДБ — 576 чоловік, МВС — 28 чоловік загиблими і зниклими безвісти. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч чоловік. Медична допомога була надана 463 тисячам військовослужбовців
За оцінками незалежних дослідників втрати радянської армії склали до 140 тисяч убитими та до 350 тисяч пораненими
За національним складом втрати склали: росіян — 6 888 ос., українців — 2 378 ос., узбеки — 1 066 ос., білорусів — 723 ос., татари — 442 ос., казахи — 362 ос., туркмени — 263 ос., таджики — 236 ос., азербайджанці — 195 ос., молдовани — 195 ос., чуваші — 125 ос., киргизи — 102 ос., народності Дагестану — 101 ос., башкири — 98 ос., вірмени — 95 ос., грузини — 81 ос., мордва — 66 ос., литовці — 57 ос., марійці — 49 ос., чеченці — 35 ос., осетини — 30 ос., кабардинці — 25 ос., латиші — 23 ос., калмики — 22 ос., удмурти — 22 ос., комі — 16 ос., естонці — 15 ос., інгуші — 12 ос., балкарці — 9 ос., євреї — 7 ос., карели — 6 ос., каракалпаки — 5 ос., тувинці — 4 ос.
За віком втрати склали:
- до 20 років — 8 655 ос. (у тому числі — 2 офіцера);
- 20-25 років — 3 557 ос. (842 офіцери);
- 25-30 років — 878 ос. (640 офіцерів);
- 30-40 років — 573 ос. (396 офіцерів);
- понад 40 років — 170 ос. (99 офіцерів)
За військовими званнями втрати склали:
- офіцерів — 1 979 ос.
- прапорщиків — 691 ос.
- сержантів — 3 166 ос.
- солдат — 7 879 ос.
- робітників та службовців Радянської армії — 118 ос.
Точне число загиблих у війні афганців невідоме. Наявні оцінки коливаються від 1 до 2 млн чоловік.
За уточненими даними, всього у війні Радянська Армія втратила 14 427 чоловік, КДБ — 576 чоловік, МВС — 28 чоловік загиблими і зниклими безвісти. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч чоловік. Медична допомога була надана 463 тисячам військовослужбовців
За оцінками незалежних дослідників втрати радянської армії склали до 140 тисяч убитими та до 350 тисяч пораненими
За національним складом втрати склали: росіян — 6 888 ос., українців — 2 378 ос., узбеки — 1 066 ос., білорусів — 723 ос., татари — 442 ос., казахи — 362 ос., туркмени — 263 ос., таджики — 236 ос., азербайджанці — 195 ос., молдовани — 195 ос., чуваші — 125 ос., киргизи — 102 ос., народності Дагестану — 101 ос., башкири — 98 ос., вірмени — 95 ос., грузини — 81 ос., мордва — 66 ос., литовці — 57 ос., марійці — 49 ос., чеченці — 35 ос., осетини — 30 ос., кабардинці — 25 ос., латиші — 23 ос., калмики — 22 ос., удмурти — 22 ос., комі — 16 ос., естонці — 15 ос., інгуші — 12 ос., балкарці — 9 ос., євреї — 7 ос., карели — 6 ос., каракалпаки — 5 ос., тувинці — 4 ос.
За віком втрати склали:
- до 20 років — 8 655 ос. (у тому числі — 2 офіцера);
- 20-25 років — 3 557 ос. (842 офіцери);
- 25-30 років — 878 ос. (640 офіцерів);
- 30-40 років — 573 ос. (396 офіцерів);
- понад 40 років — 170 ос. (99 офіцерів)
За військовими званнями втрати склали:
- офіцерів — 1 979 ос.
- прапорщиків — 691 ос.
- сержантів — 3 166 ос.
- солдат — 7 879 ос.
- робітників та службовців Радянської армії — 118 ос.
Точне число загиблих у війні афганців невідоме. Наявні оцінки коливаються від 1 до 2 млн чоловік.
Участь українців
Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них 2 378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон.
Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами.
Із 72 осіб, удостоєних за роки «афганської» війни звання Герой Радянського Союзу, є 11 українців
Стисла історія Легіону Українських Січових Стрільців
Унікальну добровольчу військову формацію, що в майбутньому назавжди була пов'язана з назвою «Українські Січові Стрільці», було засновано в серпні 1914 року, з початком Великої Війни. Формувався Український Легіон на підставі Імператорського патенту 1851 року, згідно якого кожен дворянин габсбургської монархії мав можливість створити добровільну військову формацію, озброїти та спорядити її, особисто очолити та надати для війська суверена. Українці складали переважно незаможне сільсько-господарське населення Східної Галичини Австрійської імперії, тому вони не змогли, на відміну від поляків, створити потужне з'єднання, придбати найсучаснішу зброю, між іншим й гармати. Але їх завзятий дух, неабиякі хоробрість та відданість, готовність до самопожертви спіткали прихільність наслідника престолу ерцгерцога Карла й він особисто прилучився до того, щоб українська частина з чисто добровольчої формації перетворилася на підрозділ на засадах регулярного війська.
Прапор УСС -“Руський лев” на каркаді УСС.Датою створення Легіону Українських Січових Стрільців є 6 серпня 1914 року, коли Головна Українська Рада та Українська Боєва Управа проголосили маніфест, в якому закликали гуртуватися під знаменами Українських Січових Стрільців для створення добровільного військового підрозділу — Легіону. Він, як і всі інши добровольчі військові формації (наприклад — Легіони Польські, Тірольський Штандшютц тощо) увійшов до складу австрійського ландштурму й відповідно підпорядковувався австрійському Міністерству оборони.
Структура легіону
Протягом 1914—1916 років поступово формувалася структура Легіону УСС за австрійською моделлю. Вже в вересні 1914 року Легіон налічував 2500 осіб. Осередком добровольців спочатку був Львів, а трохи згодом — Стрий. Усіх легіонерів було поділено на два батальйони (за національною термінологією — курені) та один напівбатальйон (напівкурінь).
Спочатку курені ділилися на сотні по 220 осіб. До складу сотні входили 4 чоти (взводи). Чота складалася з 4 роїв. А один рій налічував 10—15 стрільців. Зазвичай, сотня в бойових умовах нараховувала 100—150 вояків, 2 ремісника, писаря та його помічника. Військові звання в Українському Легіоні також використалися згідно з національно-історичною термінологією: очолював курінь отаман (відповідав майору), а на всі посади нижче курінного призначались добровольці на власний розсуд: командира сотні називали хорунжий або ж сотник (капітан, пізніше — лейтенант). Командування легіоном здійснював полковник або ж підполковник австрійської армії. Часто — українець за походженням.
Чисельність та командний склад
Загальна чисельність Легіону ніколи не перевищувала 2000 осіб. Австрійський уряд дозволяв записуватися до лав УСС лише добровольцям з ландштурму, тобто тих, хто за віком вже не підходив до служби в регулярному війську або за якихось обставин на військову службу не потрапив. Тим не менш, до Легіону часто вступали юнаки с місцевостей, окупованих австрійською армією, а також інтерновані в таборах Вольфсберг і Феліціентель. Тож до початку 1917 року, в стрілецьких лавах відслужили близько 7 тисяч вояків. Із них було вбито в боях 350 осіб, 1200 поранено і ще 1500 потрапили до російського полону.
Армія УНР
А́РМІЯ УКРАЇ́НСЬКОЇ НАРО́ДНОЇ РЕСПУ́БЛІКИ – збройні сили України періоду боротьби за відновлення національної державності 1917– 21. Підвалини Армії УНР були закладені 1917 після краху рос. царизму за умов бурхл. зростання нац.-визв. руху в Україні. Ідея відновлення її державності здобула підтримку серед солдатів-українців рос. імперської армії. На поч. 1917 із 6 млн 798 тис. особового складу діючої армії і 2 млн 260 тис., які перебували у запас. частинах, українці становили 3,5 млн. Однак, виходячи з концепції автоном. статусу України у складі Росії та перебуваючи під впливом пацифістських настроїв, ЦР вважала, що регулярні ЗС їй не потрібні: їх має замінити нар. ополчення (нар. міліція). Лише радикально налаштовані самостійниц. кола, речником яких виступав М. Міхновський, одразу висунули вимогу повної держ. незалежності України й рішуче виступили за орг-цію боєздатної регуляр. укр. армії. З їхньої ініціативи 22 і 25 березня 1917 у Києві створ. Організац. ком-т з формування Укр. війська і Укр. військ. клуб ім. гетьмана П. Полуботка. Появу цих орг-цій та їхню діяльність серед солдатів-українців рос. армії можна вважати першим кроком у створенні майбутньої Армії УНР. Навесні 1917 нац.-визв. боротьба охопила широкі верстви солдатів-українців і оформилася у т. зв. українізацію, тобто військ. рух за виділення із рос. армії українських за нац. складом частин і переведення їх на тер. України. У квітні виникла перша така частина – 1-й козачий полк ім. гетьмана Б. Хмельницького (3,5 тис. бійців). Важл. роль у закладанні підвалин Армії УНР зробили Перший (18–21 травня) та Другий (18–23 червня) всеукр. військ. з’їзди. Тут були створ. вищі військ. установи – Укр. генеральний військ. комітет (УГВК) на чолі з С. Петлюрою та Всеукр. Рада військ. депутатів, а також висунуто вимогу «націоналізації армії на національно-територіальному принципі». Задля стабілізації ситуації на фронті рос. командування вирішило скористатися дисциплінованими українізов. частинами й у липні 1917 дало офіц. дозвіл на українізацію окремих корпусів. Найуспішніше була проведена українізація 34-го армій. корпусу під командуванням генерала П. Скоропадського. Він був перейм. у 1-й Укр. і вже восени нараховував 40 тис. осіб. Загалом чисельність особового складу частин, у яких була завершена українізація, становила бл. 440 тис., із них 240 тис. дислокувалося в Україні. Після проголошення 20 листопада 1917 УНР укр. уряд підпорядкував собі розташовані на тер. України армій. командні структури рос. армії, Пд.-Зх. та Румун. фронти об’єднав у єдиний Український. У листопаді було створ. Ген. штаб на чолі з генералом Б. Бобровським. До складу уряду УНР – Ген. Секретаріату – увійшов Ген. секретаріат з військ. справ під кер-вом С. Петлюри, що виконував функції військ. мін-ва. Тоді ж заснов. укр. військ. навч. заклади для підготовки молодих офіцерів. У грудні формуються й перші суто українські, (а не українізовані) регулярні частини – Курінь Січових стрільців, Гайдамацький кіш Слобідської України, 1-й Республіканський полк. 30 грудня С. Петлюра затвердив статут Армії УНР. Через непослідовну військ. політику ЦР, її недовіру до кадр. офіцерів наприкінці 1917 україніз. частини стали стихійно самодемобілізовуватися. Однією з причин було і бажання вчорашніх селян, які складали більшість війська, повернутися до мирної праці, взяти участь у розподілі землі.
17 грудня 1917 більшов. Росія розв’язала агресію проти УНР. 16 січня 1918 ЦР ухвалила тимчас. «Закон про утворення Українського Народного Війська», який передбачав провести набір інструкторів, тобто військ. фахівців, які б проводили вишкіл поклик. до служби в армію призовників. Після майже десятиден. оборони Києва від більшов. військ 8 лютого 1918 регулярні частини Армії УНР разом із загонами міліцій. типу – Вільного козацтва відступили на Волинь. Тут їх реорганізовано в Окремий Запоріз. загін під командою генерала К. Прісовського (3 тис. осіб). Під кін. березня 1918 Армія УНР зросла до 15 тис. бійців (1-а Запоріз. дивізія – 12 тис. і полк Січових стрільців – 3 тис.). Значну допомогу в її формуванні надав Союз Визволення України. Його стараннями із військовополонених-українців, що перебували у таборах Німеччини і Австро-Угорщини протягом лютого–квітня 1918 було сформовано дві дивізії – «Синьожупанників» (1200 бійців) і «Сірожупанників» (4 тис. бійців). У квітні Армія УНР нараховувала 40 тис. багнетів, 1500 кінноти, 20 тис. особового складу гарнізонів – разом 56 тис. осіб. Розпочалося формування кадрів восьми територ. піхотних корпусів і окремої дивізії для Таврії. Однак подальша її розбудова була перервана держ. переворотом 29 квітня 1918, внаслідок якого в Україні встановився режим гетьмана П. Скоропадського. Елітарні частини Армії УНР – дивізія «Синьожупанників» і полк Січових стрільців – були роззброєні. Нім.-австр. військ. присутність в Україні, підставою якої став укладений 9 лютого 1918 урядом УНР з країнами Четверного союзу Берестей. мирний договір, не дала змоги гетьману розбудувати нац. ЗС. Напередодні антигетьман. повстання у листопаді 1918 їхня заг. чисельність становила 60 тис. осіб. 14 листопада 1918 розпочалося антигетьман. повстання, яким керувала Директорія, що проголосила відновлення УНР. Основою відновленої Армії УНР стали Окремий загін Січових стрільців, що згодом розгорнувся в Осадний корпус, частини Запоріз. корпусу і Сердюцької дивізії гетьман. армії, які перейшли на бік повсталих. Після здобуття Директорією 14 грудня Києва 300-тисячне повстан. військо почало стихійно демобілізовуватися. Зруйнов. під час повстання військ. апарат не зміг упоратися із завданням перетворення іррегуляр. частин у повноцінні бойові одиниці. Тим часом стратег. становище УНР на зламі 1918–19 було критичним: країна опинилася у кільці фронтів. Їй загрожували рос. більшовики, Добровольча армія А. Денікіна, поляки, війська Антанти. У серед. грудня було проведено реорганізацію вищих армій. установ: створено Оперативний штаб, запроваджено посаду Гол. Отамана. Ним став С. Петлюра. Наприкінці місяця Оператив. штаб переформовано у Генеральний. У лютому 1919 його функції перейняв Штаб Дієвої армії, оскільки з втратою Києва бойові дії набули маневреного характеру. На поч. січня 1919 Армія УНР в оператив. плані поділялася на чотири армій. групи, що мали діяти на окремих фронтах: Лівобережну, Правобережну, Південну і Дністрянську. В результаті запеклих боїв Армія УНР у квітні 1919 утримувала лише частину Волині та Пн. Поділля. Фактично вона розпалася на окремі загони, позбавлені централіз. кер-ва. Тому командування провело її реорганізацію: анархізов. частини роззброєно, а дрібні зведено в 11 дивізій, у кожній по три полки піхоти, полку артилерії і кінній сотні. Бойовий склад Армії УНР не перевищував 15 тис. осіб. На її озброєнні було 350–380 кулеметів, 120 гармат. До серед. червня Армія УНР оволоділа пд.-зх. Поділлям разом з Кам’янцем-Подільським. На підготовл. плацдарм 16–17 липня відступила УГА. Об’єднані армії розпочали похід на Київ, який здобули 30 серпня. Армія УНР тоді налічувала 35 тис. бійців. Після запеклих вересн. боїв з рад. та Добровол. арміями Армія УНР, позбавл. тилу, змогла утримувати лише невеличкий плацдарм навколо Кам’янця-Подільського – «чотирикутник смерті», оточ. більшовиками, денікінцями і поляками.
Спроби уряду УНР добитися доставки з-за кордону озброєння та медикаментів для війська наштовхнулися на різкий спротив Антанти, що підтримувала денікінців і поляків. Підписання 6 листопада командувачем УГА генералом М. Тарнавським перемир’я з Добровол. армією змусило Армію УНР залишити 16 листопада Кам’янець-Подільський. На поч. грудня її частини зосередилися на Волині в р-ні Любара – Чорториї. Зваживши на неможливість продовжувати регулярну фронт. боротьбу, її командування вирішило розпочати партизан. дії. Частина відділів перейшла на територію, окупов. поляками, де була інтернована, інші 6 грудня під проводом генерала М. Омеляновича-Павленка вирушили на схід тилами денікін. і більшов. військ. Це був Перший зимовий похід Армії УНР, що тривав до 6 травня 1920. У складі армії налічувалося 2680 бійців. На підставі Варшав. договору між С. Петлюрою і Ю. Пілсудським від 21 квітня 1920 розпочався спільний укр.- польс. похід проти більшовиків. Армія УНР на той час нараховувала 12 тис. піхотинців, 900 кавалеристів, які обслуговували 28 гармат. 7 травня від більшовиків звільнено Київ. Армія УНР, до якої приєдналися війська, що перебували у зимовому поході, була реорганізована (6 дивізій) і після проведення частк. мобілізації зросла до 23 тис. осіб. 12 жовтня 1920 Польща, підписавши з Рад. Росією перемир’я, залишила укр. союзника напризволяще. 40-тисячна Армія УНР ще більше місяця продовжувала боротьбу з ворогом. 21 листопада вона була цілком витіснена його переважаючими силами за р. Збруч, інтернована поляками, розіслана по військ. таборах, де ще до квітня 1924 зберігала свою організац. структуру. 23 лютого 1921 за наказом С. Петлюри був організов. Укр. партизан.-повстан. штаб, який очолив генерал Ю. Тютюнник. З метою викликати в Україні антибільшов. повстання штаб у листопаді 1921 організував на її території зброй. рейд, у якому взяло участь 1500 добровольців з інтернов. воїнів. Він відомий як Другий зимовий похід Армії УНР. Рейд закінчився невдало. 537 бійців побл. м. Базар на Житомирщині взяті в полон дивізією Г. Котовського, з них 359 були розстріляні. Решта учасників походу прорвалася на тер. Польщі і знову була відправл. до таборів інтернованих. Це був остан. збройний виступ Армії УНР проти рос. окупації України.
Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них 2 378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон.
Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами.
Із 72 осіб, удостоєних за роки «афганської» війни звання Герой Радянського Союзу, є 11 українців
Унікальну добровольчу військову формацію, що в майбутньому назавжди була пов'язана з назвою «Українські Січові Стрільці», було засновано в серпні 1914 року, з початком Великої Війни. Формувався Український Легіон на підставі Імператорського патенту 1851 року, згідно якого кожен дворянин габсбургської монархії мав можливість створити добровільну військову формацію, озброїти та спорядити її, особисто очолити та надати для війська суверена. Українці складали переважно незаможне сільсько-господарське населення Східної Галичини Австрійської імперії, тому вони не змогли, на відміну від поляків, створити потужне з'єднання, придбати найсучаснішу зброю, між іншим й гармати. Але їх завзятий дух, неабиякі хоробрість та відданість, готовність до самопожертви спіткали прихільність наслідника престолу ерцгерцога Карла й він особисто прилучився до того, щоб українська частина з чисто добровольчої формації перетворилася на підрозділ на засадах регулярного війська.
Прапор УСС -“Руський лев” на каркаді УСС.Датою створення Легіону Українських Січових Стрільців є 6 серпня 1914 року, коли Головна Українська Рада та Українська Боєва Управа проголосили маніфест, в якому закликали гуртуватися під знаменами Українських Січових Стрільців для створення добровільного військового підрозділу — Легіону. Він, як і всі інши добровольчі військові формації (наприклад — Легіони Польські, Тірольський Штандшютц тощо) увійшов до складу австрійського ландштурму й відповідно підпорядковувався австрійському Міністерству оборони. Структура легіону
Протягом 1914—1916 років поступово формувалася структура Легіону УСС за австрійською моделлю. Вже в вересні 1914 року Легіон налічував 2500 осіб. Осередком добровольців спочатку був Львів, а трохи згодом — Стрий. Усіх легіонерів було поділено на два батальйони (за національною термінологією — курені) та один напівбатальйон (напівкурінь).
Спочатку курені ділилися на сотні по 220 осіб. До складу сотні входили 4 чоти (взводи). Чота складалася з 4 роїв. А один рій налічував 10—15 стрільців. Зазвичай, сотня в бойових умовах нараховувала 100—150 вояків, 2 ремісника, писаря та його помічника. Військові звання в Українському Легіоні також використалися згідно з національно-історичною термінологією: очолював курінь отаман (відповідав майору), а на всі посади нижче курінного призначались добровольці на власний розсуд: командира сотні називали хорунжий або ж сотник (капітан, пізніше — лейтенант). Командування легіоном здійснював полковник або ж підполковник австрійської армії. Часто — українець за походженням.
Чисельність та командний склад
Загальна чисельність Легіону ніколи не перевищувала 2000 осіб. Австрійський уряд дозволяв записуватися до лав УСС лише добровольцям з ландштурму, тобто тих, хто за віком вже не підходив до служби в регулярному війську або за якихось обставин на військову службу не потрапив. Тим не менш, до Легіону часто вступали юнаки с місцевостей, окупованих австрійською армією, а також інтерновані в таборах Вольфсберг і Феліціентель. Тож до початку 1917 року, в стрілецьких лавах відслужили близько 7 тисяч вояків. Із них було вбито в боях 350 осіб, 1200 поранено і ще 1500 потрапили до російського полону.
Чисельність та командний склад
Загальна чисельність Легіону ніколи не перевищувала 2000 осіб. Австрійський уряд дозволяв записуватися до лав УСС лише добровольцям з ландштурму, тобто тих, хто за віком вже не підходив до служби в регулярному війську або за якихось обставин на військову службу не потрапив. Тим не менш, до Легіону часто вступали юнаки с місцевостей, окупованих австрійською армією, а також інтерновані в таборах Вольфсберг і Феліціентель. Тож до початку 1917 року, в стрілецьких лавах відслужили близько 7 тисяч вояків. Із них було вбито в боях 350 осіб, 1200 поранено і ще 1500 потрапили до російського полону.
Армія УНР
Могутнє військо - неподільна Україна
Після розпаду Радянського
Союзу, Українське військо було чи не
найпотужнішим у Європі: лише особо-
вого складу налічувалося близько одно-
го мільйона. Під юрисдикцію України та-
кож відійшли понад двадцять тисяч танків
та бойових бронемашин, півтори тисячі
літаків. У це важко нині повірити, але на
території України дислокувалися чотирнад-
цять мотострілецьких, чотири танкових та
три артилерійських дивізії , вісім артбригад,
три повітряних армії . А додайте сюди ядер-
ний арсенал: понад тисячу двісті боєголовок
міжконтинентальних балістичних ракет та
дві з половиною тисячі одиниць тактичної
ядерної зброї…
Відтак з початком дев’яностих розпо-
чався процес реформування війська, який
практично зводився до скорочення як
чисельності особового складу, так і різних
видів озброєння та техніки. Та вже на по-
чаток червня 1996 року Україна зробила
свідомий крок і повністю завершила склад-
ний процес ядерного роззброєння.
У подальшому, аж до анексії Росією
Криму та початку війни на Донбасі, вищим
керівництвом держави було затвердже-
но три державні програми реформування
і розвитку наших Збройних Сил. Усі вони
передбачали створення мобільної, добре
оснащеної контрактної армії , здатної реагу-
вати на локальні конфлікти. Та жодна з них
не припускала, що агресором може стати
Російська Федерація. Так, згідно з першою
програмою, затвердженою 2002 року, фор-
мування контрактної армії повинно було
завершитися 2015 року. А відповідно до
нової держпрограми 2005 року, ці терміни
були зміщені на кінець 2011 року. однак
відредаговану програму так і не вдалося
довести до логічного завершення, і її вико-
нання призупинили 2009 року через брак
фінансування. Наприкінці 2012 року РНБо
затвердила нову Концепцію реформування
та розвитку ЗСУ до 2017 року.
Відтак з 2014 року в Україні скасовував-
ся призов на строкову військову службу, що
дозволяло заявити про перехід на повністю
контрактний принцип комплектування
війська. однак, у травні 2014 року, з почат-
ком російської інтервенції і втратою Криму,
призов на строкову військову службу був
відновлений, а процес реформування ЗСУ
зупинено.
Словом, усі реформи у Збройних Си-
лах України були спрямовані на скоро-
чення чисельності військових частин та
обрізання бюджету. Але особливо згубною
була ця діяльність за часів президенства
Януковича, коли до керівництва оборонного
відомства у 2012-2014 роках були залучені
агенти Росії – Саламатін та Лєбедєв, які
спричинили до того, що на початок війни
у боєготовності перебувало близько
6 000 військовослужбовців при загальній
чисельності 40 000.
Нинішнє керівництво держави опе-
ративно переглянуло своє ставлення до
Української армії і фактично з попелу
відродило військо, яке дає гідну відсіч во-
рогу! Згідно з міжнародним рейтингом
Global Firepower Україна сьогодні посідає 30
місце у світі за рівнем військової могутності
(Росія друга у цьому рейтингу), а серед
європейських країн за усіма показниками
наша держава знаходиться на 8 місці. При
цьому, Збройні Сили України єдині в Європі
і одні з небагатьох у світі, хто веде сухопут-
ну війну.
Не потрібно доводити, що основний
тягар відповідальності за збройний за-
хист нашої землі від східного агресора та
озброєних і підготовлених ним бандитсь-
ких груп, що ховаються під різноманітними
сепаратистськими прапорами, припадає
саме на частини та підрозділи Сухопутних
військ. І вони повинні бути укомплектовані
кваліфікованими кадрами, передусім
первинної офіцерської ланки.
За вільну Україну. Історія боротьби ОУН-УПА.
Барс – ефективна система підготовки бійця нового покоління
Ця бойова армійська система увібрала в себе кращий світовий та вітчизняний досвід.
Нині військовослужбовців Збройних Сил України навчають здебільшого за новими методиками та системами, максимально адаптованими до реальних умов бою. Однією з таких є Бойова армійська система (БАРС). Вона покликана не тільки підвищити фізичний рівень наших військових, а й їхній морально-психологічний стан на полі бою. Тобто вчить бійця реагувати швидше і ефективніше в екстремальних умовах сучасного загальновійськового бою.
— БАРС — це комплексна система навчання, яка включає в себе тактико-спеціальну, гірську (альпіністську), рукопашну, вогневу, домедичну, психологічну підготовки та практичну стрільбу
Заняття побудовані на єдиній психологічній основі, що дозволяє суттєво підвищити ефективність військово-професійної діяльності особового складу.
Бойова армійська система розрахована для навчання значної кількості непідготовлених людей за короткий термін. Тому зазвичай її технічну базу становлять десяток-два простих у вивченні прийомів, кожен з яких можна використовувати в різних ситуаціях як для захисту, так і для нападу. За час навчання у військовослужбовців формуються спеціальні навички, які дозволять ефективно пересуватися на полі бою, вміло використовувати зброю, виконувати завдання в екстремальних ситуаціях, ефективно вести рукопашний бій та контролювати перебіг будь-якої нештатної ситуації.
Тобто бійців готують до реального сучасного ближнього бою, де, окрім вільного застосування наявного арсеналу, їм необхідно володіти собою в критичній ситуації і вміти імпровізувати.
Наприклад, під час відпрацювання прийомів рукопашного бою за системою БАРС використовуються будь-які підручні засоби: мушка і ремінь автомата, особливості конструкції пістолета, гілка, палиця, каміння тощо. Тобто військовослужбовці навчаються використовувати підручні матеріали у несприятливій обстановці. Універсальність системи виявляється передусім у правильному і комплексному застосуванні прийомів та дій у типових ситуаціях бою: на вулицях міста, в будинку, вузькому приміщенні, з декількома противниками, протидія ножу та палиці, у темряві. При цьому техніка не вимагає тривалого опанування.
Під час курсу підготовки обов’язково проводяться навчальні сутички з одним і декількома противниками. Вони формують у військовослужбовців основи тактики ведення рукопашних єдиноборств зі зброєю, а також застосування підготовчих дій (розвідки загроз, маскування, виклик противника на необхідні дії, створення для противника незручних умов маневрування).
— Основним предметом системи БАРС є тактико-спеціальна підготовка. Військовослужбовці навчаються способів та прийомів прихованого й безшумного пересування (з різними видами зброї та без неї, у спорядженні та без нього), маскування під час виконання бойового завдання.
Польові заняття з тактико-спеціальної підготовки проводяться на різноманітній місцевості, за будь-яких погодних умов та в різний час доби. При цьому обстановка на заняттях завжди максимально наближена до екстремальної. Особлива увага «в полі» приділяється психологічній підготовці військовослужбовців, розвитку винахідливості, твердої волі та виконанню завдань при значних і несподіваних змінах обстановки.
Підготовка за системою БАРС проводиться за трьома рівнями: БАРС-1 — з військовослужбовцями військових частин та органів військового управління видів ЗС України, курсантами І і ІІ курсів військових вишів; БАРС-2 — з військовослужбовцями ВДВ, морської піхоти та снайперами, курсантами ІІІ і ІV курсів ВВНЗ; БАРС-3 — з військовослужбовцями Сил спеціальних операцій та розвідки.
Узагальнюючи, можна підсумувати, що БАРС — це система навчання, яка повністю забезпечує якісну підготовку військовослужбовців до виконання бойових завдань за призначенням у сучасних умовах.
Джерело: "Народна армія"
Історична довідка за темою: «Визволення України від німецько-фашистських загарбників»
28 жовтня – День визволення України від німецько-фашистських загарбників, який було встановлено Указом Президента України № 836
від 20.10.2009 р. з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності українського народу у Другій світовій війні.
В ході Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років саме на території України відбулися ключові битви за визволення Європи від фашизму.
Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 — лютий 1943 р.), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР. Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Остаточне ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня—23 серпня 1943 р.).
3 серпня 1943 р. на Бєлгородсько-Харківському напрямку розпочалась наступальна операція під кодовою назвою “Полководець Рум’янцев”.
З 11 серпня 43 р. п’ять армій Степового фронту ( 53-а генерал-майора І.М. Манагарова, 57–а генерал-лейтенанта М.Д. Гагена, 69-а генерал-лейтенанта В.Д. Крючонкіна, 7-а гвардійська генерал-лейтенанта М.С. Шумілова, 5-а гвардійська танкова армія генерал-лейтенанта П.О. Ротмістрова перейшли у рішучий наступ на Харків з районів міст Чугуєва і Вовчанська. Форсувавши Сіверський Донець, наші війська 13 серпня 1943 р. вийшли до зовнішнього оборонного рубежу німецьких військ. 17 серпня зав’язалися бої на околицях міста.
22 серпня І.С.Конєв дав наказ про нічний штурм ворожих позицій. До середини дня 23 серпня місто Харків було очищене від окупантів.
У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, уздовж якого німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони («Східний вал»). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Києва. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав за будь-яку ціну звільнити Київ до річниці Жовтневої революції 1917 р. Ціною величезних людських втрат радянські війська 6 листопада 1943 р. звільнили місто. За визволення столиці України понад 1000 солдатів і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн. осіб, здійснило серію блискучих наступальних операцій, остаточно визволивши територію України. Радянським військам протистояла гітлерівська група армій «Південь» (командувач — генерал-фельдмаршал Е. Манштейн, із березня — генерал В. Модель), яка налічувала 1,8 млн. осіб. Отже, битва за визволення України тривала 22 місяці (див.табл.). Після вигнання ворога з української землі бойові дії перемістилися на територію Центральної та Південно-Східної Європи. Війська 1-го Українського фронту визволяли від гітлерівських загарбників польські землі, а у квітні-травні 1945 р. разом з Білоруськими фронтами провели Празьку операцію, у ході якої був завершений розгром нацистської Німеччини, штурмували Берлін. 2, 3, 4-й Українські фронти взяли участь у звільненні від нацистської окупації Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехословаччини. Війська 2-го Українського фронту брали участь і в розгромі Квантунської армії Японії на Далекому Сході.
Етапи визволення України в 1944 р.
Січень—лютий 1944 р.
Житомирсько-Бердичівська операція
Війська 1-го Українського фронту завдали поразки групі армій «Південь» і створили можливість оточення ворожих військ на Корсунь-Шевченківському виступі
Корсунь-Шевченківська операція
Війська 1-го і 2-го Українських фронтів перейшли в наступ на Корсунь-Шевченківському виступі й 28 січня з’єдналися в районі м. Звенигородки; 8 лютого німецькому командуванню було пред’явлено ультиматум, але ворог продовжував чинити опір; 10 лютого розпочалась операція з ліквідації Корсунь-Шевченківського угруповання фашистів; 17—18 лютого 1944 р. фашистські війська здійснили останню спробу вирватися з оточення, однак це вдалося лише їх невеликій частині; було створено умови для подальшого визволення Правобережжя, ворог утратив убитими 55 тис. солдатів і офіцерів, понад 18 тис. потрапили в полон, радянські війська захопили велику кількість бойової техніки і озброєння
Наступ на Рівненсько-Луцькому напрямку
Одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська 1-го Українського фронту (за підтримки партизанських загонів Сабурова, Федорова, Бегми та ін.) у складних умовах заболоченої місцевості та бездоріжжя розгорнули наступальні дії на рівненсько-луцькому напрямку; було звільнено Луцьк, Рівне, Проскурів, Тернопіль, Вінницю
Нікопольсько-Криворізька операція
30—31 січня 1944 р. війська 3-го та 4-го Українських фронтів розгорнули наступ на нікопольсько-криворізькому напрямку; війська раптовими ударами прорвали оборону німців і, переслідуючи відступаючі частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) та Кривий Ріг (22 лютого)
Березень – травень 1944 р.
Проскурівсько-Чернівецька операція
У результаті наступу військ 1-го Українського фронту (4 березня—17 квітня) вороже угруповання було розколоте на дві частини; радянські війська вийшли в передгір’я Карпат
Умансько-Ботошанська операція
5 березня—17 квітня війська 2-го Українського фронту розгромили 8-му німецьку армію; 26 березня вийшли до державного кордону СРСР і перенесли бойові дії на територію Румунії — країни-союзниці фашистської Німеччини
Одеська операція
Війська 3-го Українського фронту за підтримки сил Чорноморського флоту 28 березня визволили Миколаїв, 10 квітня — Одесу
Визволення Криму
Війська 4-го Українського фронту, Приморська армія та моряки Чорноморського флоту розбили Кримське військове угруповання фашистів і визволили Кримський півострів (8 квітня—12 травня); 17-та німецька армія втратила понад 100 тис. осіб убитими та полоненими, майже всю бойову техніку; Чорноморський флот повернув свою основну базу в Севастополі й одержав можливість активізувати бойові дії проти Румунії
Липень – жовтень 1944 р.
Бої на рава-руському і львівському напрямках
У результаті потужного наступу були оточені значні сили ворога під Бродами (Львівська область) — вісім дивізій кількістю до 60 тис. осіб; у боях було знищено понад 38 тис. гітлерівців, понад 17 тис. взято в полон; серед розбитих сил вермахту була дивізія СС «Галичина», яка втратила більше половини свого складу, з оточення вирвалося лише 3 тис. осіб
Львівсько-Сандомирська операція
Під час успішного наступу (13 липня—29 серпня) була знищена група гітлерівських армій «Північна Україна»
Яссько-Кишинівська операція
Війська 2-го та 3-го Українських фронтів (20—29 серпня) розбили групу гітлерівських армій «Південна Україна»
Карпатсько-Ужгородська операція
У жовтні 1944 р. завершилося визволення всієї території України. 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород, а 28 жовтня — решта населених пунктів Закарпатської України
За підрахунками істориків, у ході воєнних дій на території України загинуло близько трьох мільйонів радянських воїнів, понад два мільйони українців було вивезено для примусової праці до Німеччини під час окупації. На території республіки цілком чи частково було зруйновано понад 700 міст і 28 тисяч сіл, близько 10 мільйонів людей залишились без даху над головою, знищено понад 16 тисяч промислових підприємств.
Воїни-українці зробили вагомий внесок у перемогу над нацистською Німеччиною та її союзниками. Радянськими бойовими нагородами було відзначено 2,5 млн. осіб. Українцями були маршали С. Тимошенко, Р. Малиновський, А. Єрьоменко, П. Рибалко, С. Руденко, генерали В. Герасименко, П. Жмаченко, К. Москаленко, І. Кириченко та інші. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини з 15 фронтів, які діяли в період боротьби з німецько-фашистськими загарбниками.
У боях за визволення України відзначилися уродженці Харківщини, які за мужність і героїзм були нагороджені орденами і медалями. Серед них звання Героїв Радянського Союзу були удостоєні Борзенко С.О., Мартиненко І.Н., Тасуй Б.Т., Чинков А.Ф., Крамарь С.Т., Пасько М.Ф., Остащенко С.М., Лялін В.К., Штонда Г.Я, Бакулін І.І., Гомоленко М.В., Щербаченко Н.З. Двічі Героями Радянського Союзу стали Недбайло А.К., Слюсаренко З.К. Особисті речі, документи та фотографії Героїв Радянського Союзу, уродженців Харківщини можна побачити на експозиціях та виставках Харківського історичного музею та Національного меморіального комплексу «Висота маршала І.С.Конєва».
На відзнаку мужності й героїзму українського народу, який захищав свою землю від поневолювачів, почесне звання «Місто-герой» було присвоєно містам Київ, Одеса, Керч і Севастополь.
Ця бойова армійська система увібрала в себе кращий світовий та вітчизняний досвід.
Нині військовослужбовців Збройних Сил України навчають здебільшого за новими методиками та системами, максимально адаптованими до реальних умов бою. Однією з таких є Бойова армійська система (БАРС). Вона покликана не тільки підвищити фізичний рівень наших військових, а й їхній морально-психологічний стан на полі бою. Тобто вчить бійця реагувати швидше і ефективніше в екстремальних умовах сучасного загальновійськового бою.
— БАРС — це комплексна система навчання, яка включає в себе тактико-спеціальну, гірську (альпіністську), рукопашну, вогневу, домедичну, психологічну підготовки та практичну стрільбу
Заняття побудовані на єдиній психологічній основі, що дозволяє суттєво підвищити ефективність військово-професійної діяльності особового складу.
Бойова армійська система розрахована для навчання значної кількості непідготовлених людей за короткий термін. Тому зазвичай її технічну базу становлять десяток-два простих у вивченні прийомів, кожен з яких можна використовувати в різних ситуаціях як для захисту, так і для нападу. За час навчання у військовослужбовців формуються спеціальні навички, які дозволять ефективно пересуватися на полі бою, вміло використовувати зброю, виконувати завдання в екстремальних ситуаціях, ефективно вести рукопашний бій та контролювати перебіг будь-якої нештатної ситуації.
Тобто бійців готують до реального сучасного ближнього бою, де, окрім вільного застосування наявного арсеналу, їм необхідно володіти собою в критичній ситуації і вміти імпровізувати.
Наприклад, під час відпрацювання прийомів рукопашного бою за системою БАРС використовуються будь-які підручні засоби: мушка і ремінь автомата, особливості конструкції пістолета, гілка, палиця, каміння тощо. Тобто військовослужбовці навчаються використовувати підручні матеріали у несприятливій обстановці. Універсальність системи виявляється передусім у правильному і комплексному застосуванні прийомів та дій у типових ситуаціях бою: на вулицях міста, в будинку, вузькому приміщенні, з декількома противниками, протидія ножу та палиці, у темряві. При цьому техніка не вимагає тривалого опанування.
Під час курсу підготовки обов’язково проводяться навчальні сутички з одним і декількома противниками. Вони формують у військовослужбовців основи тактики ведення рукопашних єдиноборств зі зброєю, а також застосування підготовчих дій (розвідки загроз, маскування, виклик противника на необхідні дії, створення для противника незручних умов маневрування).
— Основним предметом системи БАРС є тактико-спеціальна підготовка. Військовослужбовці навчаються способів та прийомів прихованого й безшумного пересування (з різними видами зброї та без неї, у спорядженні та без нього), маскування під час виконання бойового завдання.
Польові заняття з тактико-спеціальної підготовки проводяться на різноманітній місцевості, за будь-яких погодних умов та в різний час доби. При цьому обстановка на заняттях завжди максимально наближена до екстремальної. Особлива увага «в полі» приділяється психологічній підготовці військовослужбовців, розвитку винахідливості, твердої волі та виконанню завдань при значних і несподіваних змінах обстановки.
Підготовка за системою БАРС проводиться за трьома рівнями: БАРС-1 — з військовослужбовцями військових частин та органів військового управління видів ЗС України, курсантами І і ІІ курсів військових вишів; БАРС-2 — з військовослужбовцями ВДВ, морської піхоти та снайперами, курсантами ІІІ і ІV курсів ВВНЗ; БАРС-3 — з військовослужбовцями Сил спеціальних операцій та розвідки.
Узагальнюючи, можна підсумувати, що БАРС — це система навчання, яка повністю забезпечує якісну підготовку військовослужбовців до виконання бойових завдань за призначенням у сучасних умовах.
Джерело: "Народна армія"
28 жовтня – День визволення України від німецько-фашистських загарбників, який було встановлено Указом Президента України № 836
від 20.10.2009 р. з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності українського народу у Другій світовій війні.
від 20.10.2009 р. з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності українського народу у Другій світовій війні.
В ході Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років саме на території України відбулися ключові битви за визволення Європи від фашизму.
Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 — лютий 1943 р.), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР. Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Остаточне ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня—23 серпня 1943 р.).
3 серпня 1943 р. на Бєлгородсько-Харківському напрямку розпочалась наступальна операція під кодовою назвою “Полководець Рум’янцев”.
З 11 серпня 43 р. п’ять армій Степового фронту ( 53-а генерал-майора І.М. Манагарова, 57–а генерал-лейтенанта М.Д. Гагена, 69-а генерал-лейтенанта В.Д. Крючонкіна, 7-а гвардійська генерал-лейтенанта М.С. Шумілова, 5-а гвардійська танкова армія генерал-лейтенанта П.О. Ротмістрова перейшли у рішучий наступ на Харків з районів міст Чугуєва і Вовчанська. Форсувавши Сіверський Донець, наші війська 13 серпня 1943 р. вийшли до зовнішнього оборонного рубежу німецьких військ. 17 серпня зав’язалися бої на околицях міста.
22 серпня І.С.Конєв дав наказ про нічний штурм ворожих позицій. До середини дня 23 серпня місто Харків було очищене від окупантів.
У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, уздовж якого німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони («Східний вал»). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Києва. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав за будь-яку ціну звільнити Київ до річниці Жовтневої революції 1917 р. Ціною величезних людських втрат радянські війська 6 листопада 1943 р. звільнили місто. За визволення столиці України понад 1000 солдатів і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн. осіб, здійснило серію блискучих наступальних операцій, остаточно визволивши територію України. Радянським військам протистояла гітлерівська група армій «Південь» (командувач — генерал-фельдмаршал Е. Манштейн, із березня — генерал В. Модель), яка налічувала 1,8 млн. осіб. Отже, битва за визволення України тривала 22 місяці (див.табл.). Після вигнання ворога з української землі бойові дії перемістилися на територію Центральної та Південно-Східної Європи. Війська 1-го Українського фронту визволяли від гітлерівських загарбників польські землі, а у квітні-травні 1945 р. разом з Білоруськими фронтами провели Празьку операцію, у ході якої був завершений розгром нацистської Німеччини, штурмували Берлін. 2, 3, 4-й Українські фронти взяли участь у звільненні від нацистської окупації Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехословаччини. Війська 2-го Українського фронту брали участь і в розгромі Квантунської армії Японії на Далекому Сході.
Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 — лютий 1943 р.), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР. Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Остаточне ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня—23 серпня 1943 р.).
3 серпня 1943 р. на Бєлгородсько-Харківському напрямку розпочалась наступальна операція під кодовою назвою “Полководець Рум’янцев”.
З 11 серпня 43 р. п’ять армій Степового фронту ( 53-а генерал-майора І.М. Манагарова, 57–а генерал-лейтенанта М.Д. Гагена, 69-а генерал-лейтенанта В.Д. Крючонкіна, 7-а гвардійська генерал-лейтенанта М.С. Шумілова, 5-а гвардійська танкова армія генерал-лейтенанта П.О. Ротмістрова перейшли у рішучий наступ на Харків з районів міст Чугуєва і Вовчанська. Форсувавши Сіверський Донець, наші війська 13 серпня 1943 р. вийшли до зовнішнього оборонного рубежу німецьких військ. 17 серпня зав’язалися бої на околицях міста.
22 серпня І.С.Конєв дав наказ про нічний штурм ворожих позицій. До середини дня 23 серпня місто Харків було очищене від окупантів.
У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, уздовж якого німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони («Східний вал»). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Києва. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав за будь-яку ціну звільнити Київ до річниці Жовтневої революції 1917 р. Ціною величезних людських втрат радянські війська 6 листопада 1943 р. звільнили місто. За визволення столиці України понад 1000 солдатів і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн. осіб, здійснило серію блискучих наступальних операцій, остаточно визволивши територію України. Радянським військам протистояла гітлерівська група армій «Південь» (командувач — генерал-фельдмаршал Е. Манштейн, із березня — генерал В. Модель), яка налічувала 1,8 млн. осіб. Отже, битва за визволення України тривала 22 місяці (див.табл.). Після вигнання ворога з української землі бойові дії перемістилися на територію Центральної та Південно-Східної Європи. Війська 1-го Українського фронту визволяли від гітлерівських загарбників польські землі, а у квітні-травні 1945 р. разом з Білоруськими фронтами провели Празьку операцію, у ході якої був завершений розгром нацистської Німеччини, штурмували Берлін. 2, 3, 4-й Українські фронти взяли участь у звільненні від нацистської окупації Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехословаччини. Війська 2-го Українського фронту брали участь і в розгромі Квантунської армії Японії на Далекому Сході.
Етапи визволення України в 1944 р.
Січень—лютий 1944 р.
| |
Житомирсько-Бердичівська операція
|
Війська 1-го Українського фронту завдали поразки групі армій «Південь» і створили можливість оточення ворожих військ на Корсунь-Шевченківському виступі
|
Корсунь-Шевченківська операція
|
Війська 1-го і 2-го Українських фронтів перейшли в наступ на Корсунь-Шевченківському виступі й 28 січня з’єдналися в районі м. Звенигородки; 8 лютого німецькому командуванню було пред’явлено ультиматум, але ворог продовжував чинити опір; 10 лютого розпочалась операція з ліквідації Корсунь-Шевченківського угруповання фашистів; 17—18 лютого 1944 р. фашистські війська здійснили останню спробу вирватися з оточення, однак це вдалося лише їх невеликій частині; було створено умови для подальшого визволення Правобережжя, ворог утратив убитими 55 тис. солдатів і офіцерів, понад 18 тис. потрапили в полон, радянські війська захопили велику кількість бойової техніки і озброєння
|
Наступ на Рівненсько-Луцькому напрямку
|
Одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська 1-го Українського фронту (за підтримки партизанських загонів Сабурова, Федорова, Бегми та ін.) у складних умовах заболоченої місцевості та бездоріжжя розгорнули наступальні дії на рівненсько-луцькому напрямку; було звільнено Луцьк, Рівне, Проскурів, Тернопіль, Вінницю
|
Нікопольсько-Криворізька операція
|
30—31 січня 1944 р. війська 3-го та 4-го Українських фронтів розгорнули наступ на нікопольсько-криворізькому напрямку; війська раптовими ударами прорвали оборону німців і, переслідуючи відступаючі частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) та Кривий Ріг (22 лютого)
|
Березень – травень 1944 р.
| |
Проскурівсько-Чернівецька операція
|
У результаті наступу військ 1-го Українського фронту (4 березня—17 квітня) вороже угруповання було розколоте на дві частини; радянські війська вийшли в передгір’я Карпат
|
Умансько-Ботошанська операція
|
5 березня—17 квітня війська 2-го Українського фронту розгромили 8-му німецьку армію; 26 березня вийшли до державного кордону СРСР і перенесли бойові дії на територію Румунії — країни-союзниці фашистської Німеччини
|
Одеська операція
|
Війська 3-го Українського фронту за підтримки сил Чорноморського флоту 28 березня визволили Миколаїв, 10 квітня — Одесу
|
Визволення Криму
|
Війська 4-го Українського фронту, Приморська армія та моряки Чорноморського флоту розбили Кримське військове угруповання фашистів і визволили Кримський півострів (8 квітня—12 травня); 17-та німецька армія втратила понад 100 тис. осіб убитими та полоненими, майже всю бойову техніку; Чорноморський флот повернув свою основну базу в Севастополі й одержав можливість активізувати бойові дії проти Румунії
|
Липень – жовтень 1944 р.
| |
Бої на рава-руському і львівському напрямках
|
У результаті потужного наступу були оточені значні сили ворога під Бродами (Львівська область) — вісім дивізій кількістю до 60 тис. осіб; у боях було знищено понад 38 тис. гітлерівців, понад 17 тис. взято в полон; серед розбитих сил вермахту була дивізія СС «Галичина», яка втратила більше половини свого складу, з оточення вирвалося лише 3 тис. осіб
|
Львівсько-Сандомирська операція
|
Під час успішного наступу (13 липня—29 серпня) була знищена група гітлерівських армій «Північна Україна»
|
Яссько-Кишинівська операція
|
Війська 2-го та 3-го Українських фронтів (20—29 серпня) розбили групу гітлерівських армій «Південна Україна»
|
Карпатсько-Ужгородська операція
|
У жовтні 1944 р. завершилося визволення всієї території України. 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород, а 28 жовтня — решта населених пунктів Закарпатської України
|
За підрахунками істориків, у ході воєнних дій на території України загинуло близько трьох мільйонів радянських воїнів, понад два мільйони українців було вивезено для примусової праці до Німеччини під час окупації. На території республіки цілком чи частково було зруйновано понад 700 міст і 28 тисяч сіл, близько 10 мільйонів людей залишились без даху над головою, знищено понад 16 тисяч промислових підприємств.
Воїни-українці зробили вагомий внесок у перемогу над нацистською Німеччиною та її союзниками. Радянськими бойовими нагородами було відзначено 2,5 млн. осіб. Українцями були маршали С. Тимошенко, Р. Малиновський, А. Єрьоменко, П. Рибалко, С. Руденко, генерали В. Герасименко, П. Жмаченко, К. Москаленко, І. Кириченко та інші. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини з 15 фронтів, які діяли в період боротьби з німецько-фашистськими загарбниками.
У боях за визволення України відзначилися уродженці Харківщини, які за мужність і героїзм були нагороджені орденами і медалями. Серед них звання Героїв Радянського Союзу були удостоєні Борзенко С.О., Мартиненко І.Н., Тасуй Б.Т., Чинков А.Ф., Крамарь С.Т., Пасько М.Ф., Остащенко С.М., Лялін В.К., Штонда Г.Я, Бакулін І.І., Гомоленко М.В., Щербаченко Н.З. Двічі Героями Радянського Союзу стали Недбайло А.К., Слюсаренко З.К. Особисті речі, документи та фотографії Героїв Радянського Союзу, уродженців Харківщини можна побачити на експозиціях та виставках Харківського історичного музею та Національного меморіального комплексу «Висота маршала І.С.Конєва».
На відзнаку мужності й героїзму українського народу, який захищав свою землю від поневолювачів, почесне звання «Місто-герой» було присвоєно містам Київ, Одеса, Керч і Севастополь.
Воїни-українці зробили вагомий внесок у перемогу над нацистською Німеччиною та її союзниками. Радянськими бойовими нагородами було відзначено 2,5 млн. осіб. Українцями були маршали С. Тимошенко, Р. Малиновський, А. Єрьоменко, П. Рибалко, С. Руденко, генерали В. Герасименко, П. Жмаченко, К. Москаленко, І. Кириченко та інші. Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини з 15 фронтів, які діяли в період боротьби з німецько-фашистськими загарбниками.
У боях за визволення України відзначилися уродженці Харківщини, які за мужність і героїзм були нагороджені орденами і медалями. Серед них звання Героїв Радянського Союзу були удостоєні Борзенко С.О., Мартиненко І.Н., Тасуй Б.Т., Чинков А.Ф., Крамарь С.Т., Пасько М.Ф., Остащенко С.М., Лялін В.К., Штонда Г.Я, Бакулін І.І., Гомоленко М.В., Щербаченко Н.З. Двічі Героями Радянського Союзу стали Недбайло А.К., Слюсаренко З.К. Особисті речі, документи та фотографії Героїв Радянського Союзу, уродженців Харківщини можна побачити на експозиціях та виставках Харківського історичного музею та Національного меморіального комплексу «Висота маршала І.С.Конєва».
На відзнаку мужності й героїзму українського народу, який захищав свою землю від поневолювачів, почесне звання «Місто-герой» було присвоєно містам Київ, Одеса, Керч і Севастополь.
.
|
http://www.officers.org.ua/
ПАМ’ЯТКА-ПОРАДИ
ЯКI НЕОБХIДНО ЗНАТИ I ПАМ’ЯТАТИ СОЛДАТУ,
ПЕРЕБУВАЮЧИ В ЗОНI ВЕДЕННЯ БОЙОВИХ ДIЙ
http://www.officers.org.ua/wp-content/uploads/2015/01/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%B0-%D1%81%D0%BE%D0%BB%D0%B4%D0%B0%D1%82%D1%83.pdf
До уваги військовослужбовців за призовом під час мобілізації, на особливий період!
http://www.mil.gov.ua/ministry/aktualno/do-uvagi-vijskovosluzhbovcziv/
Служба за контрактом
Вимоги до прийняття на військову службу за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу.
На військову службу за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу приймаються:
громадяни призивного віку, які мають вищу, професійно-технічну, повну або базову загальну середню освіту і не проходили строкової військової служби;
військовозобов’язані, а також жінки, які не мають військових звань офіцерського складу, з відповідною освітою та спеціальною підготовкою;
військовослужбовці, які проходять строкову військову службу;
військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Вік для прийняття кандидатів на військову службу за контрактом на посади рядового, сержантського та старшинського складу становить від 18 до 40 років.
Довідково. Стаття 20. Закону України "Про військовий обовязок і військову службу"N 2232-ХІI — 1992 року (із змінами).
Разом з тим, громадяни України, які не досягли граничного віку перебування в запасі, у разі настання особливого періоду можуть бути прийняті на військову службу за контрактом на строк військової служби в календарному обчисленні, встановлений частиною третьою статті 23 Закону України "Про військовий обовязок і військову службу"N 2232-ХІI — 1992 року (із змінами).
Відповідно до статті 28. Закону України "Про військовий обовязок і військову службу"N 2232-ХІI — 1992 року, граничний вік перебування військовозобов’язаних у запасі — до 60 років.
Для військовозобов’язаних-жінок граничний вік перебування їх у запасі встановлюється 50 років.
Основними (вимогами) під час відбору та прийняття на військову службу за контрактом є:
стан здоров’я та придатність до військової служби за медичними показниками та показниками профвідбору;
фізична підготовленість та психологічна стійкість кандидата на військову службу;
загальноосвітній рівень;
мотивація до військової служби;
рівень сформованості ідейних цінностей, моральних та професійних якостей.
Вимоги до прийняття на військову службу за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу іноземців та осіб без громадянства.
Іноземці та особи без громадянства раніше не судимі та які перебувають в Україні на законних підставах, можуть бути прийняті на військову службу за контрактом до Збройних Сил України на посади рядового, сержантського і старшинського складу, з випробувальним терміном два місяці.
Основними (вимогами) під час відбору та прийняття на військову службу за контрактом є:
вік до 45 років;
стан здоров’я та придатність до військової служби за медичними показниками;
відсутність судимостей;
фізична підготовленість та професійно-психологічний відбір.
Довідково. Стаття 211,212. Закону України "Про військовий обовязок і військову службу"N 2232-ХІI — 1992 року (із змінами).
На сьогодні опрацьовується Перелік посад, які не можуть бути заміщені іноземцями або особами без громадянства.
Строки військової служби при прийнятті на військову службу за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу.
Для громадян України, які вперше прийняті на військову службу за контрактом, встановлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні:
з військовослужбовцями, прийнятими на посади рядового складу —
строком на 3 роки;
з військовослужбовцями, прийнятими на посади сержантського і старшинського складу — строком від 3 до 5 років залежно від згоди сторін;
з військовослужбовцями, які приймаються на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення правового режиму воєнного стану — до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію;
з військовослужбовцями строкової військової служби та військовослужбовцями військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, які під час дії особливого періоду вислужили не менше 11 місяців, осіб, звільнених з військової служби під час дії особливого періоду, які приймаються на військову службу за контрактом у період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану (настання воєнного часу) або оголошення рішення про демобілізацію —строком на 6 місяців.
(У разі закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію дія таких контрактів припиняється достроково).
Довідково. Стаття 231. Закону України "Про військовий обовязок і військову службу«N 2232-ХІI — 1992 року (із змінами).
Порядок відбору кандидатів на військову службу за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу.
Процедура відбору громадян для прийняття на військову службу за контрактом передбачає:
— вивчення особистих якостей, установлення відповідності рівня їх освіти та професійної підготовки;
— організації медичного огляду;
— перевірки рівня фізичної підготовки;
— проведення заходів професійно-психологічного відбору;
— проведення спеціальної перевірки (у разі необхідності).
Довідково. У разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України контракт з громадянином (військовослужбовцем) укладається до отримання результатів спеціальної перевірки.
Громадяни, які виявили бажання проходити військову службу за контрактом, подають до військових комісаріатів за місцем перебування на військовому обліку або реєстрацією місця проживання чи перебування заяву, а військовослужбовці строкової військової служби подають рапорт на ім’я командира військової частини з проханням щодо прийняття їх на військову службу за контрактом, а також за встановленими формами письмові згоди на використання та обробку персональних даних, проведення спеціальної перевірки відомостей.
Районні (міські) військові комісаріати, на підставі переліку вакантних посад, пропонують потенційним кандидатам посади, з урахуванням пріоритетності в їх комплектуванні.
На громадян призовного віку, військовозобов’язаних і жінок, стосовно яких за результатами попереднього вивчення прийняте позитивне рішення, командиром військової частини надається письмова згода на проведення відбору та оформлення особової справи та направлення до військової частини (або навчального центру) для укладення контракту.
На громадян, які звернулися із заявою безпосередньо до військової частини до Письмової згоди обов’язково додаються матеріали проведеного у військовій частині професійно-психологічного відбору та перевірки рівня фізичної підготовки.
Наявність Письмової згоди військової частини до районного (міського) військового комісаріату на проведення вивчення громадян, які виявили бажання проходити військову службу за контрактом, є невід’ємною умовою для початку відбору кандидата на військову службу за контрактом.
Перед прийняттям на військову службу за контрактом кандидат подає до військового комісаріату, де перебуває на військовому обліку, або військової частини за місцем проходження строкової військової служби такі документи:
— автобіографію в рукописному і надрукованому примірниках;
— копію паспорта громадянина України та довідки про присвоєння індивідуального ідентифікаційного номера фізичної особи платника податків та інших обов’язкових платежів;
— копії документів про освіту та трудову діяльність;
— службову характеристику (з місця роботи або навчання);
— копії документів про народження та сімейний стан;
— медичну довідку про стан здоров’я;
— довідку про склад сім’ї та місце реєстрації або фактичного проживання;
— військовий квиток (для військовозобов’язаних);
— письмову згоду на проведення спеціальної перевірки (у разі необхідності).
З кандидатами, визнаними придатними за станом здоров’я для прийняття на військову службу за контрактом, у військовій частині організовується перевірка рівня фізичної підготовленості за нормативами, визначеними наказом Міністра оборони України «Про затвердження Настанови з фізичної підготовки у Збройних Силах України».
Довідково. Пункт 2.16 Розділу 2. «Військова служба за контрактом», «Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України» (зі змінами)
Пільги та гарантії для військовослужбовців рядового, сержантського складу за контрактом
Під час проходження військової служби за контрактом військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу у відповідності до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 21.12.91 № 2011-XII (зі змінами) мають право на наступні пільги:
1. Отримання житла за рахунок держави.
Довідково. У разі відсутності службового жилого приміщення військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом і не перебувають у шлюбі, можуть розміщуватися в спеціально пристосованих казармах у розташуванні військової частини, а сімейні — у сімейних гуртожитках. Військовослужбовці, які мають вислугу військової служби 20 років і більше, мають право на отримання постійного житла.
2. Речове забезпечення у відповідності до визначених норм.
3. Використання щорічної основної відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення.
4. Отримання підйомної допомоги в розмірі місячного грошового забезпечення на військовослужбовця і 50 відсотків місячного грошового забезпечення на кожного члена сім’ї військовослужбовця, який переїжджає з ним на нове місце військової служби, при переїзді на нове місце військової служби в інший населений пункт, у зв’язку з призначенням на військову посаду, зарахуванням до військового навчального закладу, термін навчання в якому становить не менше шести місяців, або у зв’язку з передислокацією військової частини.
5. Забезпечення військовослужбовців за контрактом безкоштовними обідами у робочі дні (або за бажанням грошовою компенсацією у розмірі вартості набору продуктів на приготування обіду).
6. Безоплатну кваліфіковану медичну допомогу у військово-медичних закладах охорони здоров’я .
7. Право на санаторно-курортне лікування та відпочинок у санаторіях, будинках відпочинку, пансіонатах і на туристських базах Міністерства оборони України (один раз на рік).
8. Отримання освіти у вищих навчальних закладах (вищих військових навчальних закладах) без відриву від проходження військової служби (за заочною формою навчання).
Довідково: Особи рядового, сержантського та старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом та продовжили строк військової служби за новим контрактом, мають право навчатисябез відриву від військової служби у вищих військових навчальних закладах, військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів, а у разі відсутності можливості підготовки за спеціальностями у цих навчальних закладах, — в інших вищих навчальних закладах з метою здобуття вищої освіти.
Після завершення першого контракту (у тому числі 6 — ти місячного контракту), військовослужбовці, які продовжили строк військової служби за новим контрактом, можуть безкоштовно отримати вищу освіту (спеціальність).
9. Право на пенсійне забезпечення незалежно від віку в разі, якщо вони мають на день звільнення зі служби вислугу 25 років і більше або за наявності трудового стажу 25 років і більше, з яких не менше ніж 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба.
Разом з тим відповідно до ст. 119 «Кодексу законів про працю України» (із змінами) внесено зміни щодо розширення прав громадян України, їх соціального захисту, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період, або прийнятими на військову службу за контрактом, а саме:
за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності.
Грошове забезпечення військовослужбовця рядового, сержантського складу
Грошове забезпечення військовослужбовця залежить від займаної посади, військового звання, кваліфікації, терміну проходження військової служби. На сьогоднішній час грошове забезпечення осіб рядового, сержантського та старшинського складу становить від 2400 до 6200 грн.
Один раз на рік надається:
— матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі місячного окладу грошового утримання (на підставі відповідних підтверджуючих документів)
— грошова допомога на оздоровлення у разі надання щорічної чергової відпустки, у розмірі місячного грошового забезпечення.
При переїзді до нового місця військової служби в інший населений пункт виплачується грошова допомога у розмірі 100% місячного грошового забезпечення на військовослужбовця та 50 місячного грошового забезпечення на кожного члена сім’ї.
Крім того, постановою КМУ від 14.05.2015 № 406 з червня 2015 року впроваджено грошову винагороду для осіб, яких призвано на військову службу під час мобілізації, на особливий період, у разі їх прийняття на військову службу за контрактом (рядовому складу — вісім мінімальних заробітних плат (11 024 грн),особам сержантського та старшинського складу — дев’ять мінімальних заробітних плат (12 402 грн),особами офіцерського складу — десять мінімальних заробітних плат (13 780 грн).
Вакансії, які існують у Збройних Силах України
Інформація про наявність вакансій за військові частини Збройних Сил України знаходяться у обласних та районних військових комісаріатах України. Перелік вакантних посад, щомісячно оновлюється на підставі заявок з військових частин Збройних Сил України.
Перелік основних загальних спеціальностей:
Сухопутних військ Збройних Сил України: командир відділення; командир бойової машини; командир танку; механік — водій бойової машини; механік — водій танку; водій; навідник; навідник-оператор; акумуляторник; стрілець; гранатометник; кулеметник; снайпер; розвідник; сапер; кухар; радіотелефоніст; радіотелеграфіст.
Високомобільних десантних військ: розвідник; снайпер; командир відділення; командир бойової машини десанту; гранатометник; кулеметник;
механік — водій бойової машини.
Повітряних Сил Збройних Сил України: авіаційний механік; оператор радіолокаційної станції; оператор зенітних ракет; оператор систем навігації і посадки літаків; механік систем зв’язку та посадки літаків; стрілець; водій, водій-електрик, водій-механік; радіотелефоніст; телеграфіст; планшетист; пожежник; акумуляторник.
Військово-Морських Сил Збройних Сил України : Береговий склад: механік — водій танку; механік — водій БМП; стрілець; гранатометник; снайпер; розвідник; кулеметник; сапер; навідник; водій; радіотелефоніст; пожежник; акумуляторник; телеграфіст. Корабельний склад: командир відділення; старший рульовий; моторист; машиніст; електрик; радіометрист; мінер; сигнальник; старший оператор.
ЗАХИСТИ СВОЇХ! ПІДПИСУЙ КОНТРАКТ ПРО ПРОХОДЖЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ!
На військову службу за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу приймаються:
громадяни призивного віку, які мають вищу, професійно-технічну, повну або базову загальну середню освіту і не проходили строкової військової служби;
військовозобов’язані, а також жінки, які не мають військових звань офіцерського складу, з відповідною освітою та спеціальною підготовкою;
військовослужбовці, які проходять строкову військову службу;
військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Вік для прийняття кандидатів на військову службу за контрактом на посади рядового, сержантського та старшинського складу становить від 18 до 40 років.
Довідково. Стаття 20. Закону України "Про військовий обовязок і військову службу"N 2232-ХІI — 1992 року (із змінами).
Разом з тим, громадяни України, які не досягли граничного віку перебування в запасі, у разі настання особливого періоду можуть бути прийняті на військову службу за контрактом на строк військової служби в календарному обчисленні, встановлений частиною третьою статті 23 Закону України "Про військовий обовязок і військову службу"N 2232-ХІI — 1992 року (із змінами).
Відповідно до статті 28. Закону України "Про військовий обовязок і військову службу"N 2232-ХІI — 1992 року, граничний вік перебування військовозобов’язаних у запасі — до 60 років.
Для військовозобов’язаних-жінок граничний вік перебування їх у запасі встановлюється 50 років.
Основними (вимогами) під час відбору та прийняття на військову службу за контрактом є:
стан здоров’я та придатність до військової служби за медичними показниками та показниками профвідбору;
фізична підготовленість та психологічна стійкість кандидата на військову службу;
загальноосвітній рівень;
мотивація до військової служби;
рівень сформованості ідейних цінностей, моральних та професійних якостей.
Вимоги до прийняття на військову службу за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу іноземців та осіб без громадянства.
Іноземці та особи без громадянства раніше не судимі та які перебувають в Україні на законних підставах, можуть бути прийняті на військову службу за контрактом до Збройних Сил України на посади рядового, сержантського і старшинського складу, з випробувальним терміном два місяці.
Основними (вимогами) під час відбору та прийняття на військову службу за контрактом є:
вік до 45 років;
стан здоров’я та придатність до військової служби за медичними показниками;
відсутність судимостей;
фізична підготовленість та професійно-психологічний відбір.
Довідково. Стаття 211,212. Закону України "Про військовий обовязок і військову службу"N 2232-ХІI — 1992 року (із змінами).
На сьогодні опрацьовується Перелік посад, які не можуть бути заміщені іноземцями або особами без громадянства.
Строки військової служби при прийнятті на військову службу за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу.
Для громадян України, які вперше прийняті на військову службу за контрактом, встановлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні:
з військовослужбовцями, прийнятими на посади рядового складу —
строком на 3 роки;
строком на 3 роки;
з військовослужбовцями, прийнятими на посади сержантського і старшинського складу — строком від 3 до 5 років залежно від згоди сторін;
з військовослужбовцями, які приймаються на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення правового режиму воєнного стану — до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію;
з військовослужбовцями строкової військової служби та військовослужбовцями військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, які під час дії особливого періоду вислужили не менше 11 місяців, осіб, звільнених з військової служби під час дії особливого періоду, які приймаються на військову службу за контрактом у період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану (настання воєнного часу) або оголошення рішення про демобілізацію —строком на 6 місяців.
(У разі закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію дія таких контрактів припиняється достроково).
Довідково. Стаття 231. Закону України "Про військовий обовязок і військову службу«N 2232-ХІI — 1992 року (із змінами).
Порядок відбору кандидатів на військову службу за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського складу.
Процедура відбору громадян для прийняття на військову службу за контрактом передбачає:
— вивчення особистих якостей, установлення відповідності рівня їх освіти та професійної підготовки;
— організації медичного огляду;
— перевірки рівня фізичної підготовки;
— проведення заходів професійно-психологічного відбору;
— проведення спеціальної перевірки (у разі необхідності).
Довідково. У разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України контракт з громадянином (військовослужбовцем) укладається до отримання результатів спеціальної перевірки.
Громадяни, які виявили бажання проходити військову службу за контрактом, подають до військових комісаріатів за місцем перебування на військовому обліку або реєстрацією місця проживання чи перебування заяву, а військовослужбовці строкової військової служби подають рапорт на ім’я командира військової частини з проханням щодо прийняття їх на військову службу за контрактом, а також за встановленими формами письмові згоди на використання та обробку персональних даних, проведення спеціальної перевірки відомостей.
Районні (міські) військові комісаріати, на підставі переліку вакантних посад, пропонують потенційним кандидатам посади, з урахуванням пріоритетності в їх комплектуванні.
На громадян призовного віку, військовозобов’язаних і жінок, стосовно яких за результатами попереднього вивчення прийняте позитивне рішення, командиром військової частини надається письмова згода на проведення відбору та оформлення особової справи та направлення до військової частини (або навчального центру) для укладення контракту.
На громадян, які звернулися із заявою безпосередньо до військової частини до Письмової згоди обов’язково додаються матеріали проведеного у військовій частині професійно-психологічного відбору та перевірки рівня фізичної підготовки.
Наявність Письмової згоди військової частини до районного (міського) військового комісаріату на проведення вивчення громадян, які виявили бажання проходити військову службу за контрактом, є невід’ємною умовою для початку відбору кандидата на військову службу за контрактом.
Перед прийняттям на військову службу за контрактом кандидат подає до військового комісаріату, де перебуває на військовому обліку, або військової частини за місцем проходження строкової військової служби такі документи:
— автобіографію в рукописному і надрукованому примірниках;
— копію паспорта громадянина України та довідки про присвоєння індивідуального ідентифікаційного номера фізичної особи платника податків та інших обов’язкових платежів;
— копії документів про освіту та трудову діяльність;
— службову характеристику (з місця роботи або навчання);
— копії документів про народження та сімейний стан;
— медичну довідку про стан здоров’я;
— довідку про склад сім’ї та місце реєстрації або фактичного проживання;
— військовий квиток (для військовозобов’язаних);
— письмову згоду на проведення спеціальної перевірки (у разі необхідності).
З кандидатами, визнаними придатними за станом здоров’я для прийняття на військову службу за контрактом, у військовій частині організовується перевірка рівня фізичної підготовленості за нормативами, визначеними наказом Міністра оборони України «Про затвердження Настанови з фізичної підготовки у Збройних Силах України».
Довідково. Пункт 2.16 Розділу 2. «Військова служба за контрактом», «Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України» (зі змінами)
Пільги та гарантії для військовослужбовців рядового, сержантського складу за контрактом
Під час проходження військової служби за контрактом військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу у відповідності до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 21.12.91 № 2011-XII (зі змінами) мають право на наступні пільги:
1. Отримання житла за рахунок держави.
Довідково. У разі відсутності службового жилого приміщення військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом і не перебувають у шлюбі, можуть розміщуватися в спеціально пристосованих казармах у розташуванні військової частини, а сімейні — у сімейних гуртожитках. Військовослужбовці, які мають вислугу військової служби 20 років і більше, мають право на отримання постійного житла.
2. Речове забезпечення у відповідності до визначених норм.
3. Використання щорічної основної відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення.
4. Отримання підйомної допомоги в розмірі місячного грошового забезпечення на військовослужбовця і 50 відсотків місячного грошового забезпечення на кожного члена сім’ї військовослужбовця, який переїжджає з ним на нове місце військової служби, при переїзді на нове місце військової служби в інший населений пункт, у зв’язку з призначенням на військову посаду, зарахуванням до військового навчального закладу, термін навчання в якому становить не менше шести місяців, або у зв’язку з передислокацією військової частини.
5. Забезпечення військовослужбовців за контрактом безкоштовними обідами у робочі дні (або за бажанням грошовою компенсацією у розмірі вартості набору продуктів на приготування обіду).
6. Безоплатну кваліфіковану медичну допомогу у військово-медичних закладах охорони здоров’я .
7. Право на санаторно-курортне лікування та відпочинок у санаторіях, будинках відпочинку, пансіонатах і на туристських базах Міністерства оборони України (один раз на рік).
8. Отримання освіти у вищих навчальних закладах (вищих військових навчальних закладах) без відриву від проходження військової служби (за заочною формою навчання).
Довідково: Особи рядового, сержантського та старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом та продовжили строк військової служби за новим контрактом, мають право навчатисябез відриву від військової служби у вищих військових навчальних закладах, військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів, а у разі відсутності можливості підготовки за спеціальностями у цих навчальних закладах, — в інших вищих навчальних закладах з метою здобуття вищої освіти.
Після завершення першого контракту (у тому числі 6 — ти місячного контракту), військовослужбовці, які продовжили строк військової служби за новим контрактом, можуть безкоштовно отримати вищу освіту (спеціальність).
9. Право на пенсійне забезпечення незалежно від віку в разі, якщо вони мають на день звільнення зі служби вислугу 25 років і більше або за наявності трудового стажу 25 років і більше, з яких не менше ніж 12 календарних років і 6 місяців становить військова служба.
Разом з тим відповідно до ст. 119 «Кодексу законів про працю України» (із змінами) внесено зміни щодо розширення прав громадян України, їх соціального захисту, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період, або прийнятими на військову службу за контрактом, а саме:
за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності.
Грошове забезпечення військовослужбовця рядового, сержантського складу
Грошове забезпечення військовослужбовця залежить від займаної посади, військового звання, кваліфікації, терміну проходження військової служби. На сьогоднішній час грошове забезпечення осіб рядового, сержантського та старшинського складу становить від 2400 до 6200 грн.
Один раз на рік надається:
— матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі місячного окладу грошового утримання (на підставі відповідних підтверджуючих документів)
— грошова допомога на оздоровлення у разі надання щорічної чергової відпустки, у розмірі місячного грошового забезпечення.
При переїзді до нового місця військової служби в інший населений пункт виплачується грошова допомога у розмірі 100% місячного грошового забезпечення на військовослужбовця та 50 місячного грошового забезпечення на кожного члена сім’ї.
Крім того, постановою КМУ від 14.05.2015 № 406 з червня 2015 року впроваджено грошову винагороду для осіб, яких призвано на військову службу під час мобілізації, на особливий період, у разі їх прийняття на військову службу за контрактом (рядовому складу — вісім мінімальних заробітних плат (11 024 грн),особам сержантського та старшинського складу — дев’ять мінімальних заробітних плат (12 402 грн),особами офіцерського складу — десять мінімальних заробітних плат (13 780 грн).
Вакансії, які існують у Збройних Силах України
Інформація про наявність вакансій за військові частини Збройних Сил України знаходяться у обласних та районних військових комісаріатах України. Перелік вакантних посад, щомісячно оновлюється на підставі заявок з військових частин Збройних Сил України.
Перелік основних загальних спеціальностей:
Сухопутних військ Збройних Сил України: командир відділення; командир бойової машини; командир танку; механік — водій бойової машини; механік — водій танку; водій; навідник; навідник-оператор; акумуляторник; стрілець; гранатометник; кулеметник; снайпер; розвідник; сапер; кухар; радіотелефоніст; радіотелеграфіст.
Високомобільних десантних військ: розвідник; снайпер; командир відділення; командир бойової машини десанту; гранатометник; кулеметник;
механік — водій бойової машини.
Повітряних Сил Збройних Сил України: авіаційний механік; оператор радіолокаційної станції; оператор зенітних ракет; оператор систем навігації і посадки літаків; механік систем зв’язку та посадки літаків; стрілець; водій, водій-електрик, водій-механік; радіотелефоніст; телеграфіст; планшетист; пожежник; акумуляторник.
| Військово-Морських Сил Збройних Сил України : Береговий склад: механік — водій танку; механік — водій БМП; стрілець; гранатометник; снайпер; розвідник; кулеметник; сапер; навідник; водій; радіотелефоніст; пожежник; акумуляторник; телеграфіст. | |
| Корабельний склад: командир відділення; старший рульовий; моторист; машиніст; електрик; радіометрист; мінер; сигнальник; старший оператор. | |
ЗАХИСТИ СВОЇХ! ПІДПИСУЙ КОНТРАКТ ПРО ПРОХОДЖЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ!
До річниці виведення військ з Афганістану.
"Афганістан: героїзм крізь біль і сум"
Війна в Афганістані — повномасштабний збройний конфлікт-агресія Радянського Союзу, проти суверенногоАфганістану під приводом боротьби з моджахедами, у якому брали участь урядові війська Афганістану і Радянського Союзу проти повстанських груп моджахедів. Розпочалась у грудні 1979 року нападом спецпідрозділів КДБ СРСР на президентський палац у Кабулі і вбивством президента країни Хафізулли Аміна і його оточення та введенням у країну «обмеженого контингенту» Радянської Армії. Війна за офіційними радянськими даними тривала до виводу основної маси радянських військ 15 лютого 1989 року. Унаслідок цієї війни загинуло (за міжнародними даними, прийнятими також і СРСР) близько 1,5 млн або 10% з числа тодішнього населення країни. Радянські втрати, за офіційними даними СРСР, становили близько 15 тисяч військовослужбовців.
Війна (1979—89)
У вересні 1979 року до влади в результаті палацового заколоту прийшов жорстокий тиран Хафізулла Амін, репресивна політика котрого не влаштовувала основну масу афганців. У країні фактично спалахнула громадянська війна, яка загрожувала самому існуванню комуністичного уряду, — і вторгнення радянських військ в Афганістан ставало неминучим. Через те, що в Кремлі Брежнєв фактично вже не міг керувати державою, ідея військового розв'язку проблеми перепала шефу КДБ Юрію Андропову. Шеф КДБ, у руках якого зосередилася виконавча влада, саме тоді ж скористався нагодою очистити «Авгієві стайні» соціалістичного табору від найодіозніших фігур, що компрометували комуністичну ідею.
Коли в січні 1979 року в'єтнамські війська блискавичним ударом захопили Комуністичну Кампучію і прогнали до джунглів кривавих диктаторів Пол Пота та Єнг Сарі — це знаменувало генеральну репетицію перед майбутнім захопленням Афганістану. У Політбюро ЦК КПРС утворено так звану «афганську трійку», до складу якої увійшли Андропов, Громико й Устинов. «Трійка», в умовах надсекретності, наказала міністрові оборони Устинову, начальникові Генерального штабу Огаркову, командувачу військами Варшавського договору Куликову, начальнику відділу кадрів Шкадову, начальникові політуправління армії Єпішеву, начальнику Головного управління оперативних операційВаренникову та першому заступникові начальника Генштабу Ахромеєву — підготувати план військової операції. Маршали розробили операцію «Ш», яку мали провести радянські війська без залучення військ центральноєвропейських держав.
10 грудня 1979 року міністр оборони СРСР Устинов дав усне розпорядження Генштабу розпочати готуватися до десантування елітної 103-ї Вітебської дивізії, п'яти дивізій військово-транспортної авіації, а також підвищити боєготовність двох (5-ї і 108-ї) мотострілецьких дивізій у Туркестанському військовому окрузі. Крім того, в ТуркВО і Середньоазіатському округах мобілізовано до армії 50 тисяч новобранців. Народне господарство передало збройним силам понад 8 тисяч автомобілів. Війська й техніка підтягнулися до кордону. Рішення ввести радянські війська в Афганістан ухвалили на підмосковній дачі Брежнєва Суслов, Андропов, Устинов, Громико. Фатальне рішення було ухвалено неповним складом Політбюро. На той час Брежнєву минуло 73 роки, Суслову — 77, Андропову — 65, Устинову — 71, Громикові — 70.
Початок війниРішення ввести радянські війська до Афганістану ухвалено 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС і оформлено секретною ухвалою ЦК КПРС. Офіційна мета введення була — запобігти загрозі іноземного військового втручання. Як формальну підставу Політбюро ЦК КПРС використовувало неодноразові прохання керівництва Афганістану.
Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала винятково Обмеженим контингентом радянських військ(рос. ОКСВ), опинилося безпосередньо втягнутим у громадянську війну, що розгорялася в Афганістані, і стало її активним учасником та головним збудником.
У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або «душмани») — з іншого. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану.Моджахедам в ході конфлікту підтримку подавали військові фахівці США, ряд європейських країн-членів НАТО, а такожпакистанські спецслужби.
25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в ДРА по трьох напрямах: Кушка—Шинданд—Кандагар, Термез—Кундуз—Кабул, Хорог—Файзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабул, Баграм, Кандагар.
До складу радянського контингенту входили: управління 40‑ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення й деякі інші частини й установи.
Етапи
Перебування радянських військ в Афганістані і їхня бойова діяльність умовно розділяються на чотири етапи.
- 1‑й етап: грудень 1979 р. — лютий 1980 р. Введення радянських військ до Афганістану, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об'єктів.
- 2‑й етап: березень 1980 р. — квітень 1985 р. Ведення активних бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно з афганськими з'єднаннями й частинами. Робота з реорганізації і зміцнення збройних сил ДРА.
- 3‑й етап: травень 1985 р. — грудень 1986 р. Перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами. Підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів із‑за кордону. Відбувся вивід 6 радянських полків у СРСР.
- 4‑й етап: січень 1987 р. — лютий 1989 р. Участь радянських військ у проведенні афганським керівництвом політики національного примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських військ. Підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення повного їх виводу.
- до 20 років — 8.655 чол. (у тому числі — 2 офіцера);
- 20-25 років — 3.557 чол. (842 офіцери);
- 25-30 років — 878 чол. (640 офіцерів);
- 30-40 років — 573 чол. (396 офіцерів);
- понад 40 років — 170 чол. (99 офіцерів)
Політичне врегулювання
14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в 9‑місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.
Відповідно до угод виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40‑ої армії керував останній командувач контингентом генерал‑лейтенант Громов.
Втрати
За уточненими даними, всього у війні Радянська Армія втратила 14 427 чоловік, КДБ — 576 чоловік, МВС — 28 чоловік загиблими і зниклими безвісти. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч чоловік. Медична допомога була надана 463 тисячам військовослужбовців.[3]
За оцінками незалежних дослідників втрати радянської армії склали до 140 тисяч убитими та до 350 тисяч пораненими[4][5].
За національним складом втрати склали: росіян — 6.888 чол., українців — 2.378 чол., узбеки — 1.066 чол., білорусів — 723 чол., татари — 442 чол., казахи — 362 чол.,туркмени — 263 чол., таджики — 236 чол., азербайджанці — 195 чол., молдовани — 195 чол., чуваші — 125 чол., киргизи — 102 чол., народності Дагестану — 101 чол.,башкири — 98 чол., вірмени — 95 чол., грузини — 81 чол., мордва — 66 чол., литовці — 57 чол., марійці — 49 чол., чеченці — 35 чол., осетини — 30 чол., кабардинці — 25 чол., латиші — 23 чол., калмики — 22 чол., удмурти — 22 чол., комі — 16 чол., естонці — 15 чол., інгуші — 12 чол., балкарці — 9 чол., євреї — 7 чол., карели — 6 чол.,каракалпаки — 5 чол., тувинці — 4 чол.[8]
За віком втрати склали:
За військовими званнями втрати склали:
- офіцерів — 1979 чол.
- прапорщиків — 691 чол.
- сержантів — 3166 чол.
- солдат — 7879 чол.
- робітників та службовців Радянської армії — 118 чол.[8]
Точне число загиблих у війні афганців невідоме. Наявні оцінки коливаються від 1 до 2 млн чоловік.
Участь українців
Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них 2 378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон.
Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами.
Із 72 осіб, удостоєних за роки «афганської» війни звання Герой Радянського Союзу,є 11 українців.
Пам'ятаючи Крути
«На Aскольдовій могилі поховали їх…»
У січні 1918-го кілька сотень молодих українців ціною власного життя намагалися перепинити шлях на Київ російсько-більшовицькій орді. Юнаки, ще зовсім діти, добре знали, що їх чекає. Та, навіть загинувши у нерівному бою, битви вони програти не могли – майже через сто років, пам’ятаючи Крути, українці новий наступ орди спинили. Той самий ворог, та сама політика Кремля, та вже інші історичні умови. Нині в обороні нашої держави стоїть підтримане всім українським народом, сильне, озброєне і навчене Українське військо. Урок історії засвоєно добре.
«Ми їх перестріляємо і переріжемо…»
«Ми їх перестріляємо і переріжемо…»
22 січня 1918 року Центральна Рада IV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку. Ті дні видалися надзвичайно складними для молодої держави. Адже частина країни була окупована російсько-більшовицькими військами, які, зібравши в Харкові так званий всеукраїнський з’їзд, проголосили на Лівобережній Україні радянську владу. Та цього їм було замало, і вони вирішили йти на Київ. Цю орду очолив колишній підполковник царської армії Муравйов, який перейшов на бік більшовиків і вирізнявся не лише особливою жорстокістю, а й патологічною ненавистю до українців.
– Товариші, я знаю, що багато хто з вас втомився, але наше завдання – взяти Київ, – звертався він напередодні походу на столицю УНР до своїх підлеглих. – І тоді ви зможете повернутися додому. Вам довелося багато страждати, але вони кров’ю відповідатимуть за ваші страждання. Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти: ми їх всіх перестріляємо та переріжемо, нема чого боятися кровопролиття.
Українська Народна Республіка не могла дати ворогу достойну відсіч. Насамперед через відсутність боєздатної, добре вишколеної армії. Ось як описав тодішню ситуацію Володимир Винниченко у книзі «Відродження нації»:
«Це була війна під впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки менший, що ми з великими труднощами могли складати невеличкі дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була у тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік… що в селах біднота була більшовицька.
Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь… яка гаряче стояла за українську державність».
«Хто, як не ми?…»
5 січня 1918 року на зборах «інтелігентної молоді» – студентів Київського університету святого Володимира було створено курінь Січових Стрільців, який незабаром на шпальтах київських газет оприлюднив звернення до українського студентства. У ньому, зокрема, було сказано:
«Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду».
Про ті події сказано й написано багато. Але ми пошлемось на їхніх безпосередніх учасників. Так, київський студент Левко Лукасевич у своїй книзі «Спогади на схилку життя» пише:
«Студентський курінь Січових Стрільців складався з добровольців – студентів вищих шкіл, які не були покликані під час війни на військову службу з огляду на молодий вік, чи поганий стан здоров’я, з учнів вищих класів українських гімназій, невеликої кількості вояків Першої юнацької школи кільканадцяти слухачів школи військових лікарських помічників, які, не роздумуючи про долю своїх родин, вступили до Студентського куреня.
Після короткого поспішного курсу муштри для неволодіючих зброєю студентів і учнів Юнацької військової школи, частина куреня Січових Стрільців, враз із рештою юнаків, вирушила, з наказу командуючого північним фронтом сотника Шинкаря, на Чернігівщину, проти наступаючих більшовиків.
День 29 січня 1918 року видався похмурий і неспокійний. Маючи переважаючі сили (більшовиків було до 3000 вояків), їхня лінія виходила далі поза нашу з заміром нас оточити, проти чого ставили спротив наші юнаки на лівому й правому крилі. Від дев’ятої години ранку ворог почав обстрілювати наші позиції сильним рушничним вогнем. Потім розпочав артилерійську підготовку, яка тривала майже до кінця бою. Ворог постійно обстрілював нас.
…Це був дуже тяжкий відступ. Набоїв ставало щораз менше. Менш досвідчені стрільці віддавали набої кращим стрільцям, а самі вдягали на рушницю багнет, як єдину останню зброю, і понуро відступали під кулями наступаючого зі всіх сторін ворога».
А ось ті події очима Аверкія Гончаренка – командира зведеного студентського загону:
«В ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога у формі наказу звучала так:
“Пріґатовіться к встрече пабеданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцєроф всьо равно расстрєляю”.
Я відповів, що до зустрічі все готове. Передні частини червоних, ідучи в зімкнених колонах, очевидно, були певні нашої втечі. Зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но червоні зблизились на віддаль пострілу, ми їх привітали сильним огнем чотирьох сотень і шістнадцяти кулеметів. Щойно під прямими пострілами переходили вони до розстрілень, з великими втратами у своїх рядах. Наступні відділи вже з потягу творили бойовий лад. Таким чином, більшовики зайняли по фронту лінію до п’яти кілометрів, маючи за собою безупинно надсилані свіжі резерви і прихильно наставлене населення.
А ми… 500 молодих вояків і 20 старшин. Одні вояки місячними боями перемучені, інші – військово невивчені. Розтягнені по лінії фронту до трьох кілометрів, ми, в обороні зарання нашої державності, вступили в нерівний бій».
«То був цвіт нації…»
Так назвав юнаків, які полягли під Крутами і були розстріляні більшовиками, молодий поет Павло Тичина, виступаючи під час їхнього перепоховання на Аскольдовій могилі. І не помилився. Адже абсолютна більшість хлопців були вихідцями з інтелігентних родин, де шанувалося все українське, вирізнялися палкою любов’ю до рідної землі. Тому, розуміючи всю небезпеку, і пішли боронити її від окупантів. Нам відомі здебільшого лише прізвища тих, хто намагався перепинити ворогу шлях на Київ. Але про деяких героїв ми все ж дещо знаємо. Зокрема, про двох Володимирів – Шульгина і Наумовича. На їхніх прикладах укотре переконуєшся, що під Крутами не було випадкових людей. Туди пішли справжні патріоти України, які не мислили свого життя без неї.
– Володя Шульгин змалку захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Лесі Українки, інших українських письменників, – розповідає Оксана Борисюк, начальник відділу охорони та збереження пам’яток Державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника, де перепохований хлопець. – Саме вони, як згадували потім рідні, формували світогляд юнака. А ще він неабияк цікавився історією українського козацтва, визвольних змагань нашого народу. Батько, дослідник Коліївщини, багато розповідав сину про боротьбу українців за волю.
Закінчивши гімназію зі срібною медаллю, він вступив на природничий відділ фізико-математичного факультету Київського університету. Під час навчання зумів об’єднати навколо себе студентів-українців. Їх виявилося не так уже й багато, але кожен із них твердо відстоював національні позиції.
Його товариш Володимир Наумович, за словами Оксани Петрівни, теж походив з родини, де панував український дух, батьки мали велику бібліотеку з творами українських письменників і поетів. Звісно, що атмосфера, в якій зростав хлопчина, не могла не вплинути на його світогляд. До того ж брат юнака був першим міністром закордонних справ в уряді Української Народної Республіки. За спогадами сучасників, під час навчання в університеті святого Володимира хлопці гаряче підтримували політику Центральної Ради, вважаючи, що «давно назріла пора українцям мати власну державу».
Юнаки загинули під Крутами. І разом з іншими бойовими побратимами після вигнання більшовиків з Києва були перепоховані на Аскольдовій могилі. У 30-ті роки радянська влада зруйнувала кладовище. Проте родичі Володимира Наумовича зуміли перенести його прах і прах Володимира Шульгина на Лук’янівський цвинтар. Прізвища героїв не написали на надгробку, побоюючись репресій з боку влади. Лише зі здобуттям Україною незалежності на могилі героїв було встановлено пам’ятник, на якому написано:
«Нема любові понад ту, що окропила кров’ю Крути…»
Слід зауважити, що чимало хлопців у майбутньому не склали зброї і продовжували боротьбу з більшовиками. Наприклад, Володимир Дзюблик, Василь Коваленко, Іван Митрусь, Семен Могила, Михайло Бензик, Левко Прядько, Петро Франчук та інші продовжили службу у кінному полку «Чорних запорожців», які вели затяту боротьбу з російськими військами. Багато крутян стали кавалерами «Залізного хреста за Зимовий похід і бої» – єдиного бойового ордена УНР, яким нагороджували за виняткову мужність у боях.
Герої не вмирають
За часів Радянського Союзу правда про події, коли російсько-більшовицький режим нищив Українську Народну Республіку, усіляко замовчувалася. Бій під Крутами не став винятком. Тому ця історія почала обростати різними міфами та вигадками. Наприклад, що Муравйов, у якого, до речі, руки були по лікті у крові киян, незадовго до того, як його розстріляли більшовики, хизувався, розповідаючи, як він та його виродки мужньо билися з військами Симона Петлюри, стверджуючи, що Симон Васильович особисто керував боєм, хоча він того дня перебував у Києві!..
Якщо говорити про точну кількість загиблих юнаків, то її, на жаль, ніхто і досі не знає. Принаймні документальних підтверджень немає. За свідченням безпосередніх учасників бою, які оприлюднили свої спогади за кордоном, це приблизно 250-300 осіб. Правда, цифру цю вже неодноразово спростовували українські історики. Ми знаємо здебільшого лише імена тих, хто потрапив у полон чи був похований на Аскольдовій могилі.
У 30-ті роки на місці поховання крутян посадили парк, а після закінчення Другої світової війни захоронили останки радянських воїнів, загиблих під час визволення столиці України. Вперше на весь голос про юнаків, полеглих під Крутами, було сказано після набуття Україною незалежності. А 2006 року на залізничній станції Крути було відкрито Меморіал пам’яті Героїв Крут. А взимку 2012 року на Аскольдовій могилі було встановлено меморіальний знак у вигляді козацького хреста, в центрі якого висічений тризуб, під чим цитата зі святого Євангелія: «Найбільша любов – життя покласти за друзів».
В Івано-Франківську, Хмельницьку, Шепетівці, Дрогобичі є вулиці Героїв Крут. На їхню честь названо і Львівський державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.
Психологічна структура процесу підготовки та готовності юнака до військової діяльності.
Підготовка до виконання конституційного обов'язку - захисту Вітчизни є
складним, тривалим, цілеспрямованим процесом, У ньому, разом з молодою людиною,
значну роль відіграє суспільство (сім'я, школа, громадські організації).
Наслідками цього процесу повинна стати її готовність до строкової військової
служби в ЗСУ.
У залежності від мети, зміст підготовки
молодої людини до військової служби має різноспрямований характер. Так, вона
передбачає здійснення: фізичної підготовки - розвиток до належного рівня необхідних
військовослужбовцю фізичних якостей і здібностей (сили, витривалості,
спритності, швидкості, деяких інших) і систем організму (дихальної,
серцево-судинної, травлення) з метою підготовки організму допризовників до
значних за обсягом та інтенсивністю психофізичних навантажень, суворих вимог
військової діяльності; початкової військової підготовки — формування початкових
професійно (військових) орієнтованих знань, умінь і навичок, що відбувається на
заняттях з навчального предмету "Захист Вітчизни"; психологічної
підготовки — розвиток необхідних психофізичних якостей і здібностей молодої
людини, формування Інших сторін її психічної сфери. З урахуванням матеріалу
попереднього заняття можна констатувати важливість і необхідність, крім інших
видів, також психологічної підготовки. Тому зупинимося на її змісті більш
детально. В основі цього виду підготовки лежать знання накопичені психологічною
наукою. Вона, у найбільш загальному вигляді, вивчає психіку людини і тварини:
відчуття та сприйняття, увагу і пам'ять, уяву і мислення, спілкування і
поведінку, свідомість і мовлення, здібності, властивості та якості особистості,
а також деякі інші психічні явища і властивості. За допомогою однієї групи
психічних явищ (сприйняття, увага і пам'ять, уява, мислення і мовлення) людина
пізнає світ, тобто в неї відбуваються пізнавальні процеси, Інша група явищ
(потреби, мотиви, цілі, інтереси, воля, відчуття та емоції, схильності та
здібності, знання та свідомість) регулює процес спілкування з іншими людьми,
безпосередньо керує вчинками та діями, - це психічні властивості та стани
особистості. Також, психологічна наука вивчає процес людського спілкування і
поведінку, їх залежність від психічних явищ і навпаки, - залежність психічних
явищ від цих процесів. Отже, психіка — це внутрішній світ людини, формування
якого відбувається внаслідок її взаємодії з навколишнім середовищем
(предметами, явищами, процесами) та іншими людьми. У цьому зв'язку стає більш
зрозумілим важливість і необхідність знань психологічної науки для успішного проходження
строкової військової служби, — адже у молодої людини, що призивається на таку
службу, відбувається зіткнення із зовсім новими для неї предметами, явищами,
процесами та людьми. Враховуючи, що все зазначене є незнайомими, новим,
несподіваним, зовсім іншим ніж уявлялося, в молодої людини відбувається
порушення певної впорядкованості її внутрішнього світу. Такі порушення мають
різний ступінь, - від найменшого до найвищого і свідчать про готовність або
неготовність юнака до виконання своїх конституційних обов'язків, іншими словами
готовність до військової служби можна визначити як здатність молодої людини на
початковому етапі успішно виконувати всі вимоги цієї служби. У такому випадку
можна з упевненістю говорити, що чим вища готовність призовника, тим менше часу
і зусиль (власних і командирів) необхідно витратити на його пристосування до
специфічних умов військової діяльності.
Самовизначення
та вибір професії
Період оволодіння знаннями, уміннями і
навичками предмету "Захист Вітчизни", переважно, збігається з
життєвим етапом визначення особистістю майбутньої професійної діяльності. У
багатьох випадках, молоді люди бажають робити такій вибір самостійно, без
втручання і тиску дорослих. Вони прагнуть зробити самостійну оцінку різних
видів трудової діяльності, що існує у суспільстві та серед цього різноманіття
визначити свій шлях. У такому випадку значну допомогу можуть надати молодій
людині знання, пов'язані з психологічними основами професійної орієнтації, їх
застосування під час спроб дати відповідь на питання про майбутню професійну діяльність
допоможе зробити правильний вибір. Саме в цьому і полягає сутність одного з
головних понять професійної орієнтації, — свідомий вибір професії.
Крім
зазначеного, до головних вихідних понять професійної орієнтації відносять
вільний і раціональний вибір професії, професійні інтереси, професійні
схильності, професійні здібності, професійна придатність, їх знання та
розуміння спрощує орієнтування в широкому колі видів професій і професійної
діяльності. Так, основу раціонального вибору професії становить усвідомлення її
суспільної та особистої значущості, У випадку, коли обрана професійна
діяльність відповідає вимогам суспільства, потребам і можливостям молодої
особи, вона (професія) народжує відчуття задовольняння, пробуджує внутрішні
сили особистості, зацікавлює і стає призванням. Саме задоволення від праці —
вирішальний фактор високої якості та ефективності діяльності, що виконується.
Вільний вибір майбутньої професії має декілька сторін, — з однієї - це
гарантоване державою кожному громадянину України (згідно з Конституцією) право
на вільний вибір виду трудової діяльності, сприяння держави у максимальному
розкритті людиною своїх можливостей, здібностей і задатків у процесі її
здійснення. З іншої сторони, вільний вибір майбутньої професійної діяльності розуміється
як самовизначення, — добровільний, без втручань ззовні (товариші, дорослі,
певні зобов'язання, тощо) процес становлення, формування і життєвого визначення
молодої людини.
Професійні
інтереси як складова професійної орієнтації та самовизначення посідає одне з
провідних місць у цьому процесі. Таке місце професійних інтересів обумовлено
тим фактом, що глибоко усвідомлений та відносно стійкий інтерес до професії у
переважній більшості випадків є опосередкованим свідченням професійної
відповідності. Цей факт потрібно обов'язково враховувати. Водночас, в я кості
важливих уточнюючих моментів доцільно звернути свою увагу на таких важливих
елементах успіху в майбутній професійній діяльності як поєднання знань про неї
(особливості, позитивні та негативні моменти професії) із особистими
можливостями, схильністю та здібностями. Отже, під час вирішення проблеми
свідомого вибору професії необхідно керуватися тим, що будь-який вид
професійної діяльності має важливе значення для суспільства, що немає особи,
непридатної для будь-якого її виду; кожна людина показує; найбільшу
ефективність у професійній діяльності, що найбільшою мірою відповідає
(узгоджена) з її здібностями. Із усього сказаного зрозуміло, що одним із
першочергових завдань навчального процесу в загальноосвітній школі або вищому
навчальному закладі є підготовка учнівської молоді до глибоко усвідомленому
професійному самовизначенню, формування в неї професійної спрямованості у
відповідності до запитів суспільства та особистісних можливостей. Одним з
аспектів вирішення такого завдання є вивчення та визначення під час навчання
інтересів, нахилів і здібностей учнівства до певного виду професійної
діяльності з урахуванням, у першу чергу, особистісного задовольняння нею.
В якості певного практичного матеріалу тут
можна використати рівень готовності особи до виконання професійної діяльності,
адже саме вона (готовність) відображає міру відповідності необхідних
професійно-важливих рис і властивостей особистості запитам професійної
діяльності та упевнено може розглядатися як один з позитивних моментів
правильного її обрання.
Соціально-психологічна,
загальна військово-професійна та емоційно-вольова готовність до захисту
Вітчизни.
Психологічна готовність до військової служби — це складна властивість
особистості, що визначається ступенем розвитку всіх сторін її психіки:
мотиваційної, пізнавальної, емоційно-чуттєвої, вольової. Щоб сформувати гаку
готовність до військової служби, необхідно досягти належного рівня розвитку
соціально-психологічної, загальної військово-професійної та емоційно-вольової
готовності. Соціально-психологічна готовність до військової служби - передбачає
наявність у молодої людини бажання служити в ЗСУ, інтересу до військової
справи, позитивного ставлення до військової людини як ідеалу особи чоловічої
статі, а також наявність почуття обов'язку і відповідальності перед
суспільством, патріотизму, тобто усвідомленого розуміння соціальної значущості
військової служби. Якщо зазначені психологічні властивості і стани особистості
присутні у призовника, — можна говорити про його соціально-психологічну
готовність до проходження строкової військової служби. У випадку, коли хоча б
один компонент відсутній або сформований недостатньо, молода людина не готова
до такої діяльності. Це вказує на необхідність проведення відповідних
навчально-виховних заходів з метою вирішення проблеми. Загальна
військово-професійна готовність до військової служби — передбачає наявність у
молодого військовослужбовця належного рівня початкових знань, умінь і навичок,
необхідних для успішного виконання своїх безпосередніх обов'язків. Це
стосується, в першу чергу, знань, умінь і навичок із статутів ЗСУ, історії
українського війська, вогневої, стройової, тактичної, фізичної,
медико-санітарної підготовки, військової топографії та деяких інших. Саме тому
в навчальних закладах (школі, вищому навчальному закладі різних рівнів
акредитації) навчальним планом передбачається початковий курс з військової
(допризовної) підготовки. Такий курс викладається під час занять з навчального
предмета "Захист Вітчизни". Окремі його розділи дуже міцно пов'язані
з іншими навчальними предметами, - основами здоров'я і фізичною культурою.
безпекою життєдіяльності, біологією, географією та фізикою.
Отже, знання, уміння та навички, набуті
молодою людиною до призову стають для нього підґрунтям успішного початку
проходження військової служби. Водночас, ними не обмежується вся діяльність
військовослужбовця, — під час безпосередньої військової служби молодий
військовослужбовець оволодіває військовою спеціальністю, що притаманна для
підрозділу, в якому він проходить службу. Іншими словами, перед юнаком постають
завдання з якісного оволодіння новими знаннями, уміннями і навичками. А це
можливо лише за умови оптимального функціонування всіх пізнавальних процесів. З
іншої сторони, успіх оволодіння військовою справою не обмежується лише
пізнавальними процесами, — не менш важливу роль у загальному психічному стані
молодого військовослужбовця
відіграють також інші психічні явища і, зокрема такі, що належать до категорії
психічних властивостей і станів особистості. Адже, як зазначалося раніше,
військова діяльність характеризується значною за обсягами та особливою за
змістом екстремальністю і напруженістю у порівнянні з діяльністю юнаків до
початку служби. Тому важливою складовою готовності до служби в ЗСУ є
емоційно-вольова готовність — здатність особистості регулювати власні емоційні
стани (тривожність, страх, невдоволення, обурення, радість), витримувати
складні незвичайні умови життєдіяльності, у тому числі обмеження і труднощі.
Тому, чим вищим є рівень розвитку вольових якостей та усвідомлення суспільного
значення військової служби, тим вищий рівень емоційно-вольової готовності юнака
до її успішного проходження.
Отже, кожен з трьох компонентів загальної
психологічної готовності до служби у ЗСУ сам по собі має важливе значення.
Разом з тим, вони не можуть існувати відокремлено, оскільки є виразом психічних
явищ однієї конкретної особи. Тому вони співіснують разом, а отже є
взаємозалежними та взаємообумовленими. Наприклад, якщо у молодої людини
присутній інтерес до служби в ЗСУ, високий рівень сформованості усвідомленого
ставлення до неї (це соціально-психологічна готовність), то така людина
докладатиме максимум зусиль для того, щоб набути знання, уміння та навички з
предмету "Захист Вітчизни", Також вона буде розвивати в себе якості
та здібності, необхідні для подолання великих фізичних навантажень і виконання
значної кількості професійних дій (прикладна фізична підготовка і
військово-професійна готовність), а наявність високої емоційно-вольової
готовності сприятиме швидшому та якісному вирішенню цих завдань.
Завдання Цивільної оборони України
Усіх потерпілих евакуюють на незаражену територію, де їм надаватиметься перша лікарська допомога. Для перенесення до пунктів вантаження з рятувальних формувань виділяється необхідна кількість людей. Перед вантаженням на транспорт перевіряють правильність надання першої медичної допомоги, вводять знеболювальні засоби. я.
Цивільна оборона- система заходів щодо підготовки захисту населення, матеріальних і культурних цінностей на території України від небезпек при веденні військових дій, а також при виникненні надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру. Організація і ведення цивільної оборони є одним з найважливіших функцій держави.
Завданнями Цивільної оборони України є:
- запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного походження і здійснення заходів, спрямованих на зменшення збитків і втрат у разі аварій, катастроф, вибухів, великих пожеж та стихійного лиха;
- оповіщення населення про загрозу і виникнення надзвичайних ситуацій у мирний і воєнний час та постійне інформування про наявну обстановку;
- захист населення від наслідків аварій, катастроф, стихійного лиха та від небезпеки у воєнний час;
- організація і проведення рятувальних та інших невідкладних робіт у районах лиха й осередках ураження;
- створення систем аналізу і Прогнозування, управління, оповіщення і зв'язку, спостереження і контролю за радіоактивним, хімічним і бактеріологічним зараженням, підтримання їх у готовності до функціонування у надзвичайних ситуаціях мирного та воєнного часу;
- підготовка і перепідготовка керівного складу, органів управління та сил ЦО;
навчання населення правил застосовування засобів індивідуального захисту і поводження в надзвичайних ситуаціях.
Цивільна оборона в навчальних закладах організовується за тим самим принципом, що й на об'єктах народного господарства, але з навчальною метою. Начальником ЦО навчального закладу є його директор. Розроблено організаційну структуру ЦО навчального закладу . Склад поста радіаційного і хімічного спостереження і його оснащення розглядалися раніше. До складу рятувальної групи входять такі ланки: ланка розвідки, ланка пожежогасіння, ланка рятувальників, ланка надання першої медичної допомоги. Група Охорони громадського порядку організовує охорону школи після евакуації учнів з її приміщення. Ланка обслуговування сховища підтримує порядок у підвальних приміщеннях, що використовуються як протирадіаційні укриття.
Штаб ЦО розробляє документи й організовує проведення заходів із цивільної оборони. Рятувальні роботи у мирний час проводяться в районах стихійних лих, повені, землетрусу, масових пожеж, селевих потоків, на місцях аварій на виробництві і транспорті. Мета робіт — пошук потерпілих, рятування їх з-під завалів, зруйнованих будинків, захисних споруд, надання першої медичної допомоги, евакуація з осередків ураження до медичних установ.
Розвідуючи маршрути руху і ділянки (об'єкти) робіт, розвідгрупа (ланка) висувається до осередку ураження за наміченим маршрутом. Розвідники за приладами визначають зараженість маршруту радіоактивними й отруйними речовинами, встановлюють знаки огородження з правого боку дороги за ходом руху. Якщо рівні радіації і зараження ОР високі, то шукають обхід (прохід) і позначають його напрям. Дані про стан маршруту, його прохідність, кордони зараження, напрями обходів командир розвідгрупи доповідає по радіо начальнику штабу ЦО об'єкта і наносить на карту (схему) маршрут. Виходячи на територію об'єкта, розвідники визначають рівні радіації, наявність отруйних речовин, розшукують сховища, укриття й оглядають їх, встановлюють зв'язок з людьми, які там перебувають. На території об'єкта визначають характер руйнувань будинків і споруд, напрям поширення пожеж, виявляють ушкодження та аварії на комунально-енергетичних мережах. Визначають місця, небезпечні для роботи формувань. Шукають маршрути для введення сил ЦО й евакуації потерпілих. Розчищають проходи (проїзди) у завалах, якщо немає об'їзду. Там, де висота завалу не вище1 м , шлях прокладають бульдозером по проїжджій частині вулиці, а в зонах суцільних завалів, що перевищують 1 м , — по завалу. Ширина шляху при односторонньому русі повинна бути не менше 3,2 — 3,5 м . Для роз"їзду зустрічних машин через кожні 150—200 м влаштовують спеціальні майданчики. Ширина шляху при двосторонньому русі 7—8 м. Шсля закінчення робіт встановлюють дорожні знаки й організовують регулювання руху.
Локалізацію і тушіння пожеж здійснюють протипожежні сили з допомогою рятувальних та інших формувань. Щоб не допустити злиття окремих вогнищ у суцільні, одночасно з тушінням прокладають просічні смуги, щоб відсікти вогонь. На шляху поширення пожежі розбирають або руйнують конструкції будинків, що горять, видаляють легкозаймисті матеріали.
Розшук і рятування потерпілих організовують і проводять на всій території об'єкта або житлового кварталу, де є повністю або частково зруйновані будинки. Одночасно з цим вживають заходи щодо попередження повторних обвалів, відключають газову й електричну мережі, припиняють подачу води.
Щоб врятувати людей, які опинились у глибині завалу, роблять проходи до них, використовуючи порожнечі, утворені після руйнування великих елементів конструкцій. Якщо східці зруйновано, то з приміщень верхніх поверхів потерпілих виносять по тимчасових дерев'яних трапах, через вікна або по приставних драбинах, обов'язково підстраховуючи канатом. Тих, хто перебуває у тяжкому стані, спускають на лямках. Перш ніж відкривати сховище, укриття, завал, треба встановити зв'язок з людьми, з'ясувати, в якому вони стані. Зв'язок встановлюється через повітрозабірні отвори, люки, стояки водопостачання або опалення, що ведуть до сховища. Коли порушено системи фільтровентиляції, то для подачі повітря розчищають повітрозабірні канали, а якщо це неможливо, бурять отвори в стіні або перекритті і подають повітря компресором. Розкривати сховища й укриття починають з відкопування заваленого основного або аварійного входу (виходу). Першу медичну допомогу потерпілим надає санітарна дружина. Для цього її особовому складу визначають ділянку робіт, пункти (місця) вантаження потерпілих на транспорт, шляхи і пункти винесення (евакуації) їх, місця відпочинку і приймання їжі, порядок поповнення медичними засобами і взаємодії з іншими формуваннями, а також повідомляють, які ланки додаються для перенесення потерпілих. В осередку хімічного ураження при наданні першої медичної допомоги на потерпілого у першу чергу швидко надягають протигаз, вводять йому відповідний для даної отруйної речовини антидот, проводять часткову санітарну обробку відкритих ділянок шкіри рідиною з ІПП-8.
- запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного походження і здійснення заходів, спрямованих на зменшення збитків і втрат у разі аварій, катастроф, вибухів, великих пожеж та стихійного лиха;
- оповіщення населення про загрозу і виникнення надзвичайних ситуацій у мирний і воєнний час та постійне інформування про наявну обстановку;
- захист населення від наслідків аварій, катастроф, стихійного лиха та від небезпеки у воєнний час;
- організація і проведення рятувальних та інших невідкладних робіт у районах лиха й осередках ураження;
- створення систем аналізу і Прогнозування, управління, оповіщення і зв'язку, спостереження і контролю за радіоактивним, хімічним і бактеріологічним зараженням, підтримання їх у готовності до функціонування у надзвичайних ситуаціях мирного та воєнного часу;
- підготовка і перепідготовка керівного складу, органів управління та сил ЦО;
навчання населення правил застосовування засобів індивідуального захисту і поводження в надзвичайних ситуаціях.
Цивільна оборона в навчальних закладах організовується за тим самим принципом, що й на об'єктах народного господарства, але з навчальною метою. Начальником ЦО навчального закладу є його директор. Розроблено організаційну структуру ЦО навчального закладу . Склад поста радіаційного і хімічного спостереження і його оснащення розглядалися раніше. До складу рятувальної групи входять такі ланки: ланка розвідки, ланка пожежогасіння, ланка рятувальників, ланка надання першої медичної допомоги. Група Охорони громадського порядку організовує охорону школи після евакуації учнів з її приміщення. Ланка обслуговування сховища підтримує порядок у підвальних приміщеннях, що використовуються як протирадіаційні укриття.
Штаб ЦО розробляє документи й організовує проведення заходів із цивільної оборони. Рятувальні роботи у мирний час проводяться в районах стихійних лих, повені, землетрусу, масових пожеж, селевих потоків, на місцях аварій на виробництві і транспорті. Мета робіт — пошук потерпілих, рятування їх з-під завалів, зруйнованих будинків, захисних споруд, надання першої медичної допомоги, евакуація з осередків ураження до медичних установ.
Розвідуючи маршрути руху і ділянки (об'єкти) робіт, розвідгрупа (ланка) висувається до осередку ураження за наміченим маршрутом. Розвідники за приладами визначають зараженість маршруту радіоактивними й отруйними речовинами, встановлюють знаки огородження з правого боку дороги за ходом руху. Якщо рівні радіації і зараження ОР високі, то шукають обхід (прохід) і позначають його напрям. Дані про стан маршруту, його прохідність, кордони зараження, напрями обходів командир розвідгрупи доповідає по радіо начальнику штабу ЦО об'єкта і наносить на карту (схему) маршрут. Виходячи на територію об'єкта, розвідники визначають рівні радіації, наявність отруйних речовин, розшукують сховища, укриття й оглядають їх, встановлюють зв'язок з людьми, які там перебувають. На території об'єкта визначають характер руйнувань будинків і споруд, напрям поширення пожеж, виявляють ушкодження та аварії на комунально-енергетичних мережах. Визначають місця, небезпечні для роботи формувань. Шукають маршрути для введення сил ЦО й евакуації потерпілих. Розчищають проходи (проїзди) у завалах, якщо немає об'їзду. Там, де висота завалу не вище
Локалізацію і тушіння пожеж здійснюють протипожежні сили з допомогою рятувальних та інших формувань. Щоб не допустити злиття окремих вогнищ у суцільні, одночасно з тушінням прокладають просічні смуги, щоб відсікти вогонь. На шляху поширення пожежі розбирають або руйнують конструкції будинків, що горять, видаляють легкозаймисті матеріали.
Розшук і рятування потерпілих організовують і проводять на всій території об'єкта або житлового кварталу, де є повністю або частково зруйновані будинки. Одночасно з цим вживають заходи щодо попередження повторних обвалів, відключають газову й електричну мережі, припиняють подачу води.
Щоб врятувати людей, які опинились у глибині завалу, роблять проходи до них, використовуючи порожнечі, утворені після руйнування великих елементів конструкцій. Якщо східці зруйновано, то з приміщень верхніх поверхів потерпілих виносять по тимчасових дерев'яних трапах, через вікна або по приставних драбинах, обов'язково підстраховуючи канатом. Тих, хто перебуває у тяжкому стані, спускають на лямках. Перш ніж відкривати сховище, укриття, завал, треба встановити зв'язок з людьми, з'ясувати, в якому вони стані. Зв'язок встановлюється через повітрозабірні отвори, люки, стояки водопостачання або опалення, що ведуть до сховища. Коли порушено системи фільтровентиляції, то для подачі повітря розчищають повітрозабірні канали, а якщо це неможливо, бурять отвори в стіні або перекритті і подають повітря компресором. Розкривати сховища й укриття починають з відкопування заваленого основного або аварійного входу (виходу). Першу медичну допомогу потерпілим надає санітарна дружина. Для цього її особовому складу визначають ділянку робіт, пункти (місця) вантаження потерпілих на транспорт, шляхи і пункти винесення (евакуації) їх, місця відпочинку і приймання їжі, порядок поповнення медичними засобами і взаємодії з іншими формуваннями, а також повідомляють, які ланки додаються для перенесення потерпілих. В осередку хімічного ураження при наданні першої медичної допомоги на потерпілого у першу чергу швидко надягають протигаз, вводять йому відповідний для даної отруйної речовини антидот, проводять часткову санітарну обробку відкритих ділянок шкіри рідиною з ІПП-8.
Цікавий лекторій, дуже актуальна тема для молодого покоління. Молодець, успіху вам.
ВідповістиВидалити